| Огляд |
|
|
|
|
«ЗАПОРОЖЕЦЬ...», «КАТЕРИНА» — І ВСЕ?
21 листопада 2016, понеділок
Поширити у Facebook
11 листопада, поціновувачі високого мистецтва отримали рідкісну можливість насолодитися українською музикою вкупі з українським словом. Одеський Національний академічний театр опери та балету давав оперу Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».
Не часто трапляється тут щось подібне, одесити, по правді сказати, зовсім не розбалувані українською музикою. Коли говорити про оперне мистецтво, то репертуарна афіша театру, окрім «Запорожця…», може «похвалитися» ще оперою «Катерина» Миколи Аркаса, та й ту показують, назагал, у Шевченківські дні. Дуже мало! Тож і не дивно, що того вечора перед входом до театру, біля каси, у фойє, в залі звучала переважно українська мова. Серед глядачів — жителі поближніх районів області, майбутні моряки разом зі своїми наставниками, з Миколаївщини вчителі привезли групу старшокласників... Українська опера в Одеському театрі — це не просто подія, це — свято…
Звучить добре знана багатьма музика увертюри, переносячи нас у минулі століття та повертаючи в часи козаччини. Сюжет, бодай у загальних рисах, багато кому відомий (цьому сприяє і постановка на драматичній сцені — твір цей посів належне йому місце в поточному репертуарі Українського академічного музично-драматичного театру ім. Василя Василька). А популярні арії та дуети з національної опери у багатьох на слуху. Вони дуже вокальні, близькі до народного мелосу, легко запам’ятовуються…
Дія відбувається в козацькому поселенні на правому, турецькому, березі Дунаю. Живеться тут козакам та їхнім родинам начебто непогано, вони вільні, працюють самі на себе (під ту пору в Україні вже запроваджували кріпацтво). Та все одно прагнуть повернутися на Батьківщину. Природне бажання, яке можна зрозуміти, надто — в сучасній Україні. Перегуків таких із сучасністю в опері достатньо, що, назагал, є притаманним класиці — тим то вона й вічна.
Отже, старий козак на ймення Карась, колись вправний вояка, з нудьги не оминає чарчини та розігрує свою дружину Одарку. Але й сам не зогледівсь, як був розіграний султаном, котрий прибув сюди з’ясувати настрої козаків. У той же час небога Карася Оксана, донька загиблого побратима, та її коханий — молодий козак Андрій, котрий потайки прибув з протилежного берега, щоби забрати її, готуються до втечі. Золота мрія: жити разом зі своїм коханнячком десь над тихою річкою, у своїй хатині.
Карась розповідає султанові про те, що українці тільки й думають про повернення й можуть збунтуватись, якщо їм чинитимуть перешкоди. Зачувши про такі настрої козаків та не бажаючи мати тут «п’яту колону», султан своїм указом дозволяє їм повернутися: хочете — то йдіть собі. А заодно прощає Оксану й Андрія, спійманих при спробі таємно переправитися через Дунай. Хор величаво благословляє день, коли всі вони побачать рідний край. Вистава закінчується веселим народним гулянням, запальним козацьким гопаком. Глядна зала реагує такими ж гарячими оплесками…
…Ми йдемо в оперу, щоби насолодитися чудовими голосами талановитих артистів, отримати естетичне задоволення від прекрасної музики. Забуваючи про всі умовності театру, переймаємося долями персонажів, страждаємо чи радіємо разом з ними. Таким є емоційне сприйняття мистецтва. І класика тут — на чільному місці, тому вона й класика, що на віки написана. В театрі нас мало обходить історичне чи соціальне тло, на якому відбуваються події, — воно органічно присутнє в музиці, у вокальних партіях та хорах, у розвитку сюжету.
Трохи інакше виглядає справа з українською класичною спадщиною. У глядачів, котрі тою чи іншою мірою знають українську історію і літературу, виникає низка запитань, бо не все зрозуміло. Певна річ, пишучи оперу на таку дражливу тоді тему, Гулак-Артемовський не міг сказати в ній усе, що хотів би. Тому основне своє завдання вбачав у тому, щоб донести до глядачів ідею патріотизму, любові до своєї Батьківщини — України, котра перебувала в колоніальній залежності від Російської імперії.
Тож чи можна було бодай натякнути, що козаки опинилися на території Туреччини, втікаючи після розгрому Запорозької Січі в 1775 році? І що не були вони там у неволі, а навпаки — зберегли свої вольності. Та що саме туди втікали козаки й покріпачені селяни, а не навпаки. І що Оксана, ступивши на землю підросійської України, цілком вірогідно, могла стати кріпачкою. А ще — про те, що після виходу частини козаків з турецького підданства Задунайську Січ було знищено. І друга причина, через яку автор не міг сказати всього того, що слід було б сказати, — це художній метод. Гулак-Артемовський писав свою оперу в популярному тоді романтичному стилі. Ідеї патрі-отизму, любові до рідної землі у нього переплетені з коханням, небезпекою, любовними переживаннями, і, до слова сказати, цілком органічно. Історичні обставини тут уже відступають на третьорядну роль: історія оперного мистецтва подає чимало подібних прикладів.
Тут варто згадати, що прем’єра опери відбу-лася навесні 1863-го (як співак автор виступав там у ролі Карася). Того ж таки року повстали проти російського панування поляки. Почалися нагінка та нищення будь-якого українофільства. Оперу заборонили для подальших постановок, хоча трупа ще зуміла показати її у Москві. Наступна вистава відбулася аж через 20 років.
То чи можна дивитися на цей твір поза історичним процесом, обминаючи колоніальне минуле України? Саме тому оперу слід було б перепрочитати вже очима людини ХХІ століття, свідка нової російсько-української війни. Перепрочитати у сенсі режисури, як це зазвичай робиться. Класика, як знаємо, не є недоторканною, а коли говорити про день нинішній, то достатньо подивитися, як поводяться з класиками хоч би й у столичних театрах (з тим же Франком, Островським і навіть Шекспі-ром). Деяке переосмислення, сучасне акцентування, як відомо, не означає переписування, хоч подекуди вдаються й до цього.
Втім, це вже окрема тема. Наголосити ж хотілося б ось на чому. Лише дві українські опери в репертуарі театру — цього украй мало. Для кого ж тоді писали Микола Лисенко, Михайло Вериківський, Станіслав Людкевич, інші наші генії? А може, їх і не було зовсім? — до такого висновку може підвести глядача театральна афіша. Та й сучасні українські композитори, поряд з нашими диригентами та музикантами, добре знані у світі: Мирослав Скорик, Євген Станкович… Не треба, щоби українська опера чи балет ставали подією в театрі, треба, щоби це була просто реальність. Живемо ж бо в країні, що зветься — Україна.
Автор: Роман КРАКАЛІЯ
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: chornomorka.com
|