| Стаття |
|
|
|
|
У пошуках справного піаніно
Дивовижна історія юного українського музиканта
16 квітня 2017, неділя
Поширити у Facebook
Нічний 63-й поїзд із Харкова прибуває до столиці близько шостої. На пероні стоять двоє – чоловік із живими рухливими очима та худорлявий підліток незвичайної зовнішності у стареньких черевичках та куцій дублянці. Обома руками він тримає футляр зі скрипкою, йдеться у репортажі The Ukrainians.
Хлопчика звати Ніколя, він піаніст. Поруч — його батько Микола Мирошниченко, який став для сина вчителем, хоч сам ніколи не займався музикою. Вони приїхали на гала-концерт фортепіанного конкурсу, щоб отримати першу премію.
Перед тим збиралися провести день у звичному для них конкурсному режимі.
— Завжди сідаємо на 14-й тролейбус і катаємося по колу, – говорить Ніколя.
На вулиці морозно, сонце в цій порі зовсім не зігріває, проте бадьорить. Веселить нас і балакучий Микола Мирошниченко-старший, доки чекаємо на тролейбус:
— Справжній музикант мусить чути, яку ноту виквакує жаба! Не знаєте? Та це ж фа-дієз!
Сідаємо в тролейбус. Ніколя мружиться під променями сонця, що пробивається крізь скло, й дрімає. А Микола Георгійович розповідає історію свого хлопчика.
Як Моцарт
— Ніколя народився із двостороннім інсультом — з такими проблемами діти не виживають. А він вижив. Потім мав багато клопотів зі здоров’ям — були порушення роботи багатьох органів, лікарі говорили, що у нього всихається лівий бік тіла. Ніколя у ранньому віці діагностували ще й генетичну мітохондріальну хворобу. Ми із дружиною намагались лікувати сина традиційними та нетрадиційними методами. Придумали систему вправ, які Ніколя виконував, і йому поступово ставало краще.
Хлопчикові допомагала і музика.
— З семи років він почав займатись у музичній десятирічці. Тоді ж пішов до школи, але провчився лише до 4-го класу. Ви ж знаєте, наші вчителі не вміють поводитися із особливими дітьми.
Ніколя було складно навчатис через слабку пам’ять. Давались взнаки постійні алергічні реакції, проблеми із хребтом.
Бувало, він нахилявся за столом до горнятка, а розігнутися уже не міг.
Та й до музичної школи ще малого Ніколя взяли неохоче. Казали, що навчити таку дитину неможливо через фізичні проблеми та відсутність музичного слуху. Втім результати говорили про інше. Педагоги побачили, що хлопець направду талановитий.
— У нас були проблеми із вчителями, від кількох ми пішли, потім два роки Ніколя взагалі займався вдома. Ми придумали йому методику занять. Не примушували його завчати твір напам’ять, а навпаки – заохочували постійно читати з нотного листа, як текст у книжці. Зараз, якщо ви дасте йому будь-які ноти, Ніколя спокійно вам їх зіграє.
Батько бачить у Ніколя музичного генія, розповідає, що цього року він переміг у всіх конкурсах, на яких виступав. Порівнює хлопця із Амадеєм Моцартом, особливо це стосується характеру.
— Леопольд Моцарт опікав свого сина, і поки так тривало, у Амадея все було добре. Сам композитор був неготовим провадити самостійне життя. Ніколя такий самий: занадто наївний і нічого не розуміє, я мушу його навчити, як поводитися у світі.
Крім надмірно м’якого характеру, бути самостійнішим хлопчикові складно через прояви та наслідки хвороб. Відхилення від суворої дієти можуть обернутися судомами, а звичайна застуда — епілептичними нападами. Саме тому Ніколя був і залишається під наглядом батьків.
Оголошують останню зупинку. Ботанічний сад. Ніколя прокидається від дрімоти. Помітно, що поїздки хлопцеві даються нелегко. Але він стрепенувся й легко вистрибнув із тролейбуса.
Дорогою говоримо про скрипку.
Навіщо скрипка?
— Я довго шукав можливості створити скрипку – таку, як робив Страдіварі. Й мені здається, я зрозумів його технологію: справа тут зовсім не у спеціальному лакові! – уже не вперше ошелешує мене Микола Мирошниченко. Так ось навіщо тут ця скрипка.
Ніколя розкриває футляр та бережно торкається струн саморобного інструмента.
— Вона вигляд має непрезентабельний, але звучить чудово! А знаєте, що це за струни? Не здогадаєтесь ніколи! — каже батько захоплено і тут же відповідає: — Струни взяли з мандоліни.
Ми робимо інструменти разом із сином. Працюємо над кожною деталлю, щоб скрипка видавала неповторний звук.
Ніколя намагається грати, проте надто холодний ранок стає на заваді — руки не слухаються.
Автор: Катерина Олексенко
Фото: Олександр Рупета
Джерело: vidia.org
|