|
|
Людмила Монастирська: "У Європі мене сприймають тільки як українську співачку"
14 грудня 2013, субота
Поширити у Facebook
 Українка Людмила Монастирська за кілька років увійшла в чарт провідних оперних зірок XXI ст.
Бере участь у гучних постановках Ла Скала, Ковент-Гарден, Метрополітен-Опера.
Вважається "головною" Аїдою сучасної світової оперної сцени.
Крім того, Монастирська (лірико-драматичне сопрано) залишається діючою солісткою Національної опери України.
В один із недавніх візитів до Києва співачка викроїла у своєму графіку час для інтерв'ю DT.UA, напередодні попередивши: "Не називайте мене ні зіркою, ні примадонною. І нічого не запитуйте про особисте життя. Домовилися?" — Домовилися.
Оскільки про особисте життя просила не розпитувати, то про деякі етапи її творчого шляху (що передуватимуть подальшій розмові) все ж таки варто згадати. Монастирська — лауреат Міжнародного музичного конкурсу ім. М.Лисенка (1997, Гран-прі). За рік до того дебютувала в Національній опері, виконавши партію Тетяни в опері "Євгеній Онєгін". Її репертуар — ключові партії для драматичного сопрано: Аїда, Джоконда, Сантуцца, Амелія. 2010-го її супроводжував успіх у Берлінській опері, коли вирішального моменту вона замінила солістку основного складу в партії Тоски. Потім її захоплено прийняли в ролі леді Макбет на сцені Ковент-Гарден. У Метрополітен-Опера (і на багатьох інших сценах) вона зачарувала слухачів Аїдою. Рівно рік тому Метрополітен-Опера влаштувала пряму трансляцію "Аїди" на весь світ. І це був ще один "жетон" у скарбничку слави української співачки, голос якої суворі критики називають розкішним, багатим, неймовірних сили та яскравості.
— Людмило, якщо можна, то бодай стисло розкажіть про графік ваших виступів у поточному сезоні. Які це опери, партії, театри?
— Графік досить щільний. Міста різні, і театри різні. Сьогодні Бухарест, завтра Санкт-Петербург. У Ла Скала, наприклад, у мене недавно було три Аїди, а в Берліні — дві леді Макбет. Зараз лечу в Німеччину на "Тоску". І це тільки фрагмент графіка цього сезону.
Дехто запитує: а чому переважно Аїда? І запитання це не випадкове. Оскільки справді Аїду виконую частіше за інші партії. І, звісно, ця опера Верді багато важить у моїй долі. Але з таким самим трепетом завжди чекаю "Макбет", " Бал-Маскарад", "Тоску". Недавно, наприклад, був "Реквієм" Верді в Бухаресті…
— Проте ви знаходите час і для спектаклів у Києві. Власне кажучи, з чим у вас сьогодні пов'язане відчуття стабільності, домівки? З яким містом? З якою країною? З огляду на географію ваших контрактів.
— Природно, мій дім — це Україна, і тільки Україна. У Києві в мене близькі люди, діти. Тут я вийшла заміж, тут взагалі багато подій сталося. Київ — це музичне училище, консерваторія, театр. У столицю я приїхала, коли мені було 15 років…
— Між іншим, інтернет-довідники запевняють, буцім ви народилися в столиці.
— Це не так. Я народилася на Черкащині, на Лівобережній Україні. Селище Іркліїв. А в Інтернеті багато недостовірної інформації… З дитинства хотіла співати. І, очевидно, Бог подарував мені таку щасливу можливість — займатися тим, чим хочу.
Звісно, велике щастя, що зустріла свого часу видатних педагогів. Це Іван Гнатович Паливода в Київському музичному училищі. А в Національній музичній академії ім. П.Чайковського — це клас прекрасної співачки Діаночки Гнатівни Петриненко.
— Ви спеціально її так називаєте — "Діаночка"?
— Ні, не спеціально. Мимоволі. Тому що люблю її дуже. Вона сонячна людина, випромінює позитив. Для мене вона — втілення справжньої людяності та творчості. Ну й потім, так склалося: і мені, і їй присвоїли звання "Посол миру", тільки в різний час.
