|
|
Людмила Монастирська увійшла до світового чарту оперних артистів!
Спадкоємниця Соломії Крушельницької
21 березня 2014, п'ятниця
Поширити у Facebook
Цьогоріч лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (у номінації «Музичне мистецтво») стала відома співачка, солістка Національної опери України Людмила Монастирська.
Сьогодні артистка на піку творчої кар’єри, її наперебій запрошують відомі в усьому світі театри, на сцені яких вокалістка виконує складні оперні партії. У репертуарі співачки також є камерні твори і народні українські пісні... Критики називають талановиту киянку «спадкоємницею легендарної Соломії Крушельницької».
«Людмилі пощастило у житті, адже у неї з’явилася унікальна можливість співати з видатними співаками на різних сценах, співпрацювати з відомими диригентами і режисерами, які разом з нею зробили оперу «Макбет». У цій виставі партія в її виконанні просто фантастична, — вважає знана оперна співачка і педагог Марія СТЕФ’ЮК. — У Монастирської з’явилася можливість порівнювати різну акустику, зали, публіку. Про неї, як талановиту оперну співачку, у зарубіжній пресі просто злива гарних відгуків, позитивних рецензій. Коли вперше її послухала, то була неймовірно вражена. Адже Людмила Монастирська має фантастичний тембр голосу (могутнє драматичне сопрано). Вона дуже емоційна на сцені. Як актриса постійно творчо прогресує.
Людмила Монастирська справжня патріотка, бо популяризує українське мистецтво у багатьох європейських країнах. Вона увійшла до світового чарту оперних артистів. І дай Боже, їй сил і енергії у творчій праці»!
— На тлі подій, що ми пережили в Україні, багато паралелей можна простежити в опері «Макбет», в якій ви виконуєте партію леді Макбет. З якими думками і настроями працювали над виставою?
— Мені дуже приємно було побачити аншлаг у залі і дяку. Всім, хто прийшов до театру, знайшов у собі сили після жалобних днів за загиблими на вулиці Інститутській, аби долучитися до високого мистецтва. Ці жертви були недаремні! Я вірю, що український народ заслуговує кращої долі. А слова, написані нашим Кобзарем нині сприймаються пророчими: «Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть»... А щодо паралелей між реальним і уявним світом, то в опері «Макбет» Верді рефреном з лунає думка: горе тому, хто здобуває владу вагаючись!
— 167 років тому оперу «Макбет» уперше було зіграно у Флоренції. За цей час чимало співачок з усього світу зіграли роль леді Макбет. Як, на вашу думку, за півтора століття змінилася трактовка образу героїні?
— За своєю природою людина дуже слабка істота. Вона сумнівається, коли доводиться приймати відповідальні рішення. З історії ми знаємо випадки, коли багатьом відомим особистостям не вистачило рішучості, аби вистояти у загрозливій ситуації. Тому внутрішня психологічна нестійкість людини, яку відобразив у трагедії спочатку Шекспір, а згодом Верді в емоційній музиці, нікуди не зникла. Леді Макбет — сильна і харизматична особистість. Вона цілком усвідомлено штовхає свого чоловіка на злочин, проте знає про справедливу відплату і боїться її, як будь-яка смертна...
На мою думку, леді Макбет — не монстр, не кричуще зло, як воно є, в чистому варіанті. Вона просто слабка людина, амбітна, вона жадає влади, але не більше того. Мені хотілося б, щоб це відчув кожен глядач, що сидить у залі...
— Оперне мистецтво завжди було рафінованим напрямом у музичній культурі. А чим опера може привабити сучасного глядача?
— Так, опера — елітарний вид сценічного мистецтва і не розрахований на масового глядача. Особливо коли йдеться про такі складні постановки, як «Макбет» чи «Аїда». Стосовно залучення глядачів до перегляду опер, то це окрема розмова. У цій справі багато залежить не лише від задіяних у виставі артистів, а також і від професійності театрального менеджменту.
Я переконана, що оперний співак повинен не грати, а проживати на сцені життя свого героя. У виставі все має бути щиро, природно, не награно. Опера — це дуже тонкий матеріал, з ним треба поводитися обережно!
В Європі класична опера має давні історичні традиції, а ще дуже вимогливу публіку, яка тонко розбирається в усіх нюансах оперного співу. Не кажу вже про музичних критиків, які фахово оцінюють роботу артистів, режисерів, музикантів, диригентів, хореографів, художників, усіх тих, хто творить сценічне дійство. У нас ситуація трохи інша. Хоч і з’являються публікації про оперні вистави на сторінках ЗМІ, але в них журналісти здебільшого інформують, а не аналізують постановку. Для артистів, особливо тих, хто не має змоги виступати за кордоном, увага преси до їхньої творчості надзвичайно важлива. Об’єктивно сказане і написане слово не лише надихає, а й морально підтримує митця. Отже, дуже важливо знайти відгук у соціумі.
