Інтерв'ю з Софією Соловій | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Інтерв'ю з Софією Соловій
Соловій Софія
Інтерв'ю з Софією Соловій
Молода українська оперна співачка — про своє вікно в Європу
27 червня 2013, четвер
Поширити у Facebook

Ми зустрілися в одній iз кімнат Львівської філармонії, у залі якої перед тим лунали тривалі овації після концерту «Гала Верді», присвяченому 200–річчю з дня народження композитора. Звучали фрагменти опер «Дон Карлос», «Отелло», «Травіата», широко й вільно лився голос співачки — то оксамитно–м’який, то примадонно–могутній.

На сцені була не актриса, а щораз інша людина — з її пристрастями, радощами й печалями. Після страждань вердієвої Віолетти на очах слухачів заблищали сльози... «Це ж справжня сучасна Крушельницька!» — захоплено промовив один iз меломанів. Справді, шлях львів’янки Софії Соловій багато в чому торується такими ж тернистими стежками, як у легендарної Соломії.

Почалося з експерименту

— Я народилася у музичній сім’ї, — почала розмову пані Софія. — Дідусь співав у Львівській хоровій капелі «Трембіта», і йому надали квартиру в її будинку. Там, на третьому поверсі, мешкала наша родина. А на другому поверсі мали репетиційний зал трембітяни. Серед них — і дід (бас), і батько (бас–баритон). А мама–піаністка після музичного училища та консерваторії працювала у «Трембіті» концертмейстером. Батьки часто–густо брали мене з собою на репетиції, я зачаровано сиділа і слухала... Бачила, як хористи виходили на перерву, грали у пінг–понг, більярд. Відпочивали мало, співали значно більше. Отож я постійно була у музиці.

— А коли самі заспівали вперше?

— Дуже пізно. Якщо йдеться про серйозний спів. Щоправда, мама потім казала, що я почала співати раніше, ніж ходити. Як усі діти. Що чують — те відтворюють. Бабця була дуже рада. Мама зауважила, що у дитини є музичні здібності і, коли у школі на вулиці Личаківській відкрили експериментальну групу для дітей iз чотирьох років, віддала мене туди. Скажу відразу: мама весь час мала (і має досі) великий вплив на мій розвиток.

— Але не стандартно! Не з нудної гами, а з музичних цікавинок!

— Саме так. Невипадково чимало моїх однокласників потім зустрілися у спеціальній музичній школі імені Соломії Крушельницької, куди ми майже всі дружно вступили. Одинадцять років навчалася там. Усі шкільні роки у мене ніколи не виникало бажання вчитися співу. Щоправда, співала в хорі. Їздили у Прибалтику (піднімати українську діаспору), були з нами моя краща товаришка Леся Горова, Андрій Шкурган (майбутній відомий баритон). Ходили колядувати, влаштовували вечорниці... Якось підійшов до мене Володимир Сивохіп (зараз — генеральний директор Львівської філармонії, на той час — керівник камерного хору консерваторії, а я — на другому курсі консерваторiї) і запросив до цього колективу. Їздили до Києва, на фестивалі. Згодом отримала запрошення в інші хори.

Дійшло до того, що співала водночас у шістьох різних хорах. На третьо­му курсі з невеличким ансамблем поїхали у Клайпеду. Сталося несподіване: з трьох дівчат, які мали співати, дві захворіли, і мені одній довелося солювати. Саме тоді я зрозуміла, що зовсім не боюся публіки, отримую величезне задоволення, коли виходжу до людей і сама їм співаю. Майнула думка: чи не спробувати зайнятися сольним співом? Досі гадала, що оперний чи концертний співак — це щось виняткове, він мусить мати якийсь неймовірний голос... Подумала: треба когось запитати, чи варто обирати цей шлях. Попросила маму, вона зробила так, що мене прослухав її знайомий знавець вокалу (викладач Музичного училища імені Філарета Колесси) Олександр Федина, і він сказав: «Можна спробувати!».