Взагалі, Діаночка Гнатівна для мене взірець у всьому: як дітей виховувати, як громадянську позицію обстоювати.
— Вам самій не пропонували викладати вокал? Взагалі, є бажання та амбіції обзавестися власними учнями, а можливо, і відкрити "школу Монастирської"?
— Неодноразово пропонували викладати. Але тут моя відповідь прогнозована. У мене немає часу на це. Адже навчити іншу людину добре співати — серйозна місія.
— У різних рецензіях підкреслюють особливості вашого лірико-драматичного сопрано. Де б ви не співали — в "Набукко", "Аїді". А як самі визначаєте особливості свого голосу? Як далеко й високо він вас може завести?
— Існує термін — spinto soprano. Голос, якому доступні і легкі верхи ліричного сопрано, і драматичний звук у середньому регістрі. А кожна окрема партія, звісно, потребує певної техніки. І навіть репертуар Джузеппе Верді для spinto soprano поділяється на групи. Наприклад, одним виконавицям ближча леді Макбет, а іншим — Амелія в "Балі-Маскараді". При цьому кажуть, що це досить різні техніки, оскільки самі твори написані в різні періоди життя композитора.
Тому я й не хотіла б якось "метафорично" характеризувати свій голос. Скажу просто: spinto soprano.
— Кажуть, що прорив у вашій кар'єрі стався після того, як ви замінили Марію Гулегіну в "Тосці" на сцені Берлінської опери. Цей епізод справді можна назвати проривом?
— Таж і до того в мене було багато концертів, спектаклів, виступів із різними колективами. І в Україні, і за кордоном. Уже потім був Берлін, інші міста…
— Ви досить довго співпрацюєте з одним імпресаріо. Власне, яка роль агента у вашій кар'єрі?
— Одного разу до Києва приїхав імпресаріо, послухав мене у спектаклі. Потім запропонував роботу. Сьогодні він мій генеральний менеджер. Це Давид Завалковський. Інформація про нього — не таємниця, все це є на сайті.
Мені імпонує напрям, у якому працює Давид. Подобаються методи його діяльності. Він багато допомагав мені спочатку, особливо в організаційних питаннях, коли я тільки-тільки освоювала європейську сцену. І треба було багато про що домовлятися, з багатьма людьми контактувати.
У мене з моїм агентом стосунки дуже добрі і в професійному, і в людському плані. Давид сам музикант. Він скрипаль, закінчив Московську консерваторію, згодом переїхав у Швецію, став займатися музичним менеджментом.
— Цікавий ваш стан, коли агент Давид уже домовився, скажімо, з дирекцією театру Ла Скала. І вам треба вийти на цю легендарну сцену, де колись сяяли Марія Каллас та інші зірки. Які бали "шторму" у вашій душі в такі моменти? Часто "штормить"?
— Щоб вийти і проспівати в Ла Скала, треба спочатку пройти серйозний період прослуховування. Театр повинен упевнитися, що співак звучить зі сцени на належному рівні. У знаменитих театрах я проходила такі прослуховування. І, певна річ, хвилювалася. "Штормило". А як інакше? Особливо якщо ти перебуваєш в Америці, в абсолютно іншому кліматичному поясі (де спека під сорок, а вологість під 100%), а тобі треба терміново летіти в Мілан. І через кілька днів виконати партію на належному рівні.
Тут не тільки "бали" психологічного чинника. А ще й сам організм чутливо реагує на такі перепади — зміни кліматів, часових поясів.
Тож усе це дуже непросто.
— А в якому з легендарних західних театрів відчували найщирішу підтримку публіки? Де вам було найкомфортніше?
— Публіка на Заході завжди тонко відчуває артиста. І якщо ти на 100% віддаєшся сцені, то не так і важливо, який це театр — Ла Скала, Ковент-Гарден, Берлінська опера. Публіка в будь-якому театрі це відчує й оцінить. Важлива віддача. Вокальна техніка. І твоя здатність вкладати душу в музику.
— Партію Аїди ви виконуєте в різних театрах. І, природно, скрізь "малюнки" спектаклів та сценічного образу — різні. Як адаптуєтеся до цих особливостей, виконуючи коронну партію?
