| Стаття |
|
|
|
|
Служителька Мельпомени з Чорткова
17 червня 2016, п'ятниця
Поширити у Facebook
Катерина Рубчакова — видатна українська драматична актриса й співачка (ліричне сопрано), з ім’ям якої пов’язані вершинні здобутки національної театральної культури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Цьогоріч виповнюється 135 років від дня її народження.
Катерина Андріївна Рубчакова народилася 29 квітня 1881 року в м. Чорткові, у сім’ї самодіяльного диригента міського хору Андрія Івановича Коссака (1850—1917), сина коваля і ткача із села Білої поблизу Чорткова. Її мати, Розалія Григорівна Федорович (1856—1923), дочка бідних селян з приміського села Вигнанки, співала в чортківському хорі, де познайомилась із майбутнім чоловіком. У сім’ї виховувалося шестеро дітей, і Катерина була четвертою з них. Згодом усі їхні діти стали відомими діячами української сцени: старший, Михайло — театральний диригент і композитор, Василь — оперний співак і театральний діяч, Володимир — театральний актор і дочки Марія та Антоніна — драматичні акторки.
Навчалась Катерина Коссак у міській школі. Володіла польською мовою, також знала і німецьку. З дитинства багато читала, адже старший брат Михайло, учень Бучацької гімназії, привозив додому художню літературу. Знала напам’ять вірші Т. Шевченка та І. Франка. Також юна дівчина виділялась приємним голосом на «домашніх концертах», в яких брала участь вся сім’я Андрія Коссака. А навесні зі своїми ровесниками водила гаївки — «Жельмана», «Кострубонька», «Кривий танець» і «Подоляночку». Пісні-веснянки перепліталися з речитативом, веселими вигуками, оплесками, танцями та іграми. Не обходилися без Катерини і дівочі щедрівки.
Першими кроками юної Коссаківни до майбутньої акторської діяльності були виступи на Шевченківських музично-декламаційних вечорах у Чорткові. 1894 року вона декламувала на концерті «Гамалію» Т. Шевченка і «Орел могучий на вершку» І. Франка, співала разом із сестрою Марією пісню М. Лисенка «По діброві вітер виє». Виконання сестер сподобалось усім, тож про них заговорило все місто. Через рік на Шевченківських вечорах Катерина відважилась виконати солоспіви: «Нащо мені чорні брови» М. Заремби та народну пісню «Ой у полі жито». Для концерту пошила собі костюм у народному стилі — сорочку-мережанку, корсетку, обшиту бісерним орнаментом. Її костюм завершували черевички, бурштинове намисто та довгі стрічки, вплетені в коси, як у весільних дружок на Поділлі.
Катерина Коссак прийшла до театру в пору своєї молодості. Своєю зовнішністю, довгим темним волоссям нагадувала сільських дівчат. Сценічну діяльність розпочала у Львівському театрі «Руська бесіда» (1896) у трупі брата Михайла, який працював тоді диригентом і шукав «голосистих» дівчат для хору в музичних виставах. Катерина розуміла, що сцена, окрім таланту, потребує ще й постійної щоденної праці. У поті чола вона здобула своє перше визнання. Не маючи професійної консерваторної підготовки, під керівництвом брата опанувала весь музичний репертуар провідних партій театру. Понад сорок партій в операх західноєвропейських композиторів виконала вона на сцені. Її репертуар складали п’єси Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, Б. Грінченка, І. Франка, Л. Яновської, а також твори російської, польської, чеської, хорватської, німецької й інших зарубіжних літератур. Реалістичним мистецтвом артистки щиро захоплювався Іван Франко, який вважав її неперевершеною на той час виконавицею ролі Анни в п’єсі «Украдене щастя». Її партнером по сцені був молодий, амбітний 26-річний Лесь Курбас, який безнадійно закохався в зірку галицької сцени. На той час Катерина була уже заміжня, і, можливо, розуміючи те, що майбутнього в його почуттів не було, Лесь Курбас вистрілив у себе. Він мав померти, та доля вирішила інакше: Курбас вижив, але куля так і залишилася в серці (лікар, який врятував його, побоявся її діставати). Можливо, саме вона примушувала його так гостро і по-своєму відчувати життя, адже той, хто пережив наближення смерті, кожен наступний день проживає як останній. Проте цей інцидент не поставив крапку в їхньому спілкуванні, вони і далі разом грали у виставах театру.
Наша землячка продовжила свою діяльність під художнім керівництвом режисерів С. Яновича та К. Підвисоцького. Чимало повчального для неї було і в ролях її першого вчителя, згодом партнера, «головної сили української сцени» — як І. Франко називав Яновича.
Юна акторка щиро дружила з більш досвідченою Марією Слободівною, котра ділилася з нею секретами успіху на сцені, також поглядами на жіноче питання і мистецтво. Ці думки про високе громадянське покликання митця та перевтілення в ролі стали зрозумілими молодій Коссаківні, і завдяки наполегливій праці їй вдавалося втілити ці вимоги у сценічних образах.
Її перші кроки на сцені припали на час, коли театр у Галичині переживав певну кризу в адміністративному та художньому керівництві: в період 1896—1898 рр. змінилось сім керівників театру. Незважаючи на ці несприятливі умови, в театральний сезон 1896—97 рр. колектив поставив 213 вистав, серед яких були і народні драми. Гастролювали в тринадцяти містах — від Теребовлі та Чорткова до Борислава і Дрогобича. Навесні 1897 року К. Підвисоцький поставив «Верховинців» з Коссаківною в ролі гуцулки Марусі. Молода актриса, виступаючи поряд із провідними митцями трупи, зарекомендувала себе у співочих ролях закоханих дівчат. Перші схвальні відгуки театральних критиків про Катерину Коссак з’явилися у львівській газеті «Діло».
