Рятуючись від червоного терору, бандурист Давид Івахненко оселився на Донбасі | Music-Review Ukraine
Головна
Стаття
Рятуючись від червоного терору, бандурист Давид Івахненко оселився на Донбасі
Рятуючись від червоного терору, бандурист Давид Івахненко оселився на Донбасі
22 липня 2016, п'ятниця
Поширити у Facebook

У 1989 році, в дні святкування 175-ї річниці від дня народження Т.Г. Шевченка, на оспіваній ним Переяславській землі був відкритий єдиний і на сьогодні в Україні музей кобзарства.

До сьогодні він залишається осередком популяризації та пропаганди традиційної національної культури – кобзарства та бандурництва.
Кобзарство, як феномен української етнокультури, зазнавало переслідувань і нищень за часів Російської імперії та радянської влади. Державний злочин, який відбувся в 30-х рр. ХХ ст. – знищення довершеної, цілісної ланки української традиції – кобзарства, завдав нищівного удару по українській культурі.

Так, починаючи з 1929 по 1938 рр., зокрема, на Полтавщині було знищено багато талановитих молодих бандуристів. Серед них – Григорій Матвієнко, Іван Герасименко, Федір Матвійко, Микола Крутько, Павло Коробка, Никифор Чумак: всім їм інкримінували звинувачення в керівництві або участь у «контрреволюційній націоналістичній організації». Зазнавши репресій, відбували заслання бандуристи Володимир Кабачок, Михайло Лукаш, Михайло Токаревський та багато інших. Донька Токаревського – Орися – згадувала, що за гру на народних інструментах радянська влада карала. За її свідченням: «Релю (ліру) і бандуру ховали на стріху. Бо за неї можна було вскочити в халепу добрячу».

Після бурхливого розквіту бандури в українській народній творчості 1920-х років, наступає тотальне переслідування та репресії як проти носіїв національної традиції, так і проти їхніх інструментів. Сьогодні цю тему активно досліджують, зокрема, Людмила Розсоха – в книзі «Миргородські кобзарі і бандуристи»; Віктор Ревегук – в монографії «Полтавці – поборники державної незалежності України». В цих виданнях розглядається історія відродження та розвитку бандурно-кобзарського мистецтва в кінці 20-х–початку 30-х років, зокрема на Миргородщині, Шишаччині Полтавського краю.

На початку 30-х років на Полтавщині і Харківщині були організовані гастролі двох капел бандуристів під керівництвом В. Кабачка та Г. Хоткевича. Це явище дало поштовх активному розвитку в містечках та селах самодіяльних ансамблів бандуристів, які популяризували український героїчний епос та інший безцінний репертуар народної творчості. Та вже запущена була більшовицька програма гоніння на всі прояви національного життя. Переслідувань зазнавали як представники традиційного сліпецького мандруючого братства, так і їх послідовники – бандуристи «легальних» ансамблів, капел, що активно побутували і були дуже популярні серед народу.

Представники влади вважали, що капели бандуристів створювалися «для прикриття контрреволюційної діяльності», а їхня сутність – «український буржуазний націоналізм». З іншого боку радянська влада нібито й давала дозвіл капелам бандуристів виступати у філармоніях, концертних залах. При цьому вона вирішувала свої завдання стосовно популяризаторів народного мистецтва. По-перше, репертуарна політика цих колективів зазнавала нещадного контролю: дозволялося виконувати українські жартівливі пісні та твори на хвалу Сталіна й Леніна і про щасливе життя після Великого Жовтня. А по-друге, це було свідоме розпорошення національного мистецького духу, чим передусім завжди славилася кобзарська традиція.

У селищі Шишаки 29 жовтня 1937 р. було заарештовано Никифора Чумака, керівника місцевої капели бандуристів. Проте він, передчуваючи арешт, устиг своїм учням сказати напутнє слово: від’їжджайте з Шишаків куди хто може! І ті розлетілися в різні міста та села України. Про діяльність колоритного бандуриста, українського патріота Никифора Чумака у своєму дослідженні якнайповніше розповідає Віктор Ревегук.

Никифор Чумак був художником-кустарем, який жив з того, що ловив і продавав рибу та власні картини. Словесний портрет, який надає дружина його учня, Давида Івахненка, Варвара Горіздра, вже засвідчує неординарність цієї особистості. Вона, ще ученицею старших класів Шишацької школи, їхала на екскурсію до Полтавського краєзнавчого музею і побачила його на станції Яреськи: «Високий, красиве волосся до плечей, на шиї довгий шарф на довжину доволі довгого пальто, усміхнене обличчя. З теплою посмішкою і легким поклоном голови він привітався з нашою шкільною вчителькою Леонтович».

