| Стаття |
|
|
|
|
Ольга Бенч: 06 жовтня 2014 відійшов у вічність ПАВЛО МУРАВСЬКИЙ
8 жовтня 2016, субота
Поширити у Facebook
Герой України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, видатний хоровий диригент ХХ-ХХІ ст.
Його Памяті присвячую уривок зі своєї книги: Ольга Бенч
"Павло Муравський. Феномен одного життя" .- К., 2002.
ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО БАТЬКІВЩИНУ МУРАВСЬКОГО
“Моє життя було досить складне.
І шлях був важкий до цього
мистецького рівня, що маю нині”
(П.Муравський)
Муравський Павло Іванович народився 30 липня 1914 р. в селі Дмитрашківка, Піщанського району, Вінницької області в селянській родині.
Культура цього Наддністрянського краю має дуже глибоку історію, яка сягає найдавніших часів. Цю місцевість люди освоювали й заселяли ще від доби кам’яного віку, оскільки тут були різноманітні природні багатства, родючі чорноземи і м’який клімат. Вивчаючи давні поселення цієї території археологи віднайшли на цих теренах пам’ятки трипільської й черняхівської культури, та культури шнурової кераміки .
Походження назви “Дмитрашківка” має кілька версій. Народна легенда оповідає, що Дмитрашківку заснували переселенці з сусіднього Рашкова. У давнину місто Рашків було великим городищем.
(Нині Рашків знаходиться на території невизнаного державного утворення – Придністровської Молдовської республіки)
Люди господарювали на своїх землях, дбали про достаток і добробут, освоювали навколо Рашкова нові землі. Якось увечері, великий гурт людей, вертаючись додому, здалека побачив, що місто Рашків охопило полум’я. Вони почали голосити: “ДимитьРакшів”. Додому люди вже не повернулися. А цю територію, на якій осіли назвали “Димитрашківка”. Так оповідає місцева легенда.
(Цю легенду розповів вісімдесятилітній мешканець села Ониці, обдарований народний співак Іван Вогнистий. Нині його рідне село знаходиться на території .невизнаного державного утворення – Придністровської Молдовської республіки).
А місцевість ця й справді зберігає сліди давньої цивілізації, які свідчать про глибинну, ще трипільську, основу культури в цьому краї.
Найціннішим історичним документом, який зафіксував на батьківщині Павла Муравського традицію українського співу у середині ХУІІ століття є подорожні нотатки Павла Алебського.
Вони дають нам уяву про культуру і характер людей, рівень їхньої освіченості. Згодом ці записи склали книгу “Ріхля ель-батріарк – Макарійус” – “Подорож патріарха Макарія”, яку написав Павло Алепський. Невдовзі ця книга стала відома у західній Європі, а в Росії видрукувана лише через 250 років.
У другій половині XVII ст. Макарій Третій, патріарх Антіохійський та всього Сходу, вирішив відвідати Московське царство. Дорога із Сірії до Московії пролягала через Україну. У цій подорожі патріарха супроводжував син Павло, який виконував обов’язки секретаря і одночасно вів подорожні записи.
Отже, 10 червня 1654 р. в суботу вранці, патріарх Макарій із своїм почетом перелив через Дністер і ступив на українську землю. Першим поселенням було сотенне місто Рашків. Павло Алепський записав: “…Назустріч вийшли тисячі люду, сила-силенна, нехай Бог благословить і примножить їх! То були мешканці міста на ім”я Рашків. Це дуже велике місто на березі Дністра, воно має дерев”яну фортецію, озброєну гарматами...
..Після п”ятидесятниці ми відстояли повечірню, уранці – надранню, а потім обідню... Вони стоять од початку служби до кінця непорушно...і всі разом, ніби з одних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти...
Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконувався від усього серця, в гармонії зі старшими.
Справді, спів козаків тішить душу й відганяє журбу, бо приємний, іде від усього серця й неначе з одних вуст. Вони дуже люблять співати за нотами, люблять ніжні й солодкі мелодії...
Починаючи з Рашкова й далі по ,всій землі русів, себто козаків ми звважили пречудову рису, яка викликала у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох... уміють читати й знають порядок служб та церковні наспіви...
Ми виїхали з Рашкова ...зробивши понад дві милі ми прибули в інше місто на ймення Дмитрашків...
Тисячі тисяч його мешканців вийшли нам назустріч...Наші голови йшли обертом од величезної кількості дітей різного віку, котрі сипались, як той пісок...
