| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Ґія Канчелі: «Для будь-якої музики багато важить її живучість»
27 травня 2015, середа
Поширити у Facebook
Грузинський класик композитор Ґія Канчелі, з яким Тиждень поспілкувався в рамках концерту в Національній філармонії, приуроченого до 80-річчя маестро та 30-річчя Київського квартету саксофоністів, поділився своїми думками про значення симфонічної музики в ХХІ столітті, роль самоосвіти для композитора, Україну і світ, які відбилися в його творах
Маестро, ви є автором низки симфонічних творів, а також музики до майже 70 кінострічок, зокрема до фільмів Георгія Данелії та вистав Роберта Стуруа. У чому для вас особисто полягають різниця й специфіка написання симфонічних творів і музики до фільмів та театральних вистав?
– Основна різниця, мабуть, у тому, що музику до кіно та театральних вистав створюю для режисерів, бо вони є авторами ідей, які я втілюю в музиці. Вимушений коритися їхнім побажанням. У музиці, яку пишу для себе, тобто симфонічних та камерних творах, я і режисер, і хореограф, і освітлювач, і драматург.
Обидва – і Роберт Стуруа, і Георгій Данелія – неймовірно музичні особистості, які за своїми якостями є значно всеохопнішими музикантами, ніж я. Робота з Робертом Стуруа – це доволі спокійний процес, не пов’язаний із безперервними вимогами переробляти, переписувати, створювати щось нове. Георгій Данелія, котрий чудово відчуває, який музичний ряд йому потрібен для зображення, всіма методами домагається того ефекту, якого хоче, а не пристає на те, що я пропоную. Доводиться якось підлаштовуватися під його вимоги й побажання. Різниця ще й у тому, що на роботу над музичним рядом до фільмів Данелії я витрачаю значно більше часу, ніж на створення музики до театральних постановок Стуруа.
Яка роль симфонічної музики у ХХІ столітті?
– Мені здається, що все залежить не від конкретного історичного часу, а від індивідуальності автора. Якщо музика, написана у другій половині ХХ століття або на початку ХХІ століття, має певні риси, не характерні для музики того часу, очевидно, можемо вважати її сучасною. Але, зрештою, мені здається, що для будь-якої музики багато важить її живучість. Під живучістю я маю на увазі цікавість, яку виявляють до тих чи інших творів виконавці. Без цікавості диригентів, солістів, різних колективів музика не існує, лишається стосом нотного паперу, який припадає пилом на бібліотечних полицях. Інтерес виконавців дає музичним творам життя, бо вони звучать.
Сьогодні мою музику виконують у багатьох країнах світу різні музичні колективи та солісти. Але ніхто не знає, що буде потім. І я також. Звичайно, дуже хочу, щоб інтерес не скресав і надалі, але гарантувати цього не можу. Майбутнє може виявитися яким завгодно. Якби я міг зазирнути у прийдешнє, яке настане через 50 років, то визначив би, чи гідна моя музика і чи не марна моя праця упродовж усього життя над написанням музичних творів.
У своїх творах ви використовуєте цікаві, потужні й часом несподівані поєднання виконавців, зокрема хор і саксофонний квартет, хор і симфонічний оркестр. Поєднання вокалу і духових інструментів у «Нічних молитвах» і «Аmao omi» – це своєрідний авторський експеримент?
– Буває по-різному. У деяких випадках це пов’язано з пропозиціями, які отримую. Припустімо, «Аmao omi» створено для швейцарського квартету саксофоністів. Саме вони запропонували мені написати твір для змішаного хору й квартету саксофонів. Тобто тут ідея такого складу виконавців була не моя. Або, скажімо, є в мене твір для хору, соліста й великого симфонічного оркестру, який називається «Styx». То була пропозиція з Голландії, від фестивалю Gaudeamus. Спочатку думали, що це має бути річ, написана для хору з оркестром. Я запропонував додати до такого складу виконавців соліста. Ним був Юрій Башмєт. Або візьмімо «Dixi», створений для оркестру Баварського радіо, художнім керівником якого був диригент Маріс Янсонс. Це він запропонував написати твір для симфонічного оркестру й хору. Не завжди я буваю ініціатором таких виконавських складів, так само як не завжди сам називаю свої роботи. Зазвичай їхні назви є доволі умовними. Інколи коротка, влучна назва, як-от «Dixi», з’являється ще до того, як починаю працювати, а буває й так, що її доводиться шукати, коли вже завершив написання.