Чумак був настільки колоритною людиною, що навколо нього збиралися неординарні особистості: Гнат Хоткевич, сестра композитора Леонтовича, сімейства письменника Короленка та вченого Вернадського. Концерти його капели були однаково популярні і серед місцевих жителів, і серед заїжджих гостей. У політичних поглядах він був прибічником ідей Миколи Хвильового, головний лозунг якого був – «Геть від Москви!». В 1931 році його вперше заарештували і вислали за межі України. Повернувшись, він знову зібрав охочих до бандури юнаків: навчав їх гри на бандурі, складав репертуар і гастролював з капелою – ярмарками, навколишніми селами та містечками.

Знайомлячись з архівними матеріалами Управління СБУ в Полтавській області, професору Ревегуку В.О. стала доступною інформація, що Никифора Чумака постійно супроводжували «сексоти» – таємні інформатори ДПУ-НКВС.

Знаючи їх в обличчя, Чумак сердито говорив: «Прийдеш додому – тут до тебе прибігає підісланий цуцик із пляшкою вина і зараз же: «Дарма судили Троцького, неправильні такі-то і такі-то заходи уряду». Хоч би знав, що говорити, а то так і відчуваєш, що хоче тебе спровокувати». З однодумцем-кобзарем Віктором Сологубом Никифор Чумак часто-густо сумували над гіркою долею України, вважаючи, що під більшовицькою владою вона залишається колонією Москви, і що щасливим український народ може бути лише у власній державі.

Никифор Чумак після пережитого Голодомору 1932-1933 рр. відкрито говорив селянам, «що голод не тому, що нічого їсти. Він штучно був влаштований для того, щоб знищити частину українців, а «винна в цьому грузинська морда, яка з Кремля Росією править». Чумак славився прямим невжиточним характером. Він не таїв справжні переконання у своїх висловлюваннях, відкрито співав жартівливі з підтекстом пісні, які сам складав.

Після арешту в 1937 р. разом з іншими полтавськими кобзарями та священниками УАПЦ, яких після двадцяти років гонінь і терору почали скеровувати під «розстрільні статті» Кримінального кодексу УРСР, учителя, бандуриста Никифора Чумака довго мучили. Спочатку він перебував у рідних Шишаках, і «сексот» М. Ніколаєнко, який регулярно доповідав про нього енкаведистам, чув, як той нестерпно кричав: «Рятуйте, люди добрі! Чумака вбивають!»

Страшні роки «великого терору» знищили багатьох визначних митців України – Леся Курбаса, Івана Кучугуру-Кучеренка (кобзаря, першого народного артиста України), Гната Хоткевича. В цей жахливий молох потрапили близько 18 полтавських кобзарів. В тому списку і прізвище провокатора-інформатора органів НКВС Миколи Зайця (керівника хорового гуртка при 225-му стрілецькому полку, що дислокувався в Лубнах).

Відголосок тих страшних років, ми особливо гостро відчуваємо майже через 75 років, у наші дні, коли Україна знову бореться за волю і незалежність. Антитерористична операція на сході України, яка в своїй першооснові розв’язана імперським репресивним режимом сучасної Росії, змусила багатьох жителів України стати біженцями, змінити своє місце проживання. Ці події відкрили нам долю однієї родини, яка пов’язана з містечком Шишаки, де в 1930-х роках керівником місцевої капели бандуристів був Никифор Чумак.

Взимку 2016 року до нашого музею кобзарства завітала 78-річна біженка з Донецька, яка нині проживає у нашому місті, – Ганна Давидівна Кулакова (Івахненко). Її метою було розповісти про долю свого батька Давида Івахненка і передати у музей його особисті речі як експонати. Як виявилося, її батько був учнем Никифора Чумака і все своє життя працював артистом-бандуристом у м. Донецьку. Сама Ганна Давидівна завжди залишалася справжньою українкою-патріоткою в російському середовищі Донбасу і завжди відчувала насторожене ставлення до неї в соціумі.

Ми попрохали її розповісти нам все, що їй довелося почути від батька про ті роки духовного і фізичного насилля над українцями. Ганна Давидівна висловила нам і своє особисте ставлення до подій боротьби України за свою незалежність, і з захопленням розповідала про Никифора Чумака, який був знайомий з Гнатом Хоткевичем та керівником капели бандуристів у Полтаві Олександром Корецьким. Ця зустріч шишацьких бандуристів відбулася в проміжку між 1925-1930 роками, коли була заснована Полтавська капела бандуристів. На тих спільних виступах Давид Івахненко зустрівся також з Гнатом Хоткевичем. Ганна Давидівна стверджувала, що завжди хотіла більше дізнатися про те, як говорив, як виглядав Хоткевич. Але батько, як істинний музикант, весь час говорив лише про бандуру Хоткевича, про її багатоголосе звучання: «На такій бандурі можна не акомпанувати, а грати складні музичні твори. Це прямо «малий симфонічний оркестр» маєш в руках!», – говорив він. При цьому обурювався, що такі бандури знають, слухають і виготовляють в Австралії, Америці, а в Україну навіть як подарунок не дають завезти, а не те, щоб тут виготовляти. І ще батько говорив, «кращого бандуриста за Хоткевича я нікого більше не чув!»

