| Стаття |
|
|
|
|
А на Вкраїні – там сонечко сяє
До 185-річчя від дня народження композитора, поета, перекладача П.І. Ніщинського
7 вересня 2017, четвер
Поширити у Facebook
Життя і творчість видатного представника української демократичної культури Петра Івановича Ніщинського сповнені загадок. Писали про нього мало, бо архіви, на які можна було б спиратися, відсутні. Та попри це, публікації з’являлися.
Нагадаємо, що бібліограф Михайло Комаров, який творчо спілкувався з П.І. Ніщинським, одразу після кончини ратая української ниви 1896 року надрукував у одеському часопису «По морю и суше» нарис про нього. Музикознавець Валеріан Довженко видав брошуру 1953 року.
Одеський письменник Григорій Зленко написав цікаву статтю «Ищем архив Петра Нищинского» у газеті «Вечерняя Одесса» до 150-річчя митця. Ананьївський відтинок життя неординарної особистості висвітлював письменник Юрій Сисін. В «Одеських вістях» теж про нього не забували.
Дитинство Петра Івановича пройшло у селі Неменки Липовецького повіту Подільської губернії та рано обірвалося. Після смерті батька, сільського дяка, хлопчика відвозять до Києва, прилаштовують до школи при Лаврі. Далі, за порадою знову ж таки заможного родича, підлітка відвозять на Балкани, до Афін. Він співає у церковному хорі і водночас навчається.
Здібності юнака до вивчення мов, невтомність, працьовитість, спрагле бажання пізнати невідому країну дали свої вагомі плоди. Петро вступає до Афінського університету, а 1856 року успішно його закінчує. Одержує ступінь магістра.
За плечима – 24 роки напруженого, скупого на радощі життя. Робота спочатку тут же, в Афінах, потім на острові Кіпр.
Там і прийшла до нього у сні Україна.
«На схилі яру пишно зацвів терен. А далі, за високими кущами, на пагорбах, переливається зеленими півтінями пшенична нива. Він, Петрик, любить гратися з однолітками у яру, де на гілках кують зозулі. Мама казала, що скільки разів зозуля голос подасть, стільки літ відміряно людині жити. Але що треба робити, як поводитися, аби зозуля кувала цілий день, мама не знає. Не знає й батько. Про це не написано у Святому Письмі».
І Петро прокинувся. Визрівало рішення… Покликав голос зозулі, тієї, що кувала роки у тернах дитинства.
…У рідних краях роботи не знайшлося. Мусив їхати до Петербурга. У столичних гімназіях викладав давньогрецьку, російську мови. Та голос зозулі з подільських тернів не відпускав його серця.
Петро Іванович добре запам’ятав той день, коли зовсім випадково прочитав оголошення: «Аматорський гурток Медико-хірургічної академії ставить п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля». Про Тараса Шевченка говорив тоді увесь Петербург. Хтось називав його українським пророком, а хтось зневажливо кривив губи.
Вирішив не пропускати нагоди…
Вистава його вразила. Щоправда, не вистачало музичного супроводу. Вразили й глядачі. В усіх присутніх на очах блищали сльози. Аматорів сцени викликали на «біс». Петро Іванович звернув увагу на худорлявого чубатого юнака з козацькими вусами, який захоплено плескав у долоні.
«Мабуть, він з України, як і я», – подумалось. Вирішив підійти, познайомитися.
– Руданський. Степан, – охоче назвав себе юнак.
– А звідки? Чи не з Поділля?
– Закінчив Кам’янець-Подільську семінарію.
– На священика не схожий.
– Священиком бути – це не моє. От лікуватиму бідних людей.
– Українською розмовляєте…
– Він і вірші пише українською, – до розмови втрутився чоловік середнього віку.
– Це Віктор Васильович Ковальов, друг Тараса Шевченка, – познайомтеся.
Ніщинський занімів.
– Я відчував, – зронив після нетривалої паузи своє слово Віктор Ковальов, – що наш Тарас не просто художник, ще коли разом мешкали на квартирі. Підемо, десь посидимо у затишному місці.
Степан Руданський зніяковів.
– Знаю, знаю, який ти заможний. Не переймайся, – почав заспокоювати студента Ковальов. – Витрати беру на себе. Платню я одержую на службі справно.
Випадкове знайомство в академії переростало у міцну дружбу. Степан наважився прочитати друзям свої «співомовки». Ніщинському ж найбільше до душі припала лірика. Вона просто просилася на нотний стан. Особливо ж вірш «Повій, вітре, на Вкраїну….»
В душі Петра Ніщинського почало оживати притлумлене рідне слово.
Рідне слово… Зрідка його почуєш тут, у заболоченому краї. От і Віктор Ковальов уже спакував торби і намірився перебратися під щедріше південне сонце, до Одеси. Він запевняв, що у місті над Чорним морем українцям дихається вільніше, аніж на Балтиці.
