| Інтерв'ю |
|
|
|
|
«Нині найвагоміші події у світі відбуваються в Україні»
Знаного польського композитора та диригента Романа Реваковича називають «мостобудівником» між культурами наших країн
16 липня 2014, середа
Поширити у Facebook
 Історія свідчить: що скрутніша соціально-політична ситуація в країні, то активніше суспільство реагує на культурні й мистецькі події, гостріше відчувається цінність кожного мистецького акта, емоційніше та схвальніше сприймається вдала реалізація будь-якого художнього проекту.
ХХІV фестиваль «Музичні прем’єри сезону», який проводить Київська організація Національної спілки композиторів України, відбувся в надскладних умовах.
Без перебільшення, його проведення сприймалося усією музичною спільнотою просто як добрий знак вищих сил.
І хоча міжнародний статус форуму передбачає участь зарубіжних гостей, цього разу, із різних причин, коло таких учасників помітно повужчало.
Тож особливий інтерес та увага українських митців, шанувальників сучасного академічного музичного мистецтва була прикута до тих гостей, які, попри бурхливі події в Україні, не побоялися і приїхали на київське музичне свято.
Значну активність і підтримку українських митців на теренах Польщі вже тривалий час демонструє відомий польський композитор, диригент, музично-громадський діяч Роман Ревакович, давній друг України й активний «промоутер» творчості українських композиторів у Європі. Маестро диригував Національним симфонічним оркестром України у заключному концерті нинішнього фестивалю. Власне, з ним і відбулася наша цікава та насичена розмова.
Так сталося, що моє знайомство з Романом Реваковичем відбулося майже чверть століття тому, коли він уперше привіз до Києва керований ним, добре знаний на той час у Польщі й світі, та ще мало відомий у тодішній Україні хор «Журавлі». Концерт відбувся у Жовтневому палаці і я вперше почув вражаюче своєю стриманою експресією виконання знаменитої стрілецької пісні «Ой у лузі червона калина». Той виступ «Журавлів» був тріумфальним! Зал, стоячи, оваціями вшановував польських артистів, вдягнених у вишиванки... Просто неможливо було оминути цей спогад у нинішній розмові з маестро, та поступово наша розмова вийшла за межі суто музичних виконавських питань...
«Журавлі» — хор української діаспори у Польщі. Заснований у 1972 р. чоловічий хор не лише здійснював мрію сотень тисяч українців — він звершував ще один етап чарівного симбіозу: єднатись у пісні, відроджуватись у ній. Під керівництвом Романа Реваковича «Журавлі» дбайливо плекали українську пісню, несучи її як українській, так і польській слухацькій аудиторії. В репертуарі хору різні види української музики: від церковної через народну до класики (Бортнянський, Ведель, Березовський, Лисенко, Стеценко та ін.). Творчою настановою «Журавлів» стало заглиблення в українську хорову скарбницю та, по можливості, відтворення її масштабної історичної панорами. Хор мав численні виступи у відомих залах, здобув багато престижних нагород на міжнародних фестивалях, мав закордонні концертні тури до США, Канади та країн Західної Європи.
«УКРАЇНА МУЗИЧНА ЩЕ СКАЖЕ СВОЄ СЛОВО У СВІТІ НА ПОВНИЙ ГОЛОС»
— Маестро, в якому настрої ви приїхали до Києва цього разу?
— Ми всі знаємо, що Україна нині стоїть перед великим історичним викликом, країна — на порозі великих змін, що мають принести українській нації краще майбутнє. Думаю також, що нині найвагоміші події у світі відбуваються в Україні...
— Давайте поговоримо про ваш особистий шлях, про очолюваний вами хор «Журавлі»...
