| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Найтонші вібрації душі ліричного сопрано
6 липня 2016, середа
Поширити у Facebook
Так склалося, що виконавиця провідних партій Національної опери Валентина Степова нині працює солісткою Академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України.
Як і в театрі, маючи ліричне сопрано, співає переважно класичні твори, а ще таку музику, яка піднімає дух військовим.
Нещодавно в її репертуарі з’явився твір української композиторки Лілії Остапенко «Матерям України», який співачка вважає знаковим у своїй творчій долі, адже сама належить до тисяч українок, які чекали і чекають своїх дітей iз війни...
Наша радість — Іоланта
— Пані Валентино, уже кілька років ваша творчість протікає у «військовому» середовищі. Мабуть, не раз виступали перед військовими Національної гвардії?
— Я постійно перед ними виступаю.
— Ваш син служив в АТО. Як він потрапив на війну?
— Коли відбулася анексія Криму, Артем пішов у військкомат і попросив: «Як тільки почнете мобілізацію, повідомте мене — я готовий піти у військо». Так він опинився серед перших мобілізованих. Свого часу Артем служив у славетній 95-й аеромобільній бригаді у Житомирі.
— Дехто з матерів ховає своїх дітей від війни всілякими правдами і неправдами, а як ви відпустили сина?
— Я так вихована: батьки вчили мене тому, що батьківщина і родина для людини мають бути священними поняттями. Так само ми з чоловіком виховували свого сина. Коли він мене поставив перед фактом, що йде у військо, як я могла сказати йому: «Тільки не ти, синочку!»... Якби я вміла воювати, то, мабуть, так само вчинила б. Та я за своєю природою зовсім не воїн... Тож вибору у нас тоді не було, ми розуміли, що це наш хрест.
— Ваша родина поповнилася: у Артема нещодавно з’явилася донечка. Їй уже незабаром буде дев’ять місяців. Ви, напевно, уже даєте їй слухати гарну музику?
— Безперечно, це велика відрада для всіх нас — народження онучки. Артем вважає її появу нагородою за все пережите на війні. Її назвали Іолантою. Не сприймайте це як данину відомому творові Чайковського. Коли Артем з дружиною підбирали ім’я для дочки, вони мали одне прагнення: аби це ім’я випромінювало якомога більше позитиву. Дівчинка — для нас усіх велике щастя. І вона із задоволенням слухає, зокрема, і класичні твори. Я часом спостерігаю за її реакцією — слухає немов заворожена, а коли звучать твори, які їй особливо подобаються, вона завмирає...
«Співала», коли ... пропав голос
— Свого часу ви пішли з Національної опери України. Ваші шанувальники переживали, бо ходили туди на деякі вистави саме тому, що провідні партії співали саме ви, зокрема у таких спектаклях, як «Травіата», «Севільський цирульник», «Богема»...
— Я дуже вдячна усім, хто ходив в оперу слухати мене. Так, я не змогла працювати на одному місці все своє життя. А кожному театру важливо, щоб артист завжди був на місці.
На той час я дуже багато і активно працювала, мала гастролі як по Україні, так і за кордоном. А в театрі зіштовхнулася з інтригами, які мене дуже засмучували.
Одна історія виявилася для мене просто фатальною. Якось я дуже захворіла, у мене була висока температура — більше 38. І тут зранку мені телефонують: «Валентина, вы сегодня вечером поете «Травиату». Я перепитую: «Чому раптом? Сьогодні ж оголошено іншу виставу?» Мені відповідають: «Да, должен быть другой спектакль, но героиня заболела, у нее с глазом что-то случилось». Я намагаюсь відмовитись, кажу: «Я не можу співати, у мене горло закладене, навіть звуку немає». Але, все ж, мене тоді вмовили. Це зараз я думаю: яка ж я була нерозумна, боялась сказати «ні» навіть тоді, коли голосу не було...»
— Як же ви співали?
— На жаль, голос до вечора не з’явився, і я не співала, а як кажуть «шелестіла». Після цього в театрі пішла чутка, що у мене немає голосу. Звичайно, звідки він міг взятися, коли було хворе горло.
