Джазовий бандурист, одесит Георгій Матвіїв: Батькам сказали, що у мене нема ні слуху, ні голосу | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Джазовий бандурист, одесит Георгій Матвіїв: Батькам сказали, що у мене нема ні слуху, ні голосу
Матвіїв Георгій
Джазовий бандурист, одесит Георгій Матвіїв: Батькам сказали, що у мене нема ні слуху, ні голосу
18 липня, середа

Музика джазового бандуриста Георгія Матвієва з Одеси захоплює слухача з перших акордів і тримає у полоні до останнього. Вона розриває шаблони тим, хто вперше її слухає, бо не вписується у звичне уявлення про бандуру як український народний музичний інструмент, заворожує новизною звучання. Георгій Матвіїв значно розширив поняття про можливості бандури, створив низку нових прийомів гри на цьому інструменті, з допомогою яких неперевершено і оригінально виконує авторський джаз і не тільки.


Декілька років тому Георгій Матвіїв записав чудовий кліп Wild West Jazz, який завоював серця багатьох слухачів, а також випустив декілька авторських дисків, збірок.

Музикант продовжує розвиватися, демонструючи нові можливості бандури. Він активно концертує в Україні та за кордоном і доводить, що музика на українській бандурі – це прекрасно і дуже круто. Про це та інше він розповів в інтерв’ю IA ZIK.
 
– Георгію, знаю, що ви нещодавно повернулися з турне. В яких саме країнах ви виступали, яку музику виконували?

– Це були збірні концерти різних артистів, де я мав великий сольний блок. Виступав у будинках культури, храмах Польщі, Німеччини, Франції. Я грав свою авторську музику, у храмах, скажімо, – більш ліричну, імпресіоністичну, а в будинках культури – джаз, блюз.

– Раніше ви виступали у Європейському джазовому оркестрі. Чи у вас з ними ще триває співпраця?

– Щороку у цьому оркестрі змінюється склад: обирають нового диригента і він набирає склад музикантів за принципом – один музикант з однієї країни. У 2012 році таким диригентом став український композитор Ігор Стецюк. Коли наше турне у цьому проекті закінчилося, то вже наступного року був обраний новий диригент. В цьому проекті музиканти і диригенти можуть брати участь лише один раз.

– Ви активно популяризуєте українську бандуру, її нові можливості. Як це сприймають у світі?

– Цікаве запитання. Якщо те, що відбувається у моїй кар’єрі можна назвати успіхом, то цьому завдячую своїй музиці і незвичній манері гри на бандурі. Я придумав цілу низку нових прийомів гри на бандурі, які впливають на музику, яку я граю. Цікаве запитання в тому, що наприклад, найкраще мою манеру гри може сприйняти той слухач, який знайомий з традиційним виконанням на бандурі, тому що він вже, як кажуть «в темі», знає, що, зазвичай, грають на цьому інструменті, і тому те, що заграю я, для цього слухача буде незвичним. Попри те, що є Інтернет і мої колеги дуже часто подорожують у Європі більшість людей про бандуру ще не знають. Тож виходить, що навіть, якщо я там граю щось дуже приголомшливе, люди, не знайомі з бандурою, не знають, що, зазвичай, джаз на бандурі майже ніхто не грає, тож сприймають її поза цим контекстом. Вони знають, що це суто український народний інструмент, бо їм про це розповідає ведучий.

– В Україні вашу музику сприймають по-іншому, у вас є учні і послідовники чи не так?

– Так, у мене є учні. Я викладаю в Одеській музичній національній академії ім. А.В. Нежданової. Багато своїх творів я випустив у нотних збірках, відтак їх грають учні музичних шкіл, студенти музичних училищ, консерваторій з різних куточків України. Послідовників є багато і дуже часто чую від людей: «Завдяки вам ми захотіли далі вчитися грати на бандурі». Це природно, – адже, щоб людина захотіла грати на інструменті, вона має почути щось цікаве, щоб зрозуміти, що це того варте.

– Георгію, ви відкрили і показали, що бандура може звучати по-іншому, чи працюєте ще над розкриттям нових можливостей бандури?

– Порівняно з такими інструментами як скрипка чи фортепіано, які за конструкцією вже багато років не змінюються, мають академічну школу вже кілька століть, бандура – це інструмент, який продовжує змінюватися за конструкцією. На своєму прикладі я це доводжу: за останні 10-12 років написав багато музики і придумав багато нових прийомів гри на бандурі. Ці прийоми я описав у своїй кандидатській дисертації, яка зараз вже виходить на фінальну стадію написання і маю надію, що цієї осені буде захищена.