Про свого вчителя гри на бандурі Никифора Чумака батько Ганни Давидівни згадував так: «Це був дуже колоритний, характерний чоловік. Майже завжди ходив у довгому пальто з намотаним шарфом на шиї. Любив рибалити в шишацьких ставах. До приходу хлопців на репетиції його дружина готувала для нас свіженьку рибну юшку. Таким чином він завжди підхарчовував нас, своїх учнів. Любив промовляти скоромовки, різні небилиці, типу: «Спасибі Іллічу, що більше хліба не печу! Треба і з Сталіним переговорить, щоб і борщу не варить». Його учні здогадувалися, що ці приповідки створювалися не без участі самого Никифора Чумака».

Коли у 1938 році був арештований, підданий тортурам та знищений кобзар Никифор Чумак, якому влада пред’явила звинувачення у керівництві «контрреволюційною націоналістичною організацією», деякі його учні покинули рідні Шишаки і подалися хто куди.

Давид Івахненко із новоствореною сім’єю переїхав у Донецьк, де й прожив все своє життя. Він працював спочатку у Шахтарському ансамблі пісні і танцю, яким керував Зіновій Дунаєвський (брат відомого композитора Ісака Дунаєвського). З цим колективом на гастролях об’їздив весь колишній Радянський Союз. Особливо активно гастролювали в тих місцях, де були шахтові копальні.

Родина Івахненків: Давид Васильович, його дружина Варвара Горіздра та донька Ганна. 1950 р.



Автор: Світлана Тетеря
Джерело: Вісник Переяславщини



Інші:

Правила ринку: агент Линів пояснив, чому диригенти виконують твори російських композиторів
В Мюнхені запрошують на «Страту» та «Дванадцяту ніч»
Національна опера України поставить оперу "Конотопська відьма"
Українська опера Chornobyldorf виборола Премію Королівського філармонічного товариства
А ви знали, що Шевченко міг би стати й відомим музикантом?
Премʼєри в імʼя Перемоги
ЛІТЕРАТУРА З МУЗИКИ, МУЗИКА З ЛІТЕРАТУРИ
«Незламні»: музичне послання українців у другу річницю початку повномасштабної війни
«Десять років чекаємо на перемогу»: історія оркестру, який двічі з дому вигнала війна
Найкращий концерт Кіровоградської філармонії - попереду. Він буде присвячений Дню перемоги!
Музичні інструменти змінили на автомати: історії артистів театру Одеси
Оновлений репертуар, літній фестиваль та інтерактивна "Ластівка Щедрика": майбутнє Івано-Франківської філармонії в баченні Володимира Рудницького
Змінив пуанти на армійські берці: згадаймо артиста балету Ростислава Янчишена
"Музичні вечори у будинку родини Мейтусів"
«Для мене дім – там, де серце» – Віктор Рекало, автор музики до балету про вимушену міграцію «Дім»
Як розтопити «Крижане серце»?
В Одеській опері відновили незвичайну виставу
Хмельницький фаховий музичний коледж ім. В.І.Заремби: 65 років від дня заснування
До дня Соборності: в Національній опері представлять всеукраїнський музичний проєкт
Як доктор мистецтвознавства став... диригентом
Досліджуємо славні сторінки бандурного мистецтва
На Волині в Горохові привітали з 80-річчям відомого композитора
Роман Орленко-Прокопович - ім’я між забуттям і легендами
“Пісні для України” з Лондона
“54 хвилини до Різдва”
Диск "Зимовий шепіт" від піаністки Віоліни Петриченко
Українські переклади лібрето світових опер в Україні
Військовий зі Львова випустив альбом фортепіанної музики, яку створив на передовій
Раду Поклітару - герой книжки
Сенсаційні знахідки та версії Трипільської культури - “ світової колиски”
У Львівській філармонії визначили переможців Конкурсу молодих вокалістів імені Сліпака
Концерт-реконструкція «Гай, Рожество!»
Сторіччя Балетної трупи Одеської опери
Харизматичний диригент українського походження, який втілив "американську мрію": хто такий маестро Леонард Бернстайн
"Вистави ще немає, але є кредит довіри": продюсерка Opera aperta про співпрацю з міжнародним фестивалем O.Festival
В Ужгороді відкрили мініскульптуру на честь графа Нандора Плотені
Понад 200 народних пісень: де шукають і кому співають солістки ансамблю "Антонівчанка" з Прилуччини
8 неочікуваних речей, що носять ім’я Шопена
Фридерик Шопен та Микола Лисенко: точки перетину
Згадуємо Миколу Колессу
      © 2008-2024 Music-review Ukraine