| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Наталя Лебедєва: «Люди готові сприймати щось, крім попси. Потрібно їм це давати»
Відома джазова піаністка розповіла про чесність у музиці, про те, що вона робить із піснями Земфіри, і про те, чому джазмени будуть їхати з України.
30 вересня 2015, середа
Поширити у Facebook
Піаністка Наталя Лебедєва – один із символів українського джазу. Її ім'я на афіші або обкладинці диска завжди викликає очікування – новизни і несподіванки, одкровення і бездоганної майстерності. Лебедєва – музикант із чіткими естетичними принципами, яких безоглядно дотримується. Вона позбавлена снобізму, який традиційно приписують джазовим музикантам. Але конформізм і компроміси у творчості відверто не сприймає. Не любить попсу, але якщо береться за створення джазових переробок пісень Земфіри, то перетворює їх на феєрію. Вона стверджує, що час нині контрастний. Повна контрастів і сама Лебедєва.
Бесіда з Наталією незмінно крутилася навколо джазової музики: питання виконавської та композиторської майстерності, нюанси, пов'язані з Alfa Jazz Fest, перипетії викладацької діяльності. Лебедєва визнає і сама озвучує наявні в українському джазовому середовищі проблеми. І при цьому з багатьох аспектів випромінює аргументований оптимізм. Її аргументи, крім іншого, підводять до вельми несподіваного висновку – джазовому музиканту може бути комфортно жити і працювати в Україні.
- Торік журнал «Новий час» включив вас до двадцятки кращих музикантів України. Для вас це що-небудь значить?
У мене нічого не ворухнулося від цієї інформації (усміхається). Мені казали про це. Але у мене рівне ставлення до подібних піар-акцій. Вони не знаходять у мене емоційного відгуку.
- Серед безлічі епітетів, пов'язаних із вами, особливо часто фігурує «чесний». Що для вас означає чесність у музиці?
У першу чергу, не грати того, що не подобається. Скільки б грошей за це не запропонували – не грати. Чи не прикидатися кращим, ніж ти є насправді. В принципі, кожен музикант існує в музиці на своєму певному місці. Що далі, то менше хочеться відстоювати якісь переконання, комусь щось доводити. Хочеться грати, грати різне і розширювати горизонти.
Стандарти і гра на 4/4 якось уже трохи набридли. Так, це теж цікаво, якщо грати мелодійно. Але зараз час такий – контрастний, багато несподіванок. І життя таке – трохи рване.
- А вам легко «просто грати» в наших умовах? Легко не грати того, що не подобається?
Вже так. Колись у мене був період кавер-робіт, великий і тривалий. Він закінчився. Зараз навіть якщо трапляються такі роботи, їм не надаєш особливого значення, і вони не регулярні. Це момент заробляння грошей. Просто коли є можливість робити своє, є умови і музиканти, присутня певна внутрішня зрілість, у такій ситуації все інше – лушпиння, на яке не звертаєш уваги. Ти просто йдеш своєю дорогою, наскільки це можливо.
- Ви виступаєте і записуєтеся у різних складах. Але три студійні альбоми з вашою авторською музикою представляють фортепіанне тріо. Чому саме цей формат?
Мені подобається формат фортепіанного тріо. Свого часу ми різне грали в клубах та ресторанах – джаз і все підряд. У якийсь момент Алік Фантаєв з Андрієм Арнаутовим (відомі українські барабанщик і контрабасист. – Ред.) запропонували пограти в тріо, і мені ця думка так сподобалася. Стали потихеньку пісні писатися, спершу такі наївні. Я загорілася самою думкою спробувати. І воно пішло.
- А є бажання представити свою музику в іншому форматі – квінтету або біг-бенду?
Для біг-бенду я не вмію писати аранжування. Я б спробувала, але немає часу. Для квінтету було б цікаво, але просто не думала про це з практичної точки зору.
- У ваших п'єсах часто зустрічаються змішані (ламані) розміри. Що вас в них притягує?