Ми помітили в цьому благословенному народі побожність, богоязливість та благочестя просто-таки дивовижні...
Увечері діти-сироти, за звичаєм ходили по домівках, співаючи гімни, спів і приємні голоси їхні, що захоплювали й тішили душу, чарували нас”.
(Булос іб наз-Заїма аль-Халебі (Павло Халебський). Країна козаків. Упорядник Микола Рябий. К.,1995.-С.12-15)
Інші історичні джерела свідчать про те, що територія на якій розташована Дмитрашківка належала колись до володінь багатого і прославленого князя Дмитрія. У документах Польщі та Туреччини –це Дмитро Вишневецький або кондотьєр Дмитращки.
Щоби захистити свої землі і володіння від ворогів, князь вирішив побудувати над скелями та урвищами фортецію. Місцевість своїм ландшафтом була придатна для цього. З часом фортеція виросла у велике місто. Одна із семи церков міста була побудована на честь св.Дмитрія. Дмитрашківка згадується ще в документах за 1630 рік.
Це вже було велике місто, землі якої належали Польщі, як і вся Правобережна Україна. Свідчать про це місто і карти українських земель, які склав француз Г.Боплан, інженер за фахом. Він довго проживав в Україні і залишив нам багато цінних карт. На одній із них і позначена Дмитрашківка. На карті значаться і сусідні міста – Рашків, Кам”янка, Хрустова, Ямпіль, Тульчин та ін.
В середині ХУІ ст. за Люблінською унією Брацлавщина, до якої входила і Дмитрашківка, належала Польщі. Польські володіння тягнулися аж до Рашкова, яке згадується ще з 1402 року. Рашків до половини ХУІ ст. належав до литовського князівства, а в другій половині століття – до Польщі. У 1617 році м. Рашків спалили поляки.
В 1672 турки захопили всю Брацлавщину , а в 1672 році за Карловицьким мирним договором вони залишили ці землі і відновилося панування Польщі. У 1793 році Лівобережне Придністров”я приєднали до Росії і воно увійшло до складу Брацлавської, а пізніше Подільської губернії.
Наказом від 5.07.1795 року місто Кам”янець стало центром Подільської губернії, до складу якого входило дванадцять повітів. Дмитрашківка від того часу входить до Ольгопільського повіту, Піщанської волості і налічує 2395 жителів.
Довгий час Дмитрашківка переходила у володіння різних господарів. Вона належала роду Замойських, а потім - була власністю князя Довгорукова.
У 1845-1850 рр. Дмитрашківка належала нащадкові старовинного німецького роду Георгу Вітгенштейну. Після Вітгенштейна Дмитрашківка знову перейшла до родини Довгорукових.
У останнього князя Довгорукових було дві доньки. Старшій доньці Єлизаветі батько залишив у спадщину маєток у Дмитрашківцях. Вона одружилася з князем Трубецьким, а після його смерті вийшла заміж за швейцарського підданого Вінклера.
Княгиня Трубецька-Вінклер мала великий потяг до медицини. Вдома мала аптеку і займалася збором лікарських трав, з яких сама готувала різні настойки, відвари, креми і безкоштовно лікувала жителів Дмитрашківки. За медичною допомогою до неї зверталися люди навколишніх сіл та волостей і вона охоче допомагала усім.
У 1883 році вона вирішила збудувати у Дмитрашківцях школу. На території її садиби стояв костел, він уже не діяв, бо всі його атрибути були передані до костелу, який знаходився у сусідньому поселенні М”ястківцях. А на місці старого костелу княгиня вирішила відкрити сільську школу. Вона звернулася до губернатора з таким клопотанням:
«Дело по ходотайству земледелицы села Дмитрашковка, Ольгинского уезда Винклер, о постройке в этом селе школы в память писателя И.С.Тургенева.
Ваше превосходительство!
Желая почтить память нашого великого писателя Ивана Сергеевича Тургенева каким- нибудь полезным делом, я решилась построить сельскую школу в моем селе Дмитрашковка, Камянец-Подольской губернии, Ольгинского узда, Пещанской волости на преданлежащем мне участке земли 2160 квадрат. саженей, находящейся среди крестьянской усадебной земли. Мне было бы приязно встретить в этом делесочувствие со стороны крестьян, моих односельчан, потому покорнейше прошу Ваше Прев. оказать мне в этом деле содействвие”.
Єлизавета Петровна Винклер, уроженная княгиня Трубецкая. 30 октября 1883 г. ( Кам”янець-Подільський архів.Фонд 112, оп.2. справа1378).
