| Огляд |
|
|
|
|
В Одесі – прем’єра актуального «НАБУККО» Дж. Верді або Південно-західний альянс одеського «Набукко»
25 листопада 2017, субота
Поширити у Facebook
Вдруге за всю історію Одеського театру опери та балету на його сцені поставлено оперу «Набукко» Джузеппе Верді.
У цієї події є навіть кругла дата – 170 років, як Одеська Опера знову повернулася до безсмертного шедевру Верді. Ще одна - 175 років тому відбулася світова прем’єра цього твору в міланському театрі Ла Скала, яка і зробила композитора відомим. Тобто на території колишньої російської імперії, вперше після італійської прем’єри ця опера була поставлена саме в Одесі.
Але театр, задумуючи цю прем’єру, абсолютно не ставив за мету відзначити ці дати: тільки в процесі виявилося, що цей сезон надзвичайний для «Набукко». Амбітна та яскрава ідея поставити масштабну оперу і поєднати в цій постановці творчі сили одеситів та львів’ян спала на думку генеральному директору Одеської Опери - Надії Бабич, яка зателефонувала Василю Вовкуну – генеральному директору-художньому керівнику Львівської опери і запросила на постановку в Одесу. Василь Володимирович навіть перепитав, чи нічого вона не переплутала?! Ось так, неочікувано, навіть для творчої людини, яка вже не вперше бере участь і сама ініціює такі «всеукраїнські» постановки (в 2005 році режисер Вовкун та диригент-постановник Василь Василенко в Донецьку ініціювали постановку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Тоді піднімати таку «глибу» до Донецька прибули кращі митці з усієї України: з Києва, Львова і Кропивницього, а на головну партію запросили Стефана П'ятничко, баритона зі Львова - соліста «Вашингтон-опера»), прозвучала ця пропозиція, яка вилилася в грандіозну та успішну прем’єру цієї осені.
Так само, як і в 2005 році - з Василем Вовкуном працював художник-постановник, один з братів Риндзаків - Тадей Риндзак (Львів) - учень феноменального українського сценографа Євгена Лисика. До речі, в одеській «Набукко» дуже чітко прослідковується цей фірмовий львівсько-лисиківський стиль: мислити і творити сценографію у такому собі уявному форматі 3D. Одразу ж, як тільки відкривається завіса після увертюри глядач потрапляє в цю незбагненну космічну філософію, потужну енергетику двох світів, які не можуть існувати водночас на одній Землі. А крізь цей театр-планетарій на заднику проступають лики душ, загублених земними війнами, що тривають від народження людства до сьогодні. Ця сценографія абсолютно відповідає тій новій трактовці, що в неї вклав режисер Вовкун: «Храм – Земля стає беззахисним як від волі Творця, так і від волі самого людства. Земля – макове зерно в космічному просторі, вона повсякчасно під загрозою зіткнення з позаземними астероїдами. Тому художник-сценограф Тадей Риндзак в оформленні спектаклю відобразив на камінні, що сиплеться з неба, вибиті староєврейською мовою фрази із Тори та лики тих, хто оберігав і молився за земний Храм».
Власне ідея режисера - не ставити «Набукко» на основі сюжету про євреїв і Навуходоносора, а передати відчуття, що руйнується людський храм моралі, відтак виникають такі речі, які перетворюються у… «Гради». І це дуже добре читається. Адже конструкції, за якими ховаються вавилонські воїни, спочатку нагадують органні труби, що сповіщають трагедію. Але встановлені вони не в Храмі, а у страхітливому вавилонському Палаці - узагальненому символі зла і смерті з його червоно-чорно-золотим кольором агресії та майже третєрейхівськими хоругвами. Трішки нахилені, ці металеві труби, справді перетворюються на зловісні «Гради», які стільки смерті принесли нашій країні. Але ці сценографічні знаки-символи актуальні не тільки для нас, а й для усього теперішнього світу з його війнами, катастрофами, розломами людських доль і цілих країн. Не дарма, після першої картини, зруйнування Храму «Земля – макове зерно», що висить над головами людей посеред сцени, - розколюється на дві половини, як і наш світ.
Так «Набукко» не трактував ніхто. Адже в одеській виставі конфлікт відбувається не між двома релігіями, і навіть не між двома народами, а між двома «ідейно-ворожими силами», світоглядами, всесвітами. «Військо Набукко – царя Вавилону виглядає сучасним бездуховним монстром, що готовий, будучи зомбованим владою, стерти з лиця землі святий Храм. Воно уособлює зло, сутність якого – смерть», - трактує свою постановку Василь Вовкун.
До речі, з приводу цієї опери давно відомо, що театри, беручи її до постановки, відгукуються на найдраматичніші моменти своєї історії. І в цьому особлива загадка цього містичного, фатального твору. Опера, що з'явилася на вістрі часу, епохи, стилю - не користується популярністю в спокійні моменти історії. "Набукко" асоціюється з прийдешніми змінами. Як каже Василь Вовкун: «Місія цього твору - в час найвищого напруження і людського страху – бути символом відновлення надії і справедливості. Таким чином він стверджує нас у майбутньому». Саме в такий драматичний момент і з'явився одеській "Набукко".
Центральний образ опери - вавилонський цар Навуходоносор (Набукко), біблійна постать. В опері він разом зі своїми підданими поклоняється ассирійському ідолу Ваалу - богу війни. На початку опери він показаний варваром, що проголошує себе Богом, готовим пожертвувати навіть власною дочкою. «Претензійно ущербна особистість, наділена безмежною владою, що володіє великою державою, наймогутнішою в світі армією, технічним озброєнням - перестає усвідомлювати своє людське призначення, рамки своїх людських можливостей. Тоді Всевишній позбавляє його здорового глузду на найвищому піку слави. Розсудок покидає царя, він знову стає чистим листом паперу…», - розмірковує режисер-постановник Василь Вовкун і його асоціації надто впізнавані.