Але минув деякий час, поки я зайнялася цим серйозно. У консерваторії побачила афішу про набір у вокальну студію. Прийшла і я. Керівником студії була Мирослава Андріївна Жишкович. З нами, початківцями, займалися вона і студенти–вокалісти. Для них то була практика, а ми — «піддослідні кролики». Це був перший крок: пішла туди сама, ніхто з рідних про це не знав. Згодом мене познайомили з піаністкою і викладачкою Поліною Лазарівною Скібінською, яка зробила великий внесок у мій поступ як співачки. Вона взялася готувати мене до нового вступу до консерваторії — на вокальний відділ. І після того, як захистила диплом «теоретика» (у чудового професіонала — професора Любові Кияновської), я з висоти дипломованого музикознавця падаю на саме «дно» консерваторської «ієрархії» — стаю першокурсником–вокалістом. Адже ми, «теоретики», зверхньо ставилися до вокалістів, яким, за нашим уявленням, не потрібно було важко працювати — занурюватися у стоси спеціальної літератури. Співаки, мовляв, тільки й знають, що бережуть свій голос, бідкаються, коли не так пчихнуть...

— І як вам було на цьому «дні»?

— Чудово. Поступила у клас Володимири Павлівни Чайки — прекрасного педагога, фантастичної артистки. З роками я мала нагоду співати на її 80–річчі. А тоді вона дуже мені допомогла і в артистичному плані, не кажучи вже про вокал. Була, як мама, оберігала, запрошувала додому. Отже, ще п’ять років консерваторських, співочих, і — диплом: партія Адіни в опері «Любовний напій» Доніцетті. Відразу ж мене прийняли в аспірантуру–стажування до професора Ігоря Кушплера. Він мав на мене величезний вплив як на вокалістку. Звертав увагу передусім на глибину звуку, соковитість.

— Скільки років аспірантури?

— Повних три. Але я на той час вже потрошку вчилася в Італії...

— Як вам це вдалося?

— Це була мамина ідея–фікс: вокалу треба вчитися в Італії! Але я спочатку була проти. Ми у складі вокально–інструментального ансамблю виступали в Німеччині, у Байройті, там шукала контактів, викладачів. Та раптом мені потрапив на очі буклет італійської Академії оперного мистецтва в місті Озімо. Ним зацікавилася не стільки я, як моя колежанка, — налагодила зв’язки з секретаріатом Академії. А мене почала із собою тягнути... Я сказала: «Гаразд, спробуємо, тільки нічого з того не вийде!». Однак вийшло. Почало все складатися так, ніби хтось угорі вів мене цим шляхом.

Наша Опера мала їхати до Італії, і почесний консул Італії у Львові зробив мені візу теж. Коли мене прийняли на навчання (на безоплатне відділення), постало питання про кошти на проживання (заробленого в Німеччині вистачало хіба що на місяць). Тут сталося диво: німецька знайома — жінка, яка втратила дочку в автокатастрофі, вирішила гроші, відкладені для дочки, передати мені. Ще одна подружня пара взялася фінансово допомагати. Таким чином у мене зібралася приватна стипендія — на весь час навчання. Потім була своєрідна аспірантура — підвищення кваліфікації, численні майстер–курси...

— Вік живи — вік учись?

— Саме так. В Академії Озімо я зрозуміла, чому треба їхати вчитися саме в Італію. Побачила, що там вимоги до вокалістів, оперних співаків значно відрізняються від тих, до яких ми звикли. І так не тільки в Італії, у цілому світі: якщо виходити на рівень серйозних театрів, то вимоги повсюди однакові. Звичайно, передусім голос — його треба мати. Техніка: скажімо, високі ноти — як ти їх подаєш. Але цього мало. Мова! Розуміння, про що ти співаєш. Знати кожне слово. Співати без акценту (не кажу вже про артистизм, міміку, рух, зовнішність, уміння втілювати задум режисера). Якщо почують акцент — в італійській, французькій, німецькій, якою написано оперу, — до побачення, візьмуть когось іншого. Величезна школа — майстер–курси. Але потрібні фільтрація і контроль: що можна перейняти, а що ні. Часом те, що пропонує викладач, тобі не підходить...

— Як відбувся перехід від навчання до сцени?

— Поступово. На другий рік в Академії давав уроки Вільям Маттеуцці — відомий «високий тенор» (маестро високих нот). На одній з його лекцій, коли спробувала зробити те, що він пропонує, мій голос пішов набагато яскравіше, стали соковитішими високі ноти... Він, напевно, побачив, що зi мною «щось можна робити», і запропонував мою кандидатуру артистичному директору з Німеччини, який готував Россінієвський фестиваль у курортному містечку Бад–Вільдбад (куди свого часу приїжджав «на води» сам Россіні). І влітку, коли занять в Академії не було, я на цьому фестивалі виступила у двох операх Россіні — «Подорож до Реймса» та «Граф Орі». Це була моя перша робота в Європі.

