| Стаття |
|
|
|
|
Рейнгольд Глієр: Батьківщина моя — Україна
9 січня 2015, п'ятниця
Поширити у Facebook
11 січня 140 років тому народився український композитор, чиє ім’я нині носить Київський інститут музики. Сьогодні чимало композиторів називає себе учнями учнів Глієра. Свого часу ними були Прокоф’єв, Лятошинський, Хачатурян, Горовіц і навіть Пастернак (ходили чутки, що саме Глієр відрадив його від музики і порадив зробити упор на літературу) і багато-багато інших. Із цього приводу Прокоф’єв колись пожартував: «Якось так виходить, що, у кого з композиторів не запитаєш, він виявляється учнем Глієра – або прямим, або внучатим, тобто учнем учня».
І скрізь – свій!
Рейнгольду Глієру часто дошкуляли запитанням: «Хто ж ви насправді, професоре Глієр? В одних енциклопедіях сказано, що ви – знаменитий єврейський композитор, в інших – «російський композитор французького походження», треті називають вас радянським композитором німецького походження. А народилися ви в Києві, працюєте в Москві, подовгу – на Кавказі та в Середній Азії і скрізь вважаєтеся за свого!»
Зазвичай композитор лише всміхався й відмовчувався. Але якось він зібрав усіх цікавих за столом і сказав: «Мої предки справді жили ще з Середньовіччя й на плато Глієр, і в Чехії, і в Саксонії, і в Польщі. Але Батьківщина моя – Україна. А тому, що багато народів мене вважають за свого, я радію! Набагато гірше, коли всі від тебе відмовляються».
Але могло статися так, що Рейнгольд Глієр і не став би тим, ким став, якби мати композитора не взяла вчасно до своїх рук диригентську паличку.
Син майстра музичних інструментів
Невдовзі після народження Рейнгольда його батько – саксонський підданий Моріц-Ернест Глієр, потомствений майстер музичних інструментів, – купив ділянку землі на Бессарабці в Києві. Побудував там дерев’яний будиночок із мезоніном та прибудовою для інструментальної майстерні. У цьому особнячку минули дитячі роки майбутнього композитора, його сестри та двох братів. Пізніше в садибі Глієра виросли нові житлові споруди, крамниці, стайні, каретний сарай, а також фруктовий сад.
Однак добробут сім’ї виявився неміцним. Батько пристрастився до алкоголю, облишив своє ремесло ще й наробив багато боргів. І тоді його дружина Юзефа Глієр зробила неможливе: домоглася, щоб її визнали опікункою над чоловіковим майном. Для ліквідації боргів садибу продали на публічному аукціоні, причому купив її тесть майстра-невдахи варшавський громадянин Вікентій Корчак.
Завдяки енергійним зусиллям люблячої матері родині вдалося уникнути катастрофи. А Рейнгольд Глієр, який раніше був змушений самотужки відшукувати собі вчителів (спершу то був старий скрипаль, потім – студент-сусід) отримав можливість спокійно закінчити Київське музичне училище, а потім – вступити в Московську консерваторію.
Завдяки організаторським умінням
Про талановитого композитора заговорили, коли юнак був іще студентом. Його твори слухали в Москві, Відні, Берліні, Гамбурзі… Але Києву свою музику Рейнгольд представив сам, організувавши з двома приятелями-киянами концерт із власних композицій.
Цей епізод і зіграв вирішальну роль 1914-го, коли відбувалися вибори директора консерваторії, відкритої роком раніше на базі Київського музичного училища. Було висунуто дві кандидатури: професора Пухальського, багато років очолював музичне училище, і вже відомого на той час композитора Глієра.
Більшість присутніх віддала голоси Пухальському. Але професор попросив вчену раду провести повторне голосування, щоб обрати… Глієра, оскільки «Рейнгольд – не тільки прекрасний музикант, а й чудовий організатор». Вчена рада не наважилася відмовити шанованому педагогу, і директором консерваторії став Глієр.
Керувати Київською консерваторією Рейнгольду Глієру випало в найстрашніші роки. Почалася Перша світова війна. Осткріагючись окупації, уряд евакуював навчальні заклади з Києва. Консерваторію перевели в Ростов-на-Дону, звідки вона повернулася 1916-го.
Київська консерваторія – надбання міста
У роки громадянської війни Глієру, щоби зберегти консерваторію, довелося боротися з усіма владами, які тільки були в Києві. 1918 року вибухом бомби було зруйновано стіни консерваторії, будівлю треба було негайно ремонтувати. Студентів силоміць забирали до війська, у викладачів відбирали житло…
Глієр безконечно звертався до влади, просячи звільнити учнів від солдатчини й примусових робіт, повернути помешкання педагогам. І найдивніше – те, що ці прохання задовольняли! Глієр навіть домігся, щоби студенти й викладачі отримували продовольчі пайки. Як йому це вдавалося? Кожній владі Рейнгольд Глієр намагався довести, що Київська консерваторія – це надбання міста, тому не можна її втрачати.
