| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Довго музика грала
Композитор Андрій Мерхель – про культурну Україну, тренди в академічній музиці й молодий фестиваль Kyiv Contemporary Music Days.
7 лютого 2016, неділя
Поширити у Facebook
Десять днів у середині грудня в Києві та Львові були насичені музичними подіями. В цих містах із резонансним успіхом відбувся новий фестиваль сучасної академічної музики Kyiv Contemporary Music Days (KCMD). Чутки про смерть академічного репертуару виявилися перебільшеними: сидячих місць в концертних залах фесту хронічно не вистачало.
Молода команда музикантів створила свято екстремально швидко, протягом кварталу. Події відбувались у відповідних екстремальних умовах, майже без копійки в кишенях організаторів. Про те, як все це виявилось можливим, ми розпитали Андрія Мерхеля, композитора, культурного активіста, співзасновника та керівника декількох музичних проектів. Серед них – ансамбль Sed Contra Ensemble, що є співорганізатором Kyiv Contemporary Music Days.
Андрію, чи вже можна дати оцінку організаційному процесу фесту?
Команда організаторів, яка складалася із різних людей, навіть не знайомих між собою до певного часу, працювала професійно та гармонійно. Головний організаційний плюс – це якісна інформаційна підтримка фестивальних подій. Результат – нестача місць на багатьох концертах та нова публіка. Академічне музичне мистецтво в столиці поступово виходить за межі закритого кола аудиторії, в якому воно опинилося. І це великий привід для оптимізму. Адже саме присутність на концертах, атмосфера реального звучання звільняє академічну музику від шаблонів сприйняття. Якими вона, на жаль, все ще щільно вкрита.
Декілька слів про сильні та слабкі сторони фестивалю.
Фестиваль став новою платформою для обміну досвідом та знаннями, для активізації молодіжних спільнот. Це головне. Нова музика сьогодні у тренді, фест це підтвердив. Програма витримала баланс між історичним музичним надбанням ХХ століття, творами класиків і власне новою музикою молодих авторів, що звучала вперше в Україні.
Фестиваль також окреслив сфери пошуків молодих виконавців. Основними учасниками були саме молоді інструменталісти. Цікаво спостерігати, як вони формують свої програми, на чому зосереджують увагу та яким чином презентують твори у передмовах.
Проблеми, звісно, були. Але виключно ситуативні, організаційного характеру. Одне з важливих питань – тривалість заходу. Можливо, така кількість фестивальних днів для столичного насиченого життя – перебір, аудиторія втомлюється та втрачає концентрацію уваги.
Як ви оцінюєте значення KCMD в контексті сучасної української музичної культури?
Наразі функція подібних фестивалів кардинально інша, аніж 10-15 років тому. На початку 2000-х років ми з колегами-студентами починали відвідувати київські фестивалі, тому що мали потребу чути музику і виконавців, яких неможливо було знайти в загальному доступі. Сьогодні, коли майже все можна побачити і почути в мережі, функцією фестивалів не може бути виключно популяризація музики. KCMD – це освітня платформа, де є баланс між лекціями, майстер-класами та концертами. Вважаю, що зараз фестивалі сучасної академічної музики в Україні мають налагоджувати комунікації між виконавцями, композиторами й аудиторією. KCMD є показовим у цьому сенсі. Символічно, що деякі з виконавців раніше не сприймали нову музику, а сьогодні вже пропонують до виконання власні сучасні програми. Це певний розвиток, коли через заперечення приходять до розуміння. Дуже важлива згуртованість нових людей – наступного покоління, що має визначати культурний рівень країни.
Чи можна назвати фестиваль KCMD кроком у напрямку культурної інтеграції з Європою?
Безперечно, але не без застережень. Як сказав головний організатор та директор KCMD Альберт Саприкін, у цьому випадку Європа приїхала до нас. Це була зацікавленість саме закордонних гостей до нашої країни, які погодились приїхати сюди за власний рахунок. Майже всі зазначені в програмі фестивалю твори написали та виконали закордонні музиканти. Українських композиторів лише два. Це не добре, але і не погано – просто факт. Фестиваль повністю виправдовує статус міжнародного, і сподіваюся, що таким буде й надалі.
Фестиваль презентував велику кількість сучасної європейської музики і нових для України композиторів та виконавців. Ви бачите в цьому перспективи для культурного розвитку України?
Останніми роками відбувається значна активізація молодіжного руху в мистецькому середовищі. Формуються нові спільноти, відкриваються платформи для спільних творчих акцій. Існує потреба зустрічатися, знайомитися, працювати разом – саме це і є підґрунтям для утворення таких мистецьких подій. Подібно до того, як виник цей новий фестиваль, можуть виникати й інші проекти у майбутньому.
