| Стаття |
|
|
|
|
Тому що не Петлюра, або Як держінституції не підтримали проект з найбільшим потенціалом для промоції України у світі
.
1 червня 2019, субота
Поширити у Facebook
Українська колядка "Щедрик" в обробці Миколи Леонтовича – одна із найпопулярніших мелодій у світі. Буквально увесь християнський світ співає нашого "Щедрика" із англійським текстом Carol of the bells
Ця мелодія звучить за святковим столом, на різдвяних концертах і чи не в усіх голлівудських стрічках, де йдеться про святкування Різдва – навіть в фільмі, де знімався президент США Дональд Трамп "Один вдома-2".
Але практично ніхто у світі не знає, що співає нашу українську пісню (до речі, англійською мовою слова до "Щедрика" написав також українець Пітер Вілєговський).
Цьогоріч виповнюється 100 років, відтоді як Carol of the bells запозичили в України.
І це – найкращий привід нарешті розповісти світу про те, що найпопулярніша різдвяна пісня – наша.
"ЗА ТИЖДЕНЬ СТВОРИ КАПЕЛУ, А ТО – РОЗСТРІЛЯЮ!"
100 років тому голова УНР Симон Петлюра мусив привернути увагу світу до нової української держави.
Задача була також відокремити Україну від Росії у свідомості європейських політиків, які саме тоді на Паризькій мирній конференції нарізали нові кордони на континенті.
Петлюра накреативив проект: викликав до себе відомого композитора і диригента Олександра Кошиця і наказав протягом тижня створити хорову капелу з найкращих голосів і виїхати на гастролі до європейських столиць із репертуаром українських пісень.
Тоді він жартома додав: "Якщо не зробиш за тиждень, - розстріляю". Цей "жарт" Петлюри Олександр Кошиць згадує у своєму щоденнику.
Далі була неймовірно важка