— Ваш дебют у «Ковент-Гарден» у Лондоні був напрочуд вдалим. Так само успішно ви виступили в «Дойче Опер», «Ла Скала» та «Метрополітен-Опера». Як би ви коротко охарактеризували співпрацю з іноземними режисерами-постановниками цих театрів?
— На сценах згадуваних вами театрів за останні роки мною виконано партії у таких виставах, як «Сільська честь», «Аттіла», «Набукко», «Тоска», «Бал-маскарад», «Аїда», «Макбет» та ін. Робота у цих виставах вимагала повної самовіддачі, нервового напруження й особливої концентрації. Водночас відбувалось і навчання під час репетицій, прогону вистави і самого виступу на сцені, адже я мала честь виступати поруч із сучасними корифеями оперного мистецтва, такого рівня, як Лео Нуччі або Пласідо Домінго. А щодо режисерів-постановників, то ними шліфувалася кожна деталь у моєму вокальному співі, щоб досягти максимальної досконалості.
— У вас від природи прекрасні вокальні дані. Першими, хто їх професійно оцінив були Іван Паливода і Діана Петриненко. Які лишились у вас спогади про роки навчання у музичному училищі та академії мистецтв?
— Мені пощастило, що доля звела з відомими в Україні педагогами Іваном Паливодою та Діаною Петриненко. Коли на одному з аматорських фестивалів в Одесі мені порадили вступити до музичного училища, в ньому на той час викладав Іван Гнатович. Мені тоді виповнилося п’ятнадцять років. Іншою життєвою удачею вважаю зустріч з Діаною Гнатівною, яка навчила мене всього того, що я зараз маю. І те, що вклали в мене ці близькі моєму серцю люди, я намагаюся віддати сторицею публіці. Навіть зараз, коли Діані Петриненко далеко за вісімдесят, вона приходить до Національної опери, щоб послухати спів своєї учениці. А після вистави завжди у неї цікавлюсь: чи вдалося мені правильно сформувати високу ноту?
— Партії в «Аїді» та «Макбеті» ви виконуєте італійською мовою. Знаю, що мрієте у майбутньому виконати партії і німецькою мовою в операх Ріхарда Вагнера. Наскільки складно для співачки опановувати іноземні мови, щоб виглядати переконливо на сцені?
— Коли оперний співак досягає певного міжнародного рівня, приміром, підписує багаторічний контракт, він зобов’язаний знати іноземні мови. Бажано дві-три. Адже йому доводиться спілкуватися з режисерами, колегами-артистами, диригентами, імпресаріо. Останнім часом дуже часто виїжджаю до Італії, тому у побуті спілкуюсь виключно італійською. Коли готувався мій дебют у «Ковент-Гардені», користувалась англійською мовою. Але треба пам’ятати про те, що побутова мова і мова, якою виконуються вокальні партії в опері, — не одне і те ж. Тому мені потрібно вивчити не лише німецьку розмовну мову, а також німецьку вокальну, щоб наблизитися до виконання партій в операх Ріхарда Вагнера. Можливо, це станеться за рік-два.
— На вашу думку, нині опера має лишатися класичною чи стати полем для найсміливіших театральних експериментів?
— Я віддаю перевагу класичній опері з її усталеними канонами. Водночас, підписуючи зарубіжний контракт на виконання партій у спектаклях, артист може наразитися на неприйнятні для нього експерименти режисера. Я не є ретроград. Сучасна опера має розвиватися з урахуванням останніх тенденцій у театральному мистецтві. Водночас для мене існують непорушні табу в опері, яких завжди дотримую. Наприклад, мені складно уявити, як можна напівоголеною виступати на сцені. Тому, щоб убезпечити себе від подібних несподіванок, скрупульозно вивчаю контракт, аби розуміти з ким і як доведеться працювати. Нарешті треба пам’ятати і про те, що на Заході для запрошених оперних співаків діє система stagione (дослівно з італ. — сезон в оперному театрі). Впродовж такого сезону артист виступає на сцені театру за дуже щільним графіком, постійно змінюючи репертуар. Виступи відбуваються майже через день, а не так, як у на, — два виступи на місяць. Тому потрібно правильно розраховувати власні сили і вміти швидко відновлюватися.
— Які ваші улюблені оперні співаки — вітчизняні та зарубіжні?
— Із великим задоволенням слухаю ранні записи Діани Петриненко, Миколи Кондратюка, Анатолія Солов’яненка, Белли Руденко, Євгенії Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Марії Гулегіної. Із зарубіжних — Монсеррат Кабальє, Леонтін Прайс і, звичайно, Марію Каллас, творчістю якої я особливо захоплююсь.
— Чи є у ваших планах випуск аудіодиску із записами оперних партій?
— Так, але все впирається у час і вирішення низки організаційних питань. — У Києві є Будинок звукозапису, на базі якого можна на високому професійному рівні здійснити запис. Сподіваюся у недалекому майбутньому реалізувати цей мистецький проект.
Автор: Тарас Головко
Виконавці: Людмила Монастирська
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: www.day.kiev.ua
|