28 січня 1899 року в містечку Рогатин, що на Прикарпатті, народилася сім’я Катерини та Івана Рубчака. Тоді ж з афіш театру зникає ім’я Коссаківни — з’являється Рубчакова. Чоловік Катерини, Іван Дем’янович Рубчак (1874—1952), також був майстром сцени, якій віддав 56 років свого життя. У 1939—1952 рр. він працював на радянській сцені у м. Львові, йому було присвоєно звання заслуженого артиста у 1945 році. Іван Рубчак, як актор багатогранного таланту, відзначався власною манерою творення образу. Їхня старша дочка Ярослава Іванівна Рубчакова (1900—1960) пішла шляхом батьків — грала в 1922—1924 рр. провідні ролі в п’єсах М. Старицького, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, І. Сургучова, Г. Гейєрманса, Г. Ібсена, В. Шекспіра на сцені театру товариства «Українська бесіда» у Львові під керівництвом О. Загарова та Й. Стадника. Ольга Рубчакова (1903—1981) — заслужена артистка УРСР, була однією з фундаторів сучасного Київського драматичного театру ім. І. Я. Франка. Партнеркою по сцені та подругою Катерини Рубчакової була сестра Івана Рубчака, драматична артистка Климентина Рубчакова-Коханова (1884—1929), яка працювала в театрі «Руської бесіди» з деякими перервами.
У травні 1900 року вперше в історії українського театру «Руська бесіда» гастролювала у Кракові — польському місті з давніми театральними традиціями. Після Кракова українські артисти виступали в Тарнові, де глядачі теплими оплесками вітали спів Катерини (вже Рубчакової) у «Наталці Полтавці» та у «Запорожці за Дунаєм». А через рік їх тепло зустрічали глядачі Жмеринки.
Важливим етапом розвитку сценічної майстерності К. Рубчакової стала праця під керівництвом Миколи Садовського в сезоні 1905—06 рр. У середині травня 1905 року М. Садовський узяв під своє керівництво театр товариства «Руська бесіда» під час гастролей у Тернополі, ставши його директором і режисером. Пробувши на цій посаді до квітня 1913 року, він вніс багато нового в репертуар театру. Значною мірою це було за рахунок оперних вистав. Збільшено чисельність музикантів оркестру, кількість декорацій, костюми замовляли у відомих театральних художників і модельєрів Львова, Відня, Дрездена.
Перша світова війна застала Український народний театр «Руська бесіда» у Борщеві. На деякий час колектив припинив свою діяльність. Після року спільного життя у прифронтовому Чорткові сім’я Рубчаків через дивний збіг обставин опинилась по обидві сторони фронту, і зустрілось подружжя аж у серпні 1917 року у Львові. Чоловік Рубчакової, не знаючи, де перебуває його дружина з дітьми, приймає запрошення М. Бенцаля і в липні 1916 року вступає до трупи «Тернопільські Театральні Вечері». Водночас Рубчакова переїхала до Львова, де почала працювати на сцені театру «Українська бесіда», діяльність якого була відновлена з липня 1915 року її братом Василем Коссаком.
У 1917—1918 рр. театр очолила сама Катерина Рубчакова. Під її керівництвом відбулися гастролі в містах Калуші, Стрию, Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, Коломиї і Перемишлі. В травні-червні 1918 року колектив успішно виступив у Чернівцях. Хоч акторці йшов 38-й рік, вона зберегла свою молодість, красу і чарівну усмішку та з успіхом грала свої ролі. Через деякий час Рубчакова захворіла, але глядачі цього й не помітили. Новий Львівський театр 9 серпня 1919 року переїхав до Проскурова (сучасний Хмельницький), де гастролював майже два місяці. Хвора Рубчакова на деякий час залишилась у добрих людей у селі Зінківцях біля Кам’янця-Подільського, де її провідували друзі із Проскурова. Одужавши, одразу ж прибула до Проскурова, де зіграла кілька вистав, але знову занедужала — уже на тиф.
22 листопада 1919 року Катерина Рубчакова, окраса галицького театру, відійшла у вічність. Вона знайшла свій спочинок на кладовищі у передмісті Кам’янця-Подільського, яке в кінці 50-х років ХХ ст. було ліквідоване. У зв’язку з тим її прах був символічно перепохований на Микулинецькому цвинтарі Тернополя поряд із могилою її подруги Теодозії Бенцалевої.
Ще наприкінці 50-х років минулого століття поет і театральний критик Степан Чарнецький так писав про Катерину Рубчакову: «Велика артистка, найбільша. І здається мені, що довго на нашій сцені ніхто не засміється так щиро, як вона, і ніхто так, як вона, не заридає… Довгі роки вона була найкращим явищем у нашому театрі, вона була його колоною, окрасою і душею». За твердженням дослідника життя і творчості акторки, відомого краєзнавця Петра Медведика, глядачі і театральні критики рубежу ХІХ—ХХ ст. так захоплювались її грою, що називали Катерину Рубчакову «галицькою Заньковецькою». На вшанування пам’яті нашої відомої землячки у Чорткові 1991 року їй був встановлений пам’ятник роботи художника Дмитра Стецька. У Тернопільському обласному краєзнавчому музеї в постійній експозиції є портрет Катерини Рубчакової роботи художника Любомира Медвідя та скульптурне погруддя роботи Д. Стецька, а з нагоди 135-ї річниці з дня народження акторки діє виставка з фондових матеріалів.
Автор: Вікторія БЕЗБАХ, Олег ГАВРИЛЮК
Джерело: Вільне життя
|