— Хор «Журавлі» — це 10 років моєї праці, і я сам у ньому навчався української музики. Адже українська музична культура у Польщі тоді не існувала, як вона практично й дотепер ще не існує... На жаль, українська музика, на відміну від російської, і досі не вивчається у музичних навчальних закладах Польщі. Так що «Журавлі» стали особисто для мене справжньою школою знайомства з українським музичним фольклором, я пізнавав разом із ними різноманітну творчість українських композиторів. Я розпочав керівництво хором 1983 року. Звичайно, цей хор мав свої непрості стежки. На той час, на початку 1980-х, перед кожним концертом ми мусили заносити до цензури переклади всіх пісень. Уявіть собі: текст знаменитої «Сусідки» носили на цензуру! Ну, і звичайно ж, переклади Шевченка...
— Та ви все ж розширювали горизонти своїх професійних уподобань в царині української музики, поступово розгортали перед великою слухацькою аудиторією величну панораму української музичної спадщини...
— Звичайно, зміни, які відбулися у Польщі, сприяли тому, щоби віднайти такі пласти української культури, які до того часу були невідомі широкому загалу, а деякі навіть заборонені. Скажу, що роки 1989—1991 стали роками надзвичайної активності «Журавлів». Саме у 1989 році ми вперше приїхали до України. Пригадую, як на кордоні нас зустрічали представники Товариства «Україна» хлібом-сіллю і червоно-синім прапором. Та вже за рік, і то не на кордоні, а далі, перед Дрогобичем нас зустрічав вже синьо-жовтий прапор. Ось настав 1991-й, друга половина листопада, якраз напередодні референдумів і виборів першого президента. Ми, у співпраці із Республіканською партією на чолі з Олексою Миколишиним (до речі, це була непересічна особистість, справжній патріот, людина діла, яка ніколи себе не висувала на перше місце), тоді ходили по різних інстанціях і домоглися того, що українське міністерство підтримало наш план поїздки: ми з хором здійснили тур від Полтави, через Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград, Київ. Насправді, це була кульмінація моєї праці з хором. Потім стало працювати набагато складніше: почалися зміни в Польщі. І настав момент, коли я відчув, що керувати хором, що мав за графіком зустрічі раз на три місяці, для мого складного репертуару стало непросто. Це був момент, коли я зблизився із середовищем українських композиторів у Львові й Києві. Саме тоді остаточно і визначив свій пріоритет — пішов на диригентські студії...
— Вас називають «мостобудівником» між культурами Польщі й України...Скажіть, а цікавість до української музики у Польщі коли-небудь існувала?
— Вона народжувалася поступово. Мені видається, що конкретний інтерес до неї виник зі львівського фестивалю «Контрасти», оскільки до Львова на цей фест приїздили відомі польські композитори й музикознавці, які вже відкрили для себе українську музику і зав’язали особисті стосунки із українськими композиторами. Вони поверталися до Польщі, вже маючи певні конкретні враження, професійну інформацію про творчість українських колег. Це вже була не абстракція...
ВІД ФОЛЬКЛОРУ ТА КЛАСИКИ ДО НОВОЇ МУЗИКИ
— А з чого почалися у Польщі концерти з творів українських композиторів?
— Початок 1990-х сформував серед польських музикантів певні уявлення про українську музику. Та до того часу польські музичні організації не виконували української музики, і я вирішив цю білу пляму заповнити: організував фестиваль «Дні української музики у Варшаві». Перший такий фестиваль відбувся 1999 року. Я звернувся до польської організації, отримав гранти для своїх культурних проектів. Крім того, пару років тому заснував фонд Pro Musca Viva і цей фонд за підтримки Міністерства культури та Національної спадщини Польщі став організатором фестивалю «Дні української музики у Варшаві». Тоді ми влаштували три концерти: виконували Юрія Ланюка, Євгена Станковича, Ігоря Щебакова. У концерті хору «Дударик» було представлено панораму української музики від Дилецького до сучасності. І ще був дуже вагомий концерт за участю дуже серйозного польського оркестру з Варшави, яким диригував Володимир Сіренко, солістом був Йожеф Єрмінь і в програмі були «Метамузика» Сильвестрова і Друга симфонія Лятошинського.