— В одному інтерв’ю ви зізналися, що дуже любите співати перед багатотисячними аудиторіями...
— Я люблю співати на стадіонах, великих площах, у великих залах. Хоча камерні виступи теж обожнюю. Тому що живе акустичне виконання найприродніше.
— Ви маєте надзвичайну манеру виконання. Що для вас значить красивий спів?
— Це не сила звуку, що переважно присутнє у нашій вокальній школі. Переломним моментом для мене стала серія сольних концертів в Австрії. Побувавши на батьківщині класичної музики всього світу, я змінила ставлення до голосу. А до того я, як і більшість молодих співаків, була захоплена звукоутворенням, дбала про те, аби нота гарно прозвучала, не приділяла достатньої уваги змісту того, про що співала. Найперше в Австрії на мене вплинув рівень глядачів, які по-іншому, ніж у нас, сприймають музику: там цінуються найтонші вібрації душі, які співак дарує своєму слухачеві.
— А як ви ставитеся до «модної» чи «немодної» музики? Чому зараз популярні абсолютно примітивні тексти?
— Та тому, що це вигідно тим, хто пропагує... пиво, горілку, цигарки. Безперечно, та примітивна музика стоїть в одному ряду з цими страшними явищами.
«Обожнювала Євгенію Мірошниченко»
— Усі професійні співаки проявляють свої таланти дуже рано. Напевно, і вам щось цікаве мама розповідала?
— Так, вона говорить, що я почала співати, коли мені було півтора року. А коли минуло три, то ми удвох із нею уже співали народні пісні: вона нижнім голосом, я — верхнім.
— Ви рано почали мріяти про те, що станете співачкою?
— Ні, була альтернатива. У підлітковому віці дуже хотіла стати лікарем. Жодної передачі «Здоров’я» по головному радянському телеканалу не пропустила. Дуже уважно вичитувала всі рецепти в журналах, в яких описувалися різні лікарські трави.
— Вашим педагогом у консерваторії була славнозвісна Євгенія Мірошниченко. Які життєві і професійні уроки ви отримали від неї?
— Для мене було великим щастям потрапити до класу Євгенії Семенівни. Найперше, я захоплювалася її працелюбством. Як же самовіддано вона з нами займалася! Уроки тривали стільки, скільки вона вважала за потрібне. Я її не просто любила — обожнювала! Намагалася ходити на всі її концерти. І завжди уважно спостерігала, як вона себе поводить: на сцені, за лаштунками та й у повсякденному житті.
— Вона мовчала перед спектаклем?
— Ні, якраз розмовляла. А я, навпаки, не люблю говорити перед виступом, мені треба дуже концентрувати свої сили.
— Розповідають, що Євгенія Мірошниченко ставилася до своїх студенток як до рідних дочок?
— Це правда. Вона завжди старалася підтримати. Та одного разу я на Євгенію Семенівну образилась. Звернулась тоді до неї по допомогу і не отримала її. У відповідь на моє прохання вона сказала: «Буде краще, коли ти в житті все будеш робити сама». Ті її слова я зрозуміла лише через кілька років, коли потрібно було справлятися з різноманітними — і життєвими, і професійними — ситуаціями самостійно. Так, тепер я згодна з нею: як це важливо, аби людина вміла сама собі давати раду, сама творила своє життя, а не чекала, що це за неї зроблять інші.
*****
Валентина Степова народилася 13 червня 1963 року у м. Полонному Хмельницької області
Закінчила музичну школу за класом скрипки, згодом — відділ хорового диригування Хмельницького музичного училища
1982 р. — стала студенткою Київської консерваторії
1989 р. — лауреат телеконкурсу «Нові імена»
1991 р. — дипломант Міжнародного конкурсу оперних співаків ім. Соломії Крушельницької
1993 р. — солістка Національної опери України
1995 р. — заслужена артистка України
1998 р. — переможець Всеукраїнської акції «Золота фортуна» у номінації «Зірка української опери»
1999 р. — народна артистка України
Із 2012 р. — солістка Академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України.
Джерело: Україна молода
|