Услід за Віктором Васильовичем перебрався до Одеси і Петро Іванович. Диво дивне… Після туманної столиці на вихованця Афінського університету одна за другою почали накочувати хвилі творчості. У серці проростали мелодії, поетичні рядки. Хотілося творити щось значне і величне. Ніщинського повабило до історичних сюжетів. Як свідчив старий одесит Є. Окольський, причетний до народницького руху, його мати, викладачка музики Олександра Дементіївна Терентьєва, була у дружніх стосунках з Петром Івановичем Ніщинським. Композитор часто заходив до них. У родині Окольських зберігалося аранжування народної пісні «Козак Софрон» з автографом: «Олександрі Дементіївні Терентьєвій від автора».
За розповідями багатьох людей, які спілкувалися з Ніщинським в Одесі, він мріяв про оперу. У це легко повірити, адже і відома нам музично-драматична картина «Вечорниці», і аранжування народних пісень «Байда», «Ой гук, мати, гук», і переклади «Антігони» Софокла, «Одісеї» та «Іліади» Гомера українською мовою,– це ті твори, що засвідчують глибоку шану до героїчних діянь як рідного, так і сусідніх народів, ясне розуміння ролі минулого у формуванні суспільної свідомості людини. А вже те, що П. Ніщинський перекладав «Слово про Ігорів похід» на грецьку, дійшло до нас, так би мовити, з перших рук. Особисто Петро Іванович писав про це 1882 року в «Исторической записке об Одесской второй гимназии, от основания ее в 1848 году по 1881-82 учебный год». А замітка у львівській газеті «Діло» за 1883 рік повідомляла: одеські гімназисти декламували перекладене грецькою мовою «Слово» на шкільних зібраннях.
Прогулюючись якось уранці по Ніжинській, де Ніщинський мешкав, він почув голос зозулі. Вона кувала йому довго і дзвінко. Відлуння скочувалося вниз, до Балківської.
Петро Іванович заспішив до себе на квартиру. На папір лягли рядки:
Закувала та сива зозуля
Вранці-рано на зорі…
Перо опиралося…
Наступного ранку він вийшов на вулицю затемна. Та щось покликало до хати.
Ой заплакали хлопці-молодці,
Гей, гей, та на чужині в неволі, в тюрмі…
Рядки потекли вільно, невимушено:
Вони плакали, гірко ридали,
Свою долю викликали:
«Ой повій, повій, та буйнесенький вітре
Та й понад морем;
Та й винеси нас із кайданів, з неволі
В чистеє поле;
Та й понеси на Вкраїну,
Гей, гей, нас на Вкраїну…
А на Вкраїні – там сонечко сяє,
Козацтво гуляє, гуляє
і нас виглядає, нас виглядає!»
По синьому морю
байдаки під вітром гуляють.
Братів щоб визволяти,
Запорожці чимдуж поспішають.
Гей, як зачули турецькії султани,
Та й ізвеліли ще гірше кувати
кайдани…
Султани турецькі, султани звеліли
Кувати кайдани, кайдани кувати,
Звеліли ще гірше кувати кайдани!
«Потрібно сходити на Польську, до Тобілевича. Порадитися», – вирішив.
Іван Карпович Тобілевич підтримав ідею друга написати музику до складеного вірша.
І зійшлися на думці, що це фрагмент цілісного драматичного твору.
Аж тут у творчість втрутилася політика. Згадана родина Терентьєвих була пов’язана з народниками. До них заходив, наприклад, організатор «Південноросійської спілки робітників» Євген Заславський. Петро Іванович Ніщинський поділяв погляди народників. Певно, виконував якісь доручення організації, що боролася проти царизму.
1874 року Петро Іванович мав намір попрацювати викладачем грецької мови в Новоросійському університеті. Його спочатку запрошували. Але через якийсь час Ніщинському було відмовлено. Нібито були відсутні кошти для утримання на службі. Ця відмова, безумовно, була пов’язана з небажанням адміністрації університету допустити на кафедру викладача з опозиційними поглядами.
Мабуть, це й стало причиною переїзду Петра Івановича Ніщинського до повітового міста Ананьєва. Тут, серед розкішної природи, розкрилося композиторське обдарування вчителя.
Петро Ніщинський надіслав до Єлисаветграда І.К. Тобілевичу радісну звістку, що закінчує музичну картину «Вечорниці». Хоче домовитися з якимось хором, щоб дати пробний концерт. Іван Карпович запросив композитора до Єлисаветграда, обіцяючи підготувати хор.
1875 рік став знаменним для Петра Івановича Ніщинського. Музичну картину, як її тепер називають, було вставлено до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Відтоді вона стала її невід’ємною частиною.
Автор: Станіслав Василашко
Джерело: Одеські вісті
|