Другий фест відбувся у 2001 році. На жаль не вдалося здобути гроші на всі концерти, тому обмежилися двома концертами: 1-й — за участю Володимира Сіренка та хору «Думка» у Національній філармонії у Варшаві. Прозвучали «Палімпсести» Ю. Ланюка і відбулася світова прем’єра твору Є. Станковича «Слово о полку Ігоревім». Зрозуміло, дуже важко робити цей фестиваль кожного року. Наступний фест відбувся у 2004 році. Тоді вдалося домовитися з Національною філармонією у Варшаві, що вони включать наш проект до свого концертного плану. Тоді відбулося 4 концерти: сольний концерт Йожефа Єрміня, який презентував широку панораму української фортепіанної музики, львівський хор «Глорія» з програмою хорової музики. Оркестр під орудою Володимира Сіренка виконав увертюру до опери Лисенка «Тарас Бульба», «Гражину» Лятошинського і «Мазепу» Ліста.
— Наскільки мені відомо, цей вдалий старт мав подальшу ефективну «розкрутку»...
— Так, наступні фестивалі відбулися також за активної підтримки Національної філармонії Варшави. Це був жовтень 2012 року і тоді ж відбулося вже 5 концертів, зокрема концерт «Нової музики». Тут показали твори молодих українських композиторів, які активно експериментують, шукають своєї мови, сучасних засобів виразності. Хор «Київ» представив широку панораму української хорової, насамперед духовної музики.. Стало вже доброю традицією, щоби всі фести закривав виступ Національного симфонічного оркестру України під орудою В. Сіренка, який тоді виконав музику молодих українських авторів.
«ДИРИГУВАННЯ — ТО Є МАГІЯ!»
— Розкажіть про ваш проект «Між словом і звуком»?
— Цей проект народився у нашій співпраці з Польським інститутом культури, який працює у Києві. Передбачалося, що композитори, які будуть у Польщі, матимуть стипендію польського міністра культури. Ця стипендія зазвичай видається різним художникам, літераторам, музикантам, кінематографістам, віком до 31 року. Тому, хто отримує цю стипендію, надається можливість перебувати у Польщі впродовж півроку. Тут стипендіат має можливість обрати свого професора. Звичайно, це стипендія не «шкільного» формату, вона призначається молодим людям, які вже мають певний заділ у своїй сфері діяльності, композитори, які розпочали якийсь твір і мають його закінчити після перебування у Польщі. Головною перевагою такого перебування є те, що композитори мають безпосередньо влитися у загальне художнє середовище, спілкуватися з польськими колегами, пізнають польське, та й європейське середовище, дихають тим свіжим повітрям. Чимало української творчої молоді таким чином приєдналося до європейської культури: загальна кількість їх на сьогодні сягає 200 осіб.
— Вам доводиться працювати з новими колективами, у різних містах і країнах, як ви знаходите з ними порозуміння?
— Диригування — то є магія! Тут немає рецепту. Виходить маестро перед групою музикантів у 50 а то й 100 осіб, причому професіоналів високого ґатунку, які мають багаторічний досвід гри, і диригенту треба надати їм потужний імпульс, запалити оркестрантів своїм задумом, своїм баченням того твору, заявити про себе відразу вагомо, щоб це було цікаво, щоб це не виглядало банально й рутинно...
Знаєте, нині інтерес до України у світі зростає, тому вам варто як найефективніше використати цю ситуацію для промоції української музики у світі. Ви повинні докласти максимум зусиль, щоби люди усвідомили, що Україна, яка скинула тирана-президента, не лише демонструє завзятість на Майдані, а ще й володіє висококультурним, високоінтелектуальним потенціалом, який має нарешті знайти повномасштабний вихід. Я переконаний, Україна музична ще скаже своє слово у світі на повний голос.
Автор: Наталія Семененко
Джерело: Газета "День"
|