На це прохання губернатор не дав ніякої відповіді. Княгиня сама на свій розсуд знесла костел. За вчинене католики подали на неї скаргу Папі Римському. Останній звернувся у святійший Синод Петербурга і Синод оштрафував княгиню в 40000 крб. і вона змушена була продати значну частину земелі, лісу, поля, садибу, аби розрахуватися з боргами. За княгинею залишилися хіба Микоївка і поля, по ліву сторону села і Яри.
По обидва береги річки Кам”яки був густий ліс з високими деревами різної породи, порослі чагарники, вздовж річки росли верби, клени, з берегів виступало сиве каміння. Цю місцевість називали Яри і ця назва збереглася до нині. Павло Іванови малим хлопцем любив бавитися у Ярах.
Назва “Миколаївка” теж збереглася у Дмитрашківцях. Миколаївкою називали територію, яка пролягала вздовж дороги з Дмитрашківки до Піщанки.
Згодом княгиня вирішила насадити посеред поля фруктовий сад, але знову накликала на себе гнів. Виявилося, що на полі було старе кладовище російських старообрядців. ЇЇ оштрафували вдруге і вона знову продає частину своїх володінь.
Через деякій час княгиня в кінці Ярів збудувала собі палац з широкими терасами, посадила фруктовий сад і виноградники. Це був один з наймальовничіших краєвидів Дмитрашківки. До палацу княгиня мала в’їзд зі сторони Піщанки і Миколаївки. Від Дмитрашківки можна було їхати Ярами, але дороги не було, все поросло чагарниками. Згодом, у 90-х роках, вона винайняла майстрів і проклала дорогу через Яри.
Ця бруківочна дорога простягнулася аж до Кам”янки і далі до Дністра. Павло Іванович згадує, що це була найкраща дорога. Він дуже любив з мамою йти цією довгою дорогою пішки аж до Піщанки, районного центру .
Ще задовго до смерті княгиня Трубецька - Вінклер частину земель Дмитрашківки продала багатому землевласникові, а він ці землі ( з лісом, парками й будинками) подарував своїй племінніці Зіноїді Фредерікс. Вона зі своїм чоловіком, генералом Тізделем, володіли Дмитрашківськими маєтками аж до революції 1917 року.
В записах “Подольских Епархиальных ведомостях,1905 г” записано: “с. Дмитрашковка принадлежит Е.П.Винклер и З.Е.Тиздель. Дворов 706, жителей 3513. В означеном селении находится общественный сельский банк, второклассная ЦПШ, 9 водяних мельниц».14
(14 Кам”янець-Подільський архів.Фонд 112, оп.2. справа 1378).
У своєму палаці княгиня жила до смерті. Вона померла у Франції 1908 року, але її тіло перевезли до садиби і поховали у сімейному склепі. Там уже спочивав її син, який помер у молодому віці. Павло Іванович згадує, що в дитинстві дуже полюбляв ходити в ті місця, які називали - “до Княгині” збирати гриби. Там текла чиста і дуже смачна вода, люди пили цю воду й худобу напували. Ця вода мала лікувальні властивості. У Дмитрашківцях територію Ярів й нині називають “до Княгині”, але мало хто знає історію княгині Трубецької. Збереглися у селі й інші історичні назви .
Наприклад,“на фільварку”, це означає ту місцевість, де жив багатий землевласник. Павло Муравський пам’ятає, як мати розповідала про багатого, але дуже доброго землевласника Марейчика. Він мав гарний будинок, алеї, сади, парк, який виходив прямо на Кукули. З великою повагою він ставився до селян. У 30-х роках, згадує Павло Івнович, радянська влада все знищила і залишила самі руїни.
Павло Алепський занотував свої глибинні враження від міста Дмитрашківки в середині ХУІІ століття.
Через 260 років і теж улітку в Дмитрашківці народиться Павло Муравський. На той час колишнє велике місто стане уже селом. У Дмитрашківці ще стояла стара дерев’яна церква св. Димитрія. Зруйнували її вже за радянського часу наприкінці 20-х років. І ходив до церкви ще хлопчиком Павло Муравський і згадує тепер: “А найбільше я любив слухати спів церковного хору. І цей спів хвилював мою молоду душу ”.
Спогади Павла Муравського
Ольга Бенч, Генеральний консул України в Пряшеві (Словаччина) (2005–2015)
Автор: Ольга Бенч
Джерело: kyiv.osp-ua
|