Коли ГОГОЛЬFEST втратив повноцінне фінансування, було запропоновано нову модель фестивалю як резиденції, де творчі особистості з різних галузей мистецтва в контакті одне з одним працюють над створенням нових ідей. І наразі ми маємо багато проектів, які стати результатом саме такої колаборації. Перспективою в контексті KCMD може бути формування нового кола творчих партнерів.
У контексті всієї України замало того, що одним фестивалем стало більше. Я вважаю, що таких фестивалів має бути багато і вони повинні бути розосереджені по всій країні. На жаль, проблема децентралізації існує: Київ завжди перетягує ковдру в сенсі фінансування, більшість культурних грантів теж поїдає столиця. Україна має просто фантастичні міста з огляду на історію, культуру, архітектуру, але в мистецькому плані на сьогодні – це ніби вимерлі простори, де зовсім немає концертів нової музики, сучасного театру та візуального мистецтва. Мій досвід організації проектів підтверджує, що аудиторія там дуже зацікавлена і відкрита до нових культурних ідей та має не менший запит, ніж столична. Треба, щоб у багатьох містах країни відбувалися повноцінні події, не гірші за київські, львівські чи одеські.
Ви – представник молодого покоління, хоча маєте культурний досвід як композитор, перформер та організатор. Яким є ваш погляд на проблему творчої самореалізації молодих митців?
Сьогодні – час нової хвилі творчих ініціатив, дуже важливий час. Але нові арт-спільноти створюються в альтернативних умовах, тобто не завдяки, а всупереч чинній системі. В Україні стало нормою те, що творча молодь або виїжджає за кордон, або просто переходить в іншу сферу діяльності.
У нашій країні є певна закономірність функціонування культури: все якісне і цікаве, що з’являється у культурному просторі, виникає поза системою. Тривалість таких проектів недовга, адже постійно витягувати все виключно на ентузіазмі неможливо. Як тільки спалахує щось нове і неординарне, то через декілька років згасає. Необхідно впроваджувати нову культурну політику, запрошувати професійних менеджерів і створювати необхідні умови для просування нових мистецьких тенденцій.
Наскільки розвинута комунікація і підтримка молодих з боку старшого культурного покоління та відповідних державних установ?
Це дуже полемічне питання, але мені здається, що комунікація побудована винятково на особистих контактах. Є ряд композиторів старшого покоління, які справді зацікавлені в тому, щоб допомагати молоді: вони інвестують у молодих свій час і знання, постійно підтримують нові ініціативи. Але, якщо казати про державну систему, то мені здається, що там категорично інша ситуація.
Система державного апарату та органів влади щороку підтверджує: навіть їхня зовнішня зацікавленість у вирішенні проблем зовсім не означає реальної згоди змінювати ці проблеми. Це просто їм невигідно. Скандальні ситуації в Національній опері, Музичному театрі для дітей та юнацтва, Центрі Довженка та інших культурних закладах підтверджують, що чим глибше ми сидимо в культурному болоті – тим зручніше. Ті винятки, що існують, – як театр «Золоті Ворота», керівництво яким довірили молодому режисеру Стасу Жиркову, – це поодинокі відступи від правил.
У сусідніх країнах є багато прикладів успішного впровадження різних моделей розвитку у сфері культурного менеджменту. Тож сьогодні навіть не обов’язково щось вигадувати – ці моделі давно існують, їх можна використовувати. Проблема одна – державні структури незацікавлені в яких-небудь зрушеннях. Успішні культурні проекти в нашій країні тримаються на одному з трьох китів – чистому ентузіазмі, західних грантах або приватних коштах. Але аж ніяк не завдяки державі, де навіть немає закону про меценатство. Сил та азарту йти до кінця вистачає ненадовго – іноді молодим справді легше виїхати за кордон та робити творчі справи там, де це гідно оцінюють.
У цій загальній культурній ситуації який потенціал ви бачите в KCMD?
Фестиваль уже має свою ідентичність, свій стиль і напрямок. Організатори не мають права зупинятися. Основний потенціал – у формуванні незалежного сегменту в музично-культурному житті міста, в якому відкриватимуться нові зв’язки. На прес-конференції перед відкриттям фестивалю мене запитали щодо конкуренції в музичному просторі. Справді, останніми роками в нас сформувалися нові проекти, фестивалі, ансамблі. Але поки немає відповідного рівня в мистецькому полі, вважаю питання щодо конкуренції некоректним та несвоєчасним. Наразі фестивалів та ансамблів сучасної музики вкрай мало, а більш-менш адекватну кількість подій можна бачити лише в межах столичного мистецького життя. Враховуючи загальну концертно-фестивальну ситуацію по всій країні, треба ще багато працювати, щоб мати більше приводів для оптимізму та конкуренції. Аж тоді, за належної підтримки творчих проектів, Україна може вийти на принципово новий культурний рівень.
Автор: Марина Гайдук
Джерело: Cultprostir.ua
|