— Безумовно, "Аїди" різняться. Тим часом інтерпретація партії все-таки моя, особиста. Через моє світовідчуття. Цей образ постійно пропускаєш крізь себе і приміряєш його до себе.
Оперний артист — провідник ідеології й енергії композитора, диригента, режисера. А певна "продукція" того або іншого режисера накладає відбиток і на конкретну партію.
Скажімо, є "продукція" Франко Дзеффіреллі, видатного оперного режисера. Це особливі ритми, неповторна естетика. А є, наприклад, модні в Європі радикальні версії класичних опер. І це теж треба сприймати як даність.
— Тобто ви все-таки сприймаєте екстравагантні режисерські прочитання класичних опер?
— Сприймаю тільки в тому разі, якщо режисерське переосмислення пропонує цікаву творчу основу, яка не пориває з музикою і задумом автора.
Так, у Німеччині, Швейцарії, Австрії дуже люблять сучасні версії класичних опер. І на цьому напрямі є свої досягнення.
Є й чудові оперні режисери, які відчувають і реалізують на сцені задум композитора. Цікаві режисерські концепції Соні Фрісселл, Девіда Маквікара.
А ось маестро Дзеффіреллі — останній із могікан класичної опери. І коли в мене є можливість побувати на генеральній репетиції колег, я туди приходжу неодмінно… І просто сиджу в залі й насолоджуюся: як же у Дзеффіреллі все вибудувано, як у нього все багатопланово! Інколи виникає відчуття, що це не опера, а 3D-Фільм. Але ж Дзеффіреллі — не комп'ютер! Це може бути постановка півстолітньої давності, але його художнє рішення настільки насичене і об'ємне, що усвідомлюєш: такі спектаклі можуть жити завжди...
— Ми згадали в розмові Марію Гулегіну. А з ким ще із сопрано "першої ліги" у вас близькі або дружні стосунки?
— Ми всі ставимося одне до одного з рівною повагою. З Марією Гулегіною, коли я замінила її в "Тосці", познайомились у 2010 р. Вона зацікавлено розпитувала про моїх київських колег, згадувала Івана Пономаренка. Отож не варто шукати чорну кішку в темній кімнаті, якщо там її немає.
— У такому разі, чому у вашому "досьє" не значиться жоден спектакль на сцені Большого театру Росії? Здавалося б, не так далеко, та й престижно. Можливо, чорна кішка саме й прошмигнула за лаштунками?
— Я просто не маю можливості там виступити. Хоча мене запрошували заспівати в "Чародейке". Але не вийшло, оскільки був контракт в іншому місті.
Пропозиції з Большого театру надходять. І в Маріїнку кличуть. Валерій Гергієв запросив виступити в "Тосці". А перед Новим роком у тій-таки Маріїнці співатиму леді Макбет…
— Скільки вам потрібно часу, щоб органічно увійти в структуру давно "укомплектованої" оперної постановки? Якщо наперед не знаєте мізансцен і навіть на відео не ознайомлені з цією роботою.
— Все диктує неминучість. Необхідність. Часом достатньо однієї репетиції. А інколи буває і без репетиції, навіть без розспівування.
Ну ось уявіть: 25 грудня у мене спектакль у Франкфурті, 26-го я вже вилітаю в Санкт-Петербург, 27-го — репетиція, а 28-го — "Макбет". Такий ритм.
Але є поняття "нової продукції". Це коли тобі дається три-чотири тижні на підготовку, а потім іде блок спектаклів: близько 10—12.
— Що для вас важливіше в кар'єрі: успіх на якомусь конкурсі чи конкретний життєвий випадок?
— Випадок — це, звісно, удача. Те, що визначає дальший перебіг подій. Але якщо людина не має основи (музичної, творчої, людської), якщо вона не професіонал, то навіть велика удача не завжди
сприяє рухові вперед. Виходжу на сцену — і не маю права на помилку. Щоразу шукаєш характер партії, визначаєш психологічний стан героїні. Оскільки ж деякі режисери можуть підвісити артиста за ноги над сценою або посадити у ванну з гарячою водою, яка тут-таки охолоджується (а співак ризикує занедужати), то в такому процесі помилка виключається! Тому завжди потрібно бути у формі.