Спочатку я, чесно кажучи, дуже боялася таких розмірів. Мені було важко – нас цьому не вчили. І не було такої ситуації, де б я могла тренуватися так грати. Але мене оточували підготовлені, добре навчені музиканти. І мені довелося освоювати такі розміри самостійно. З того, що я слухаю, мене набагато більше заводить неквадратна музика. Той же Тиґран Хамасян, Авішай Коен – музика, де все ламається. Стандарти і гра на 4/4 якось уже трохи набридли. Так, це теж цікаво, якщо грати мелодійно. Але зараз час такий – контрастний, багато несподіванок. І життя таке – трохи рване. Я не хочу проводити якихось розумних паралелей, але мене дуже заводить, коли все змінюється. За рахунок цього виходять нові події. Я дуже люблю несподіванки, які відбуваються в музиці.
- Ви берете участь у різних проектах. У творчому аспекті, в якому з них ви досягли успіху найбільше?
Я не можу говорити про все у порівнянні, скрізь залучаються різні емоції. Просто життя весь час приносить щось нове. Ми граємо багато бразильської музики. Я люблю робити «кавери». Мене дуже заінтригував проект Two Violins. Все це мені, в принципі, однаково цікаво.
- На відміну від колег по джазу, ви практично не співпрацюєте з українськими поп-виконавцями. Чому?
Я не знаю. Мене не кличуть. А якщо покличуть, я, напевно, відмовлюся.
- Це повертаючись до того, що грати потрібно тільки те, що подобається?
Думаю, така співпраця буде просто на шкоду часу, який можна витратити на творчість. Річ не в тому, подобається мені щось чи ні. Мені багато чого подобається – є чудові пісні, прекрасні виконавці. Зараз у мене був гарний експірієнс на вечорі Кирила Карабиця (концерт «Мадонна Україна», що відбувся 5 вересня у Києві. – Ред.). Але я залишилася собою дуже незадоволена. Я була там чужорідною речовиною. Разом із тим, мені було цікаво – такий собі відступ. Зараз зірки нової формації типу Джамали, Злати Огнєвич, Сергія Бабкіна – це інший рівень. Вони розуміють, що живий оркестр – це особистість, і вони з ним взаємодіють. Вони чекають від тебе реакції і по-іншому поводяться на сцені. Так що це було цікаво, але, мабуть, на цьому все (усміхається).
- Нещодавно ви представили потужну концертну програму інструментальних переробок пісень Земфіри. Звідки виникла ця ідея?
Моя приятелька Євгенія Стрижевська якось сунула мені її альбоми з питанням: «А слабо зробити джазові версії»? Спочатку мене ця думка не зачепила. Я не була готова. Але потім у приятельки був день народження, а у мене концерт. Я вирішила зробити їй подарунок і підготувала пісню «Небо Лондона» – змінила розмір на 7/4, вставила додаткову частину. І це все дуже добре пройшло. Потім на фестивалі «Джаз Коктебель» ми виконали пісню «Деньги». Вона вийшла така хороша, потужна. І я подумала, якщо дві пісні є, то чому б не зробити цілу програму? Зараз ми підготували демо, будемо відправляти лист Земфірі і просити дозвіл на запис. Подивимося, чим усе закінчиться.
- А чи є бажання зробити такого плану програму з музикою іншого поп-артиста?
Немає поки. Я зараз музику Баха роблю. Це теж такий поп-артист (сміється). Скоро концерт, а мені ще залишилося дописати два аранжування. Так що мені зараз не до поп-артистів.
- Ви часто працюєте з дітьми, були музичним директором дитячого джазового фестивалю «ОКешкін джаз», граєте в проекті Two Violins з двома юними скрипалями. Які відмінності в музикуванні з дітьми і зрілими музикантами?