Однак було би неправильно вважати, що Глієра цікавило тільки життя керованого ним навчального закладу. Коли 1918 року в Києві стався вибух збройових складів на Звіринці, що забрав десятки життів і позбавив даху над головою сотні родин, Рейнгольд Глієр наступного ж дня організував концерт на користь постраждалих від катастрофи.
У місті вирували війни й революції, а композитор не припиняв творити. «Легше та приємніше писати найважчі симфонії, ніж бути директором консерваторії», – зізнавався він. Тож, коли 1920 року Глієра запросили обійняти посаду професора в Московській консерваторії, він погодився, сподіваючись, що там зможе більше працювати над музикою.
Непоставлений балет
Глієр ще в юні роки зачитувався Гоголем, вивчав його епістолярну спадщину. Працюючи в Москві, композитор, поступившись наполегливим проханням Большого театру написати балет «Тарас Бульба» (він знав, що 1940 року сюжет гоголівської повісті використав Соловйов-Сєдой для створення однойменного балету) й до 100-х роковин з дня смерті письменника узявся за нелегке завдання втілити в музиці героїко-епічні образи Гоголя. Часу до ювілею залишалося мало, але Глієр, що в дитинстві був дисциплінованим і цілеспрямованим, і в 76 років умів змусити себе працювати напружено. Клавір і партитуру чотириактного балету «Тарас Бульба» було закінчено вчасно.
У «Тарасі Бульбі» Глієра історичне минуле переплітається з думками про сьогодення, сторінки чарівної лірики, жанрові та пейзажні замальовки чергуються з образами героїко-епічної моці. Для створення музичних характеристик старого Тараса, його сина Остапа, вірних соратників – запорізьких козаків Глієр звернувся до витоків української музичної творчості. Переглянуто було багато виданих збірників українських народних пісень, іще не опубліковані записи, надані друзями. Низку українських і польських мелодій Глієрові прислав Лятошинський.
26 січня 1952-го в авторському концерті в Колонному залі Будинку спілок у Москві Глієр вперше познайомив слухачів із музикою балету. У сюїту, що складається з дев’яти частин (Вступ. Тарас чекає на синів. Андрій. Остап. Оксана. Степ. Вихор. Адажіо. Великий загальний гопак), увійшли музичні характеристики майже всіх основних персонажів, а також Запорозької Січі.
Однак балет так і не був поставлений. Тимчасова перепустка для входу в будівлю Большого театру, уже видана Глієру, аби той міг безперешкодно відвідувати репетиції «Тараса Бульби», залишився невикористаним. Річ у тім, що до ювілею Гоголя Ленінградський театр опери та балету здійснив постановку нової редакції балету Соловйова-Сєдого, і Большой театр, ймовірно, не вважав за можливе протиставляти їй однойменний твір іншого автора. Не відбулося сценічне втілення балету й пізніше. Балет «Тарас Бульба» Глієра – твір значний, талановитий – усе ще чекає насвій зоряний час.
«Спробуймо відшукати вихід»
Важливішою за творчість для Рейнгольда Глієра була тільки його сім’я. Незважаючи на величезну зайнятість, композитор зміг створити величезну родину. З дружиною він намагався ніколи не розлучатися надовго, лише раз, ще в молодості, він залишив її, щоби поїхати на лікування в Італії.
Глієр мав п’ятьох дітей, першими народилися доньки-близнята Ніна і Лія. У майбутньому вони стали опорою батька, постійно їздили з им на гастролі, допомагали в організації концертів. По пораду з будь-якої проблеми – чи-то скалка в пальчику, чи ж рішення вийти заміж – діти зверталися до батька. І що б не трапилося, він ніколи не втрачав самовладання, садовив співрозмовника навпроти й казав: «Ану, спробуймо відшукати вихід».
Композитору пощастило дочекатися правнуків. Коли народився перший, Рейнгольду Глієру принесли записку з лікарні: «Вітаємо! Народився Микитка». Композитор, звичайно, зрадів, але, побачивши ім’я, спохмурнів: « Це – на честь Хрущова, чи як? Сьогодні він – усе, а завтра – ніхто. А мого правнука потім хлопці у дворі дражнитимуть? Нехай буде Кирилом!» Так і зробили.
Автор: Доброслава Хміль
Джерело: meest-online.com
|