Потім артистичний директор Академії Серджо Сегаліні (який був ще й арт–директором фестивалю «Валле д’ Ітрія» в італійському місті Мартіна Франка) запропонував солювати у кантаті Мейєрбера «Любов Теолінди». У ній з невеликим хором солюють сопрано і кларнет. Потім були ще фестивалі, опера «Сальватор Роза» Карлуша Гомеша (сучасника Верді), «Ідоменей» Моцарта в обробці Ріхарда Штрауса (він оркестрував усі речитативи, додав кілька дуже цікавих арій, змінив італійську мову на німецьку), згодом — «Саломея» Штрауса (французькою мовою).

— Це ще не була постійна робота в театрі?

— Постійно я в жодному театрі не працювала. Щоразу — за контрактом, за якимось проектом. А проектів — безліч...

— Які запам’яталися найбільше?

— Таких багато. Неймовірне задоволення — від вистави «Сальватор Роза» (там я виступила в ролі хлопчика), були в партії чудові арії. Дістала ще й премію — за найкращу роль. Яскравою була зовсім недавня робота в Мадриді — у Королівському театрі, в опері Монтеверді «Коронація Поппеї», яку сучасний бельгійський композитор Філіпп Бусманс оркестрував iз використанням електронних інструментів і дав їй нову назву — «Поппея і Нерон». Я вперше зіткнулася з сучасною, незвичною для опери режисурою (поляка Кшиштофа Варліковського, який зараз багато працює у Бельгії). Вистава йшла з відеорядом, на великих екранах відображалися мізансцени. Сюжет був осучаснений, проблема дуже актуальною: світ і влада. Як дістатися до влади, яким шляхом? Треба було вживатися в характер Поппеї, в її намагання видертися до влади. Режисерські «знахідки» були досить ризиковані: скажімо, я починала співати, лежачи на столі, з ножем, приставленим до горла... Були й в інших виставах не дуже приємні моменти. В опері «Таємний шлюб» Чімарози, коли партнер–баритон виголошував: «Не люблю, не люблю!», я задкувала, задкувала, наступила на край довгої спідниці і... впала.

— А як вийшли з цієї ситуації?

— Глядачі, мабуть, сприйняли це як черговий режисерський задум! Партнер влучно «підіграв» — вистава пішла далі...

— Як складається ваше життя в Європі?

— Моє житло (винаймане) — в Італії, в Озімо. Це моя база, куди я приїжджаю, пакую валізи до нової поїздки. Отже, там рідко буваю. В Італії вчилася, утвердилася як оперна співачка, але співаю там, куди запрошують, де пропонують контракти. А запрошують у різні країни — в Європі і поза нею.

Вас часом порівнюють зi славетною Соломією, кажуть — «сучасна Крушельницька»...

— Це, радше, величезний аванс. Щоб його відробити, треба ще вкласти величезну працю.

Коли зустрічаються двоє...

— Хто на вас чекає на «базі» — в італійському помешканні?

— Друг. Він диригент, композитор, музикознавець. Але теж дуже багато їздить...

— Я мав розмову з Андрієм Юркевичем, оперним диригентом (теж зараз «вільним птахом», який працює за контрактами в різних країнах), вашим супутником протягом кількох років. Він сказав, що ви розійшлись, як кажуть, по–джентльменськи. Двом людям, які надто зосереджені на тому, щоб зробити кар’єру, тяжко ще й збудувати сім’ю...

— Правильно сказав. Ми зустрілися з Андрієм у такий період нашого життя, коли були дуже потрібні одне одному. Це було в консерваторії, на диригентському факультеті, він був у ролі викладача, я — ілюстратора. Спільні інтереси, спільні розмови, суміжні професії... Поїхала до Італії, вдалося і його витягнути туди. Але кар’єру вже виборювали окремо — я свою, він свою. І перестали бути одне одному потрібними. Вирішили розійтися. Звичайно, це ніколи не відбувається безболісно, але ми дійшли висновку, що робимо правильно. Час підтвердив: це справді так. Він щасливий своєю кар’єрою, своєю родиною, я — зі своїм другом.

— Про дітей не думаєте?

— Думаємо. Але, як кажуть, буде так, як Бог дасть...


Автор: Григорій Храмов
Виконавці: Софія Соловій
Джерело: Газета "Україна молода"



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
62.jpg