Немає відмінностей. Просто коли ти акомпануєш діткам, потрібно бути дуже точним, чуйним, уважним. Але для джазового музиканта це нормально. З Two Violins ми загортаємо складні аранжування – ніяких проблем немає. Вони діти, але у них доросле мислення. Зізнаюся, я не фанат дитячих колективів. Розводити дитячий садочок, гратися в джазові лялечки – це не моя історія. Але з цими скрипалями мені цікаво, тому що будь-яка моя ідея грається. Причому грається із задоволенням – вони це вчать, і воно все звучить. А я таким чином практикуюся і вчуся писати аранжування для скрипок.
- Ви викладаєте в інституті Глієра. У недавньому інтерв'ю (http://cultprostir.ua/ru/post/aleksey-kogan-boitsya-provokaciy-na-alfa-jazz-fest-vo-lvove) Олексій Коган був вельми зажурений щодо своїх глієрівських студентів. А як ви оціните своїх підопічних? Чи бачите ви в них майбутніх майстрів?
Бачу. Зараз є хороші, цікаві хлопці, заточені на джаз. Вони з амбіціями, готові зростати, навчатися. Їхні голови працюють не тільки на заробляння де-небудь чого-небудь. Я можу висловити смуток тільки з приводу навчальної системи в цілому.
- В якому сенсі?
Всі навчальні плани – радянські. Програми – застарілі. Вони не допускають достатньої кількості годин на гармонію, аранжування, композицію, імпровізацію. Все це дуже формально. Немає окремих занять із ритміки. Сам навчальний процес – він такий, ні про що. Повинно бути море предметів вузьких, які працюють на одне млинове колесо, ллють воду в один бік. А замість цього у них психологія, охорона праці, ще нісенітниця всяка – це не працює як джазова освіта. Тому багато студентів звідси їдуть у Ґрац, Берлін і цим дуже задоволені. Вони їдуть до Польщі на якийсь звичайний воркшоп або майстер-клас і вважають, що їм там відкрили Америку. Хоча вся ця інформація є тут. Просто там це поставлено на рейки регулярності, обов'язковості. Плюс там є багато предметів, які допомагають цю інформацію запам'ятати. Тобто існує система. У нас її немає, і не буде доти, доки джазовою музикою і джазовою освітою будуть займатися Міністерство освіти і Міністерство культури. Ось із цього приводу, можливо, є печаль. Але не з приводу студентів, вони ні в чому не винні.
- Що заважає джазу бути популярнішим в Україні?
Йому нічого не заважає. Інша річ, що йому не дуже щось допомагає. Зараз є багато місць, де можна грати джаз. І публіка дуже змінилася. Цього літа на фестивалі «Мушля-джаз» сиділи натовпи людей, бабусі з дітьми. Вони сиділи і слухали джем-сешн, де музиканти просто займаються на сцені. Адже це не для людей музика. Я реально цього не очікувала. Тобто люди готові сприймати щось інше, крім попси. Просто їм потрібно це давати. А якщо з радіо, ТБ, вікна машини або магазину доноситься щось таке – шансончик легенький або ще що-небудь, то... Або коли джазом називають музику, яку грають не зовсім джазові музиканти, це теж погано. Тоді люди думають, що це і є джаз.
- Alfa Jazz Fest. Він благотворно впливає на українських меломанів і музикантів?
А хіба є якась інша думка?
- Так. Є думка, що фестиваль не сприяє розвитку джазу, а просто задовольняє примхи багатих людей. Плюс ці нескінченні розмови про те, чому на головній сцені не виступають українські артисти. Багато музикантів ображаються і переймаються із цього приводу.