– Ви мали можливість відчути ставлення до культури у європейських країнах. На вашу думку, чи змінилося у нашій країні за останні роки ставлення до української культури?

– Безумовно, змінилося, на це сильно вплинули сумні події, що тривають на сході країни з 2014 року. Люди усвідомили, що країну робить такою, якою вона є, саме культура, відтак стали дбайливіше ставитися до української культури загалом і української музики, зокрема. Думаю, якби культурний обмін відбувався з 1991 року, скажімо частіше приїздили українські музиканти в Крим, на Донбас і тамтешні люди мали можливість познайомитися з українською культурою, то, можливо, у 2014 році не сталося б того, що сталося.

– Українська бандура стала вашим життям, ви вже колись розповідали, що саме вона вас обрала, а не ви її. Як саме це сталося, можете ще раз розповісти.

– Коли мені було п’ять років, я погано запам’ятовував вірші, і батьки вирішили, що коли співати пісні, то так вірші краще запам’ятовуються. Відтак вони віддали мене на хор у Миколаєві, де ми тоді жили. Але керівники хору сказали, що у хлопчика нема ні слуху, ні голосу. Батьки послухали фахівців, вже не сумніваючись, що музикою мені не варто займатися. У Миколаєві була школа (зараз це Миколаївський муніципальний колегіум) з посиленим вивченням математики, і батьки віддали мене туди, враховуючи мою схильність все рахувати. Я в 5 років грав з батьками в банк. В цій школі проводили цікавий експеримент – в середній школі (5-6 класи) хлопчиків, у яких були найкращі оцінки з математики, віддавали на самодіяльний гурток з бандури.

– І ви полюбили цей інструмент, і не просто полюбили – він став вашим способом життя.

– Так, але полюбити інструмент вдалося не одразу. Спочатку це було як хобі і я займався досить рідко. Дуже велику роль у моєму зацікавленні інструментом зіграла мій перший викладач з бандури – Васютіна Олена Павлівна, яка працювала у музичній школі. Підлітки більше хочуть бігати на вулиці, аніж довго займатися музикою, але Олена Павлівна зуміла знайти підхід до мене, – так одного літа, коли мої однолітки грали у футбол, я сидів вдома і вчив по нотах Запорізький марш. Це для мене було щось нове, бо у перші роки навчання нам показували без нот, як треба грати. За своєю природою я інтроверт, тож мені проводити час на самоті з інструментом було набагато комфортніше, ніж у компанії великої кількості підлітків.

– А хто ще сприяв Вашому музичному становленню?

– Безумовно, це моя мати Коранашвілі Лалі Аміралівна, тобто в мене грузинські корені по материнській лінії, але я себе вважаю українцем. Моїм першим викладачем у музичній школі була, як я вже згадував, Васютіна Олена Павлівна, в музичному училищі – Кирилюк Світлана Григорівна. Викладач, з якою я займався дев’ять років, один рік до музичної академії, п’ять років навчання там і ще три роки аспірантури, – Морозевич Ніна Василівна, професор, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Намір стати концертуючим бандуристом з’явився в мене на другому курсі музичного училища. А технічний, репертуарний ріст почався вже в музичній академії.

– Мабуть, щоб набути такого фахового рівня і ще придумати нові способи гри, треба було дуже багато займатися, скільки часу ви впродовж дня зазвичай займалися з інструментом?

– Коли вчився музичній академії, то ставив за мету займатися не лише багато, але й знати точно, скільки граю, – тут моє бажання щось обчислювати нікуди не поділося. У мене був такий секундомір, з допомогою якого заміряв, скільки граю. Виходило, що займався музикою шість годин чистого часу в день.

– Ви є учасником багатьох міжнародних фестивалів, зокрема, ви були на першому Alfa Jazz Fest. Чому не берете участь у цьогорічному Jazz Fest у Львові?

– На першому Alfa Jazz Fest я брав участь як артист з України, який переміг в конкурсі українських музикантів. Моя музика такого формату, який не дуже підходить для відкритих площадок. Вона камерна, хоча це мені не перешкоджає виступати у великих залах. Наприклад, рекордна кількість людей на моєму сольному концерті була у Кропивницькому – 900 глядачів.

– Ви самі займаєтеся організацією своїх концертів?

– Колись я більше ініціативи проявляв, а зараз більше мене запрошують. Деякі концерти мені допомагає організовувати мій колега, менеджер.

– Що ви відчуваєте, коли виходите на сцену і коли пишете музику – це різні речі, але якими є ваші відчуття?

