| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Наступна зупинка – скрипка: музикантка з метро про звуки, людей і почуття
31 серпня 2016, середа
Поширити у Facebook
Для нас це відкритий чохол з кількома купюрами та звуки, що затоптуються кроками натовпу. Для них – монолог та пошук свободи. Platfor.ma познайомилася з вуличними музикантами Києва, щоб поговорити з ними про «невалютну» цінність мелодій у натовпі. В першій історії Анна Чигрина розповідає нам про те, як дитина піаністів стала скрипалькою, чому музика звільняє її від комплексів, та що вона отримує, граючи в метро.
Познайомилися ми з Анею в метро, на переході зі станції Хрещатик на станцію Майдан Незалежності. У Ані яскраві блакитні очі. Їй 21. Зараз вона отримує музичну освіту в Польщі. Інструмент – скрипка. Хоча для неї, певно, не інструмент, а щось значно більше.
– Як так сталося, що у твоїх руках опинилася скрипка?
– Батьки мріяли зробити з мене піаністку. Вони самі були піаністами. Тренувалися по черзі, тому мене постійно оточували приємні фортепіанні мелодії. З трьох років пам'ятаю: вимикалося світло, запалювалося свічки і звучав вальс Шопена. Повинно було б подобатися, правда? А мені не подобалося. Через півроку після першого заняття я сказала: піаністкою бути не хочу. Це був цілком усвідомлений вибір, навіть протест.
Якось ми з мамою прийшли до музичної школи, вона там працювала. Я стояла в коридорі. Раптом хтось заграв на незнайомому інструменті. Звуки були проникливі, глибоки і благородні.
– Мам, що це?
– Це скрипка.
– Я буду на ній грати!
– Анічка, ти не розумієш. Це дуже складно. Це важче ніж на фортепіано в тисячу разів. Потрібно мати хороший слух. У тебе не вийде.
Але я вже тоді малою дитиною для себе все вирішила. А мамине «у тебе не вийде», досі залишається в моїй голові. Воно мотивує досягати нових цілей і доводити, що все у мене вийде. Тому, власне, скрипка. Через звук та випадок. Як у гарній історії.
– Але ж не все в музиці так романтично. Як ти витримуєш буденні тренування? Яка вона, робота музиканта над собою?
– Робота над собою морально і справді, не така вже й легка. Для занять музикою потрібні терпіння та старанність, яких у мене не було абсолютно. В процесі навчання часто хотілося здатися. Дитині особливо важко зрозуміти, для чого це все потрібно. Простіше гратися ляльками чи машинками, ніж щодня займатися складними тренуваннями. Але потім починаєш розуміти, що відрізняєшся від звичайних вуличних дітей. Музика розвиває цілеспрямованість та наполегливість – ті якості, що і в житті дуже допомагають.
Крім того, до скрипки я була глибоким інтровертом з купою комплексів. Завжди проводила час з мамою, татом чи нянею. А гра в ансамблях та дуетах навчила мене елементарно спілкуватися з однолітками. В скрипці я знайшла впевненість, необхідну, щоб відкритися, щоб по-іншому подивитися на себе.
– Що відбувається у музиканта всередині? Що ти відчуваєш, коли граєш на скрипці?
– В першу чергу, відчуття залежать від музичного твору. Важливо знати, під впливом чого він був написаний, але ще важливіше розуміти, чому ти граєш саме його та й чому граєш взагалі. А далі перед музикантом постає вибір: зіграти так, як бачиш твір особисто, тобто інтерпретувати на власний лад, вкласти власні переживання – або спробувати пройнятися тим, що намагався донести автор. Дещо навіть прагматично, звук за звуком розібратися, що він мав на увазі та пояснити це іншим. Правда, інколи проблема вибору відпадає. У музикантів переживання часто бувають схожими , бо виникають під впливом спільної любові до чогось.
Для мене особисто головне – це залишатися щирою, пропускати музику через себе і насолоджуватися. На 100% правильно ніхто й ніколи не грає. Наприклад, танго, яке ми в метро повторюємо за вечір десь три рази, я щоразу граю не ідеально, але щоразу воно означає для мене нові відчуття.
– А як взагалі виникла ідея зіграти в метро і чому ти вирішила це зробити?
– Спочатку спрацювала звичайна цікавість. Мені хотілось дізнатися, як відреагують на мою музику пересічні люди. Я переборола страх, який, звичайно, був, прийшла, заграла і отримала колосальне задоволення.
Метро стало для мене місцем, де завжди можна розслабитися та порелаксувати. Як, мабуть, кожна творча людина, я часто буваю переповнена емоціями. Їх не можна помістити в академічну музику. Буде пересолено або переперчено. А в метро можна вилити все і очиститися. Натовп, у якому кожен несе свою енергетику, відбирає багато сил, але деякі погляди дають набагато більше.
– А чим крім поглядів віддячують перехожі? Що найцінніше матеріальне чи нематеріальне ти отримала за гру в метро?
Звичайну людську підтримку. Мабуть, дивно звучить, але вона дуже потрібна для впевненості в собі та у своєму виборі. В минулому році в Польщі я прямо під час гри познайомилася з однією танцівницею. Вона виступала в балеті. Якось ввечері просто прийшла і затанцювала поряд з нами. Тобто ми грали наш репертуар, а вона імпровізувала. Найцікавішою була реакція людей. Метро – це ж дуже нудне місце. Запах, шум, сірість. А тут раптом музика та ще й танець.
Власне тому ми, вуличні музиканти, і граємо. Для емоцій. Ми розфарбовуємо музикою чийсь вечір і самі стаємо яскравішими та щасливішими від цього.
Автор: Настя Паранич
Фото: Ігор Присяжний
Джерело: Проекти
|