Ну, це складне питання. Будь-який фестиваль сприяє розвитку та популяризації джазової музики, і Alfa Jazz Fest не виняток. Інша річ, що ми в Україні не дуже любимо своїх. Я знаю, що в музичних колах є образи з приводу українських музикантів. Можливо, вони почасти справедливі. Бо якщо не давати можливості українцям виступати на головній сцені, то, може, цього ніколи і не станеться. І так буде завжди. Так, це повинен бути дуже гідний колектив, щоб виступати на одній сцені з Чарльзом Ллойдом або Вейном Шортером, Гербі Генкоком. Але зовсім не давати шанс теж не можна. Мені здається, організаторам потрібно до цього якось поступово підходити. Адже кожна країна, яка проводить джазові фестивалі, тримає у великому пріоритеті, насамперед, своїх музикантів. За рахунок цього зростає їхній рівень. А те, що фестиваль шикарний – це без питань. Я б там місяць пожила, навіть просто граючи на джемах.
- Ви на українській джазовій сцені близько двадцяти років. Що змінилося за цей час?
Все змінилося. З'явилося багато фестивалів – це дуже важливо. Постійного джаз-клубу, правда, немає, але зате є джем-сешн. Є джазова кафедра в інституті музики. Чи не естрадна – на фіг! – а джазова. І є чітке розмежування: естрада – це естрада, а джаз – це джаз. Київ зараз, можливо, навіть претендує на звання джазової столиці, бо сюди переїхали музиканти з Харкова, Донецька, інших міст.
- Якою вам уявляється перспектива?
Аби в державі все владналося. І тоді все буде добре. Я знаю багатьох молодих людей, вони не хочуть тут жити, бо не можуть розраховувати на завтра. Вони не знають, чи заберуть їх в АТО, або підніметься курс долара, або знову буде якась реформа. Поки в Україні буде такий загальний роздризг – ціни, як у Європі, а життя і навчальні плани, як у «совку», – молоді музиканти будуть звідси валити. Це аксіома. Ті, хто хочуть чогось більшого і відчувають у собі сили, намагаються виїхати. І намагаються там щось отримати, потрапити в якісь більш високорівневі творчі сфери. Це об'єктивно. Там життя трохи іншого рівня, відповідно, і музика іншого рівня. Я не кажу про якісь глибинні вібрації. Можливо, емоційна сторона або енергія тепліша тут. Але технології в музиці вище там.
- А вам ніколи не хотілося виїхати?
Мені колись хотілося поїхати вчитися, але все вперлося в гроші. Зараз, напевно, немає. Але це не важливо. Насправді, ми можемо тут створювати свою музику. Джазова мова інтернаціональна. Коли ти заучуєш фрази, знімаєш соло – це і є наш language. Але є питання в кількісному накопиченні. Америка накопичувала джазовий досвід багато десятків років, а скільки його накопичує України? Питання кількості потім дає якісний стрибок. Що більше народу вчиться, грає, створює музичну ауру, тусовку, то вище щільність сильних музикантів у цій тусовці, тим яскравіша квінтесенція виконавців, які щось несуть. І в наступні покоління таких музикантів стає все більше.
Мені не прикро, що наші музиканти їдуть за кордон. Джаз така музика, що якщо ти захотів, то встав і поїхав грати туди, де тобі подобається. Це нормально. Інша річ, що у нас, на жаль, немає можливості багато їздити. Наші промоутерські агентства стурбовані питанням імпорту музикантів, але їх не цікавить експорт виконавців. Вони привозять сюди різні американські та європейські склади – як дуже гідні, так і, можливо, не найбільш обов'язкові для прослуховування. Але це робиться в один бік. А в принципі, можна було б робити бартером, як у Європі. З подачі Олексія Когана я поїздила зі своїм тріо за кордоном і дуже багато там почерпнула для свого внутрішнього розвитку. Не скажу, що я у когось навчилася грати, але це було корисно саме для розвитку голови, світогляду. Нам дуже потрібні поїздки за межі України. Нам потрібно дихати іншим повітрям, нам необхідно просто розширювати горизонти. І тут не треба боротися за ярлики типу «грає гірше/краще» або «музику таку/не таку». Це не важливо. Потрібно просто їздити і обмінюватися мовою. Тим славленим нашим language. Тоді все розвиватиметься.
Автор: Леонід Тітов
Джерело: Cultprostir
|