«Аmao omi», твір для квартету саксофонів і змішаного хору, прем’єра якого на українській сцені відбулася під час концерту з нагоди святкування вашого 80-річчя, присвячений безглуздості війни. Чи вплинула на його створення російська агресія проти Грузії?
– «Аmao omi» («Війна – безумство») – це назва однієї з поезій геніального грузинського поета Важі Пшавели. Війна ні до чого не приводить, вона марна. Твір справді написаний уже після 2008 року, і мої враження від війни в Грузії вплинули на нього. Все між собою пов’язане, бо те, що відбувається навколо, не лише в мене на батьківщині, а загалом у світі, відображається у творчості. На превеликий жаль, війни не припиняються, вони є явищем перманентним. З одного боку, я ніколи не намагаюся відтворити у своїй музиці те, що діється навколо, а з другого – підсвідомо цього не уникнути, адже воно впливає на мене, мої психіку, мислення і ставлення до того, що відбувається.
Абсолютно впевнений: те, що зараз відбувається в Україні, відбилося в музичних творах, які я написав торік і цьогоріч. Мене дуже хвилюють ці події. Я прихильник російських мови та культури, багато виконань і виконавців моїх творів пов’язані з Росією і відбулися там, а потім раптом вона перетворюється на абсолютно незрозуміле для мене явище. Це пов’язано не з російськими народом, культурою, а з однією випадковою людиною, яка була середньої руки кагебешником і такою лишилася навіть на посаді президента величезної країни. Чи це впливає на мене? Звичайно. Принаймні тому перестав їздити до Росії, яку люблю. Там виконують мої твори, мене запрошують до різних міст, але я тимчасово відмовився від поїздок до РФ. Багато моїх тамтешніх друзів і колег увійшли до найближчого альянсу з цим посереднім кагебешником, прізвище якого мені навіть не хочеться вимовляти. Єдиний російський телеканал, який дивлюся, – це «Дождь», решту вже давно перестав переглядати. Не можу терпіти цю ґеббельсівську пропаганду. Політика Путіна спрямована тільки на те, щоб продовжити його перебування при владі. Оскільки цього року мені виповнюється 80, я не знаю, чи доживу до того часу, коли все повернеться на свої місця.
Ваші музичні твори виконують у всьому світі. Яке місце в цій географії посідає Україна?
– 48 років тому Роберт Стуруа і я разом із дружинами вирушили у весільну подорож, яка почалася саме з української столиці й продовжилася в Одесі. Саме тоді вперше відвідав Київ. Тут живуть люди, з якими минало моє життя і які духовно близькі мені. Це Валентин Сильвестров, Роман Кофман, Роман Балаян. Крім того, у мене тут дуже часто відбувалися концерти, я приїжджав сюди на всі виконання своїх творів. Зрештою, останнім часом мою музику частіше грають у Києві, ніж у Тбілісі. Я дуже вдячний тим небайдужим до мистецтва людям, за сприяння яких відбувається концерт до 80-річчя. Не скажу, що в грузинській столиці мої твори не виконують, але серйозна симфонічна музика, про що я говорю з цілковитою впевненістю, частіше звучить у латвійській Ризі, в українському Києві, ніж на моїй батьківщині.
Для багатьох композиторів джерелом натхнення і матеріалу для творчого опрацювання був народний мелос. Чи зверталися ви до грузинського музичного фольклору, коли створювали музику до художніх кінострічок про Грузію, таких як «Міміно», «Коли зацвітає мигдаль», «Старі зурначі»?
– Грузинська народна музика, грузинське народне багатоголосся – унікальне явище на нашій планеті. Завжди думав, що це багатоголосся було створене не народом, а якимись геніальними анонімами. Тому вважаю його авторською музикою і намагаюся не користуватися тим, що написали згадані геніальні аноніми. Разом із тим мені дуже приємно, якщо хтось, коли слухає, припустімо, мою симфонічну музику, знаходить щось спільне з грузинським фольклором. Але я ніколи не користуюся цитатами і фразами, які належать отим анонімам, про яких ішлося вище. Мої почуття до грузинського фольклору – це почуття преклоніння перед ним і водночас бажання самому наблизитися до його духу, а не до конкретних інтонацій чи мотивів.
Автор: Андрій Ломакін
Джерело: tyzhden.ua
|