– Коли виходжу на сцену, то граю вже написаний музичний текст, а коли пишу музику, то шукаю, пробую різні варіанти. Кожен вихід на сцену – це хвилювання. Одна справа, коли граєш на іспиті в музичній академії, інша – коли виступаєш перед публікою, яка заплатила гроші за те, щоб тебе послухати, – відчуваєш відповідальність перед цими людьми і на початку, звісно, трішки нервуєш, але з другого-третього номера хвилювання проходить.

– Георгію, ви зараз продовжуєте експериментувати?

– Постійно це роблю. От нещодавно написав новий твір, який називається «Не йди». Там я використовую один з нових прийомів – ритм секцію, коли лівою рукою граєш не лише бас, а й ударні.


– Вашу гру на бандурі можна порівняти з тим, як звучить цілий оркестр.

– Приємно це чути. Майже після кожного концерту люди підходять і кажуть майже приблизно те саме, що ви. Звучати як оркестр може тільки оркестр, але порівняно з тим, як зазвичай звучить бандура, у моїх руках вона, можливо, звучить трішки більш насичено, - без використання фонограми, інших інструментів, вокалу. Адже зараз дуже часто бандуру використовують під мінусовку, з іншими інструментами, де у неї дуже скромна роль. Я не кажу, що це принижує бандуру, але занижує її музичні виконавські можливості. Тому пропагую бандуру як самодостатній інструмент, який може грати самостійно, без супроводу і чиєїсь допомоги.


Автор: Галина Палажій
Виконавці: Георгій Матвіїв
Джерело: Zik



Додати: Share on Facebook

< br>

Інші:

Галина Стеценко: «Відчуваю дідову присутність у своєму житті»
День відкритих дверей у музеї Кошиця
Дві сотні мелодій однієї садиби
Від Баха до Гласса: як навчитися розуміти класику
Людина і... гаджети
Надія Величко: “Коли заграв орган, я наче почула голос Бога”
«Любовний напій» Ольги Кульчинської та Андрій Бондаренка
«Хто ж не мріє злетіти на Олімп! Але не ціною втрати голосу»
Український фестивальний оркестр зі Львова записав цикл для міжнародного проекту "Пісні для Юдіт"
Оксана Линів: "Розвиток культурного життя в Україні буде тоді, коли житиме позитивна творча конкуренція"
Володимир Шейко: "Диригент – це покликання"
Джазовий бандурист, одесит Георгій Матвіїв: Батькам сказали, що у мене нема ні слуху, ні голосу
«Дуже ціную нашу систему музичної освіти»
«Коли я сказав Крушельницькій, що у неї „фальшивий фортеп’ян“, вона зрозуміла, що у мене абсолютний музичний слух»
У Голівуді ніхто не хоче говорити про Україну – Джон Малкович
«Я не народився рабом, тож не можу стати тираном»
Як це – бути солісткою однієї з найкращих опер у світі
Олексій Коган: «Це дуже символічно і красиво, коли академічна музика поєднується з джазом»
Антоній Баришевський: «В сучасній музиці сьогодні є все і може бути будь-що»
Мирослав Скорик: Для композитора важливо бачити, що його музика подобається
Музичні шістдесяті: велич і трагедія
Ігор Закус: "Джаз є міжнародною мовою музичного спілкування"
Я живу у двох культурах, тому не маю потреби називати себе виключно поляком чи виключно українцем, - диригент Роман Ревакович
Діаманти музичної корони
Юлія ТКАЧ: "Музика для мене завжди була особливим Всесвітом"
Композитор Мирослав Скорик у Франківську: «Я завжди цікавився джазом»
«Цей рік буде експериментальним»
Повернутися до України створювати скрипки
У студії Громадського радіо поговорили з солісткою Національної опери, засновницею проекту «Балеруша» Ольгою Морозенко.
Головний диригент Київського муніципального академічного театру оперети Володимир Врублевський
Де програє школа і церква, там з'являється війна - Струтинський
Театральна децентралізація в Україні давно відбулася, в управлінні держави залишилося лише 7 театрів, - Нищук
Зростає престиж духових інструментів
«Для Чернігівщини я живу і творю»
Швейцарська арт-менеджер: "Податкову систему України слід змінити на користь культури"
Богдана Півненко: "Пріоритети конкурсу Которовича — молоді українські виконавці"
Назарій Пилатюк:«Оленочко, він знає що таке любов?»
Класична музика і закони... ринку
«У нашому оркестрі вся Україна вчиться»
Марина Бондас, німецька скрипалька і волонтерка українського походження
      © 2008-2018 Music-review Ukraine