—А що кажуть в оперному світі про ваш характер? Що самі чули про нього?
— Не знаю, що про нього кажуть! Я абсолютно не примхлива. Та й немає рації вередувати. Оскільки треба шукати компроміси і завжди працювати на результат.
Можливо, у довоєнні або післявоєнні роки в оперному світі жили образи примхливих оперних співачок. Але сучасний оперний світ — дуже жорсткий конвеєр. Було б здоров'я все це витримати. Які вже тут примхи!
— Як ви почуваєтеся в ролі леді Макбет? Може, навіть не так у вердіївській партії, як у шекспірівському образі — лиховісному, міфічному. Драматичні актриси і деякі співачки побоюються цієї леді, чомусь у страшних снах їм бачиться кров на руках, сліди її злочинів. А як у вас?
— (Думає). Бачте, у моєму житті відбувалися деякі події, причому не тільки в особистому…
— Ми ж домовлялися, що не будемо про особисте!
— Але саме деякі події особистого життя (те, чого я не хочу коментувати) і дали мені розуміння, як слід підходити до цього образу, як трактувати його "зсередини".
Пояснити словами це складно. Але впевнена, багато співачок мене б зрозуміли без слів. Бо в нашому цеху багато що на асоціативному рівні. Є ж не тільки шекспірівський персонаж, а й музика Верді. А музика певним чином впливає на мозок, підсилює ефект образу.
Тобто багато що в мене йде саме через музику, а не тільки через літературну основу.
Я беру участь у постановці "Макбет", де дію перенесли в післявоєнні роки, у похмурі часи КДБ. І моя леді Макбет на сцені в діловому костюмі, зі строгою зачіскою, у звичайних туфлях. Потім цей образ різко змінюється. І в момент, коли вона закликає темні сили, діловий костюм перетворюється на концертну сукню. Все це практично на очах у глядача. Постановка ця має успіх. Особливо у чоловіків.
— У вашому репертуарі багато опер Верді. Але, можливо, є партії й опери, які бажані, але ще не реалізовані?
— Так, є. Наприклад, Єлизавета в "Доні Карлосі". Можливо, до кінця сезону співатиму цю партію. Принаймні на цю тему була розмова з керівництвом Національної опери України. Цікаво було б виступити в "Трубадурі", "Силі долі". І, звісно, в перспективі хочеться зустрітися з репертуаром Ріхарда Вагнера.
— Ми говоримо про сучасні трактування і переосмислення класики. А яким бачите майбутнє оперного мистецтва взагалі? І чи є в цього мистецтва майбутнє у принципі? Чи не розмиє його стрімкий потік мнимої актуалізації або попсової полегшеності?
— Бачу це майбутнє лише у світлих тонах. У мене немає песимізму. Традиція втримається, вистоїть. Усе буде добре. Та й тепер, у принципі, все добре. Традиція й експеримент уживаються. Якщо, наприклад, у Німеччині часто йдуть на радикальні "перелицювання", то в Італії в Ла Скала суворі місцеві цінителі можуть запросто "забукати", коли режисери і виконавці надто далеко відхиляться від канонів. Тож усе буде добре. Важливо ставитися до своєї справи відповідально й чесно. І менше думати про скороминущий успіх, про те, яка ти "зірка".
— У Європі вас сприймають як російську чи як українську співачку? Чи, можливо, вже як європейську?
— Тільки як українську. І це дає мені стимул і натхнення. Я так вихована.
— У такому разі, які ваші найулюбленіші українські народні пісні? Що ви співаєте, коли хочеться плакати?
— "Не питай, чого в мене заплакані очі", "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі?", "О милий мій, молю тебе, зоря зійшла, пусти мене".
…Ну що ще сказати?!
— Що хочете.
— Щоб бути оперним співаком, потрібно витримувати колосальні навантаження. Витривалим треба бути… Ось і все.
Автор: Олег Вергелис
Виконавці: Людмила Монастирська
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|