Через ці асоціації-паралелі, що актуальні, на жаль, в усі часи, - цей епічний твір нагадує ораторію. Не випадково критики називали «Набукко» драмою для хору - таке велике його значення в опері. Взагалі ж факт появи на оперній сцені такого напруження пристрастей шокував сучасників Верді, але саме після цієї опери композитора накрила слава і його почали називати «маестро революції». Знаменитий хор "Vaрensiero" з третього акту тривалий час був гімном італійських революціонерів, а згодом став другим національним гімном Італії. Але революційність «Набукко» – не тільки у закладених в ньому меседжах. Опера цікава тим, що міняє традиційний підхід, тобто стилістику, форму, демонструє багато новацій у музиці і є досить складною для виконання. Тому хор – як один з її головних героїв має бути пластичним, віртуозним, тонко і філігранно виконувати усі нюанси і штрихи, написані композитором. Власне, це і вдалося хору одеської опери під орудою головного хормейстера театру Леоніда Бутенко. Дія в опері розвивається від хору до хору, а вони в «Набукко» дуже різноманітні. Піднесеною суворістю відрізняється молитва іудеїв з інтродукції, занепокоєнням, тривогою пройнята хорова сцена взяття Єрусалиму. Лють і фанатизм виражені в хорі з II дії, коли іудеї накидаються на Ісмаеля, що звільнив дочку Набукко – Фенену. В усіх цих ключових для розуміння опери сценах, хор театру звучить неперевершено злагоджено, і з такою точною динамікою від piano до forte, що зал просто затамовує подих.
Тісно пов'язаний з хоровими сценами і образ первосвященика Захарії, який має найбільшу кількість сольних характеристик - три. Всі вони, включаючи і відоме пророцтво, символізують одну думку - правильно обраний шлях і віра в справжні ідеали обов'язково приведуть до успіху, до порятунку. Складна, досить підступна басова партія була дуже ефектно виконана Дмитром Павлюком, не зважаючи на статичність самого образу.
Основна складність «Набукко» - партія головної героїні Абігайль, яку недарма в сопрановому оперному репертуарі вважають однією з найбільш складних. До того ж Абігайль - рабиня, позашлюбна дочка царя Ассірії Набукко - постає то владною войовницею і мстивою інтриганкою, то вразливою, закоханою жінкою. Так що співачка, яка "вживається" в цей образ, повинна продемонструвати ще й виразний драматичний талант, що і зробила Ганна Літвінова. Вона сміливо, навіть з деяким зухвалим куражем виконала пристрасну, емоційну, з широкими стрибками величезного діапазону, партію, довівши її в знаменитій сцені каяття і смерті до справжнього катарсису.
Найсильніша сторона "Набукко" – напружений драматизм музики, який відрізняє кращі творіння Верді, рідкісної краси хори та ансамблі. До речі, саме завдяки великій кількості ансамблів і хорів, сцени опери плавно переходять одна в іншу, розвиток ніде не переривається. Вони надають потрібний імпульс, на перший погляд, досить статичному сюжету. В одеській постановці безумовним ансамблевим хітом став дует Абігайль та Набукко (баритон Віктор Мітюшкін). Це був дует-конфлікт не тільки двох лідерів, двох сильних, неоднозначних натур, але й дует досвіду і молодості. Причому як за сюжетом опери, так і в чисто виконавському сенсі.
В ансамблях «Набукко», вражаючих силою емоційного впливу, проявилася чудова поліфонічна майстерність молодого Верді. Артисти ж напрочуд тонко відчули й передали усі ці відтінки почуттів, не втративши жодного разу відчуття міри, стилю, темпоритму, точності інтонацій. Тут респект диригенту-постановнику Олександру Самоїле.
Адже завдяки йому - не менш драматично і водночас блискуче віртуозно, як того і потребує музика Верді, звучить і оркестр під його орудою. У фіналі на поклонах, всі музиканти піднялися на сцену з оркестрової ями. І це був дуже знаковий момент. Перед глядачем стояли досить молоді люди, які надзвичайно майстерно та зріло відчули та передали це поступове драматичне наростання, закладене Верді в партитурі «Набукко».
Отже, південно-західний альянс одеського «Набукко» - продемонстрував декілька прописних істин. Про те, що вливання нової крові - завжди дає вибухоподібний результат. Тим більше, що оперу фактично поставлено за 2 тижні. Тобто, це ще й продюсерський вдалий досвід і, в решті-решт – комерційний успіх. І про те, що мистецькі люди, здебільшого, де б вони не жили, давно Україну об’єднали, «зшили».
Українським оперним театрам необхідно об’єднуватися заради таких монументальних і знакових постановок, планувати обмінні гастролі, виходити на нову, більш широку аудиторію і, можливо створити нарешті міжнародний оперний фестиваль. Адже, гріх, маючи такі цікаві постановки, голоси, ідеї, сили та енергію - не показатися на тлі сучасної світової опери аби дати поштовх для розвитку собі. Адже, сучасний оперний світ – це як інша галактика, в яку ми маємо шанс теж перелетіти, маючи такі проекти.
А всіх «навуходоносорів» рано чи пізно буде подолано. І не тільки в Біблії чи у Верді. Так влаштований Всесвіт.
Автор: Наталія Тімуршаєва
Концертна організація: Одеський Національний академічний театр опери та балету
|