| Новина |
|
|
|
|
У Київській консерваторії закриють кафедру історії музики етносів України
Все це відбувається під "соусом" оптимізації навчального процесу та економії фінансових коштів
13 липня 2015, понеділок
Поширити у Facebook
Концепції реформування культурної сфери в Україні, представленої парламентським комітетом з питань культури і духовності, жодного слова немає про сферу музики. Книговидання та бібліотечна справа є. Архіви, охорона культурної спадщини, кінематографія і театральна діяльність теж є. А ось про музику – ані слова. Знову.
Власне, нічого нового. Не секрет, що за всі останні 23 роки музична галузь фінансувалася за залишковим принципом. Деякі напрями були поставлені в такі умови, що або були змушені балансувати на межі виживання, або самоліквідуватися.
Але музиканти – люди загартовані, вони вже звикли до того, що їхня професія – це доля "бідного родича". Тому працюють не за гроші, а за ідею. І, напевно, продовжували б це робити і далі, якби не процес загальної оптимізації. Ні, ніхто не сперечається, оптимізація – річ потрібна і корисна. Економія – теж вельми позитивна риса в усі часи. Але, як відомо, економія від економії різниться. Можна, керуючи нафтобазою, економити на скріпках. Можна купувати погані голки, якими намагатися зшити муарову сукню. Тільки що отримаємо на виході?
Ось, приміром, у музичних школах для економії коштів та оптимізації процесу акцент робиться на підвищення годин на ставку і збільшення кількості дітей у групах.
"А навіщо музикантам стільки індивідуальних годин? Нехай працюють колективно - як художники або хореографи". Геніально! Ну от як людині, яка ніколи не працювала і навіть не навчалася в музичній школі, пояснити, чому урок повинен бути індивідуальним, а не груповим?
Щоб відчути всю глибину абсурду даної ідеї, уявіть собі п'ятьох скрипалів-початківців – учасників сеансу такої одночасної гри – та їхнього нещасного педагога. Ще раз підкреслимо: це скрипалі-початківці, і такими вони будуть ще не один рік, і ті, хто коли-небудь чув виконання цих екзерсисів, прекрасно розуміють, що це не Паганіні з його "Каприсами", аж ніяк.
Хтось скаже, що, мовляв, це всього лише школа, діти там вчаться для душі (своєї або своїх батьків), і зовсім не факт, що кожна з них випускатиме по одному Бетховену або Моцарту на рік, а ось у вищих спеціалізованих музичних закладах, напевно, все по-іншому...
На превеликий жаль, це не так. Нещодавно стало відомо, що у Національній музичній академії України (Київській консерваторії) ліквідується кафедра історії музики етносів України та музичної критики. Незрозуміло, чи то назва занадто довга і не зовсім легкотравна, чи то слово критика в назві когось бентежить. Загалом, реальність є такою що з наступного навчального року в консерваторії такої кафедри більше не буде (якщо щось раптом не зміниться), а буде кафедра історії єдиної світової музичної культури.
Все це відбувається під вищезгаданим "соусом" оптимізації навчального процесу та економії фінансових коштів. І причому абсолютно законно, позаяк керівництво консерваторії авторитетно посилається на ряд пунктів Закону про вищу освіту, які свідчать таке:
Розділ VI
ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ. Стаття 32. Принципи діяльності, основні права та обов'язки вищого навчального закладу
1. Діяльність вищого навчального закладу здійснюється на принципах:
1) автономії та самоврядування;
14) [він може] створювати, реорганізовувати та ліквідовувати свої структурні підрозділи.
Для того щоб повною мірою оцінити трагізм (без перебільшення!) даної ситуації, наведемо невелику довідку.
Кафедра була створена в 1989 році. За роки існування кафедри було захищено 4 докторських і 20 кандидатських дисертацій. У науковому доробку кафедри 13 монографій і книжкових видань, два навчальних посібники, 17 наукових збірників.
У жодній іншій консерваторії не читають так, як тут, музичну культуру кримських татар, єврейську музичну культуру (не Ізраїлю, а наших євреїв, оспіваних Шолом Алейхемом) та ін. Це такі курси, як "Єврейська діаспора в українському музично-культурному контексті", "Культура кримських татар і малих народів Чорноморського регіону", "Схід і українська музична культура", "Культова традиція в різних національних культурах" та ін. Постійно розробляються нові теми проблемного спрямування, зокрема "Моделі поліетнічного стильового процесу (на прикладі культур Молдови та Білорусі)", "Типологія музично-історичних явищ (на прикладі культур Балтії)" тощо.
А тепер – увага! У числі інших завдань курсу "Історія російської музики" є й така: розкрити, акцентувати значення українських впливів на формування багатьох явищ російської музики.
Олена Сергіївна Зінькевич – засновник кафедри та її беззмінний керівник – великий вчений-музикознавець, чиє ім'я добре знають і поважають не тільки на пострадянському просторі, але й у далекому зарубіжжі: у Німеччині, Великій Британії, Польщі, Швейцарії, Нідерландах. Завдяки її зусиллям світ дізнався про український авангард 1960-х і про німецьких диригентів у Києві (кінець ХІХ – початок ХХ). Серед учнів О. Зінькевич – яскраві вчені, чиї роботи добре відомі не лише в Україні, але й за кордоном (О. Дьячкова, Ю. Чекан, О. Соломонова, В. Редя). Олеся Найдюк нині є головним редактором "Української музичної газети". Постійно друкуються в українських ЗМІ ("Критика", "День", "Музика", "Дзеркало тижня. Комерсант, "Україна молода", "Культура і життя") і такі гострі критики, як: Юлія Бентя, Любов Морозова, Роман Юсипей, Наталія Постоловська.
Кафедра багаторазово брала участь у міжнародних симпозіумах у Німеччині, Англії, Словаччині, Шотландії, Бельгії, Швейцарії, Нідерландах, Литві, Італії, Польщі, Угорщині з доповідями про українську музику минулого і сучасності. Педагоги кафедри є членами Міжнародного музикознавчого товариства IMS (International Musical Society), передплачують журнал ACTA MUSICOLOGICA і передають його до бібліотеки НМАУ.
Ця кафедра – воістину унікальне явище в сучасному музичному житті. Тому слабо віриться, що влившись в кафедру єдиної історії світової музичної культури, вона збереже цю унікальність. Чому? Та хоча б тому, що кількість годин буде скорочено, отже багато курсів (у тому числі й авторські) буде еліміновано з навчального процесу. До речі, з багатьма педагогами, згаданими вище, контракт укладено лише на рік, і його не поспішають продовжувати. Крім того, якщо процес "вливання" історії музики етносів у світову історію музики ще якось можна собі уявити, то ось цілий комплекс дисциплін з іншою спеціалізацією – критика – опиниться поза "бортом". І на запитання: "А що ж буде з критикою?" пролунала з боку керівництва зовсім "обеззброююча" відповідь: "Ми подивилися. У жодній консерваторії кафедри критики немає".
Дійсно немає. Тому що в жодній консерваторії (і не тільки в Україні, але й на всьому пострадянському просторі) до заздрості російських консерваторій виховання музичних критиків не поставлено так широко. Це процес, який включає цілий цикл дисциплін: "Семінар із сучасної музики", "Теорія і методика музичної критики", "Радіо- і тележурналістика" тощо. Для того щоб критики могли писати не тільки про академічну (класичну) музику, ввели курси "Теорія та історія джазу", "Постмодерн у контексті української культури". Також критику ввели і на виконавських факультетах, і тоді, наприклад, піаністи, які добре знають свою спеціальність зсередини, можуть оволодіти навичками і писати про виступи піаністів. Роман Юсипей, народник (талановитий баяніст), чудово "звучить" і як музичний критик.
На запитання педагогів, чому вирішили ліквідувати саме цю кафедру, ректор, як і раніше, "обеззброююче" відповідає, що, мовляв, згідно із Законом про вищу школу, на кафедрі повинно бути не менше п'яти штатних одиниць, там повинні працювати великі вчені, вестися дослідження тощо. Однак з усього вищевикладеного зрозуміло, що цей аргумент у даному випадку "не котить". Виходить, як з Гуськовым у рязанівському "Гаражі" ("Ну, і четвертий – Гуськов. — Як Гуськов? Знову Гуськов? Чому Гуськов? — Ну має ж бути хтось четвертим!") з тією лише різницею, що тут повинен бути хтось першим. Так би мовити, на почин.
Можна було б ризикнути припустити, що таке відбувається в одній окремо взятій консерваторії, педагоги якої, на думку вищестоящої інстанції, недозволено розкошують. Але ось порівняно нещодавно у Фейсбуці з'явилося звернення Любові Кияновської, професора Львівської державної консерваторії ім. Лисенка, до міністра культури. У цьому листі рефреном звучить: "Не дозволяйте знищувати наш виш!". Конкретно йдеться про скасування наукових пенсій працюючим пенсіонерам, які обіймають науково-педагогічні посади, і все це мотивується необхідністю вводити режим фінансової економії у важкий для країни час. "Адже відомо, що необхідною умовою успішного розвитку науки та освіти є їх спадкоємність, створення наукових (творчих) шкіл у закладах вищої освіти та академічних інститутах, тобто голова, метр школи працює спільно зі своїми вихованцями та асистентами, передаючи їм свої знання та досвід (...) Чи економія коштів, отримана таким драконівським способом, вартує руйнування вищої освіти та винищення інтелектуальної еліти нації?", - пише Л. Кияновська.
Ось-ось, саме так, муарова сукня, зшита тупими голками.
А в нашому випадку ще й те, що таке, здавалося б, прогресивне явище, як автономізація ВНЗ створює дуже нехороший прецедент, коли всі досягнення і напрацювання можуть легко і швидко – одним розчерком пера – знищитися просто тому, що ректор так вирішив. Чи то внаслідок помилки, чи нерозуміння, чи тому, що педагоги "лицем не вийшли". Неважливо. Вирішив, і крапка.
Звісно, у світлі нинішніх подій (наприклад, як саджають і все ніяк не можуть посадити махрових корупціонерів і хабарників, а також як розкрадаються кошти, призначені для воїнів АТО, що вже саме собою є вершиною цинізму і гидоти), питання розформування якоїсь музичної кафедри та її відносно невеликого колективу комусь здасться недоречним і несвоєчасним ("Велика річ! Кафедру відбирають! Не життя ж, насправді").
Петру Іллічу Чайковському, який мав безпосередній стосунок до організації та становлення Київської консерваторії, належить вислів: "Музика є скарбниця, в яку всяка національність вносить своє, на загальну користь". Чи зможемо ми й надалі при такому розкладі вносити свою лепту в загальносвітову скарбницю?
Хочеться, щоб це було так, щоб Україна асоціювалась не з Чорнобилем (який вже став опудалом для всієї Європи), не з війною, не з "довгохвостою" і "довгобородою" корупцією, а з талантами, на які так багата наша земля і якими ми не маємо жодного права "смітити", але, на жаль, поки розкидаємося.
Автор: Наталія Григор'єва
Навчальний заклад: Національна музична академія України ім. П.І. Чайковського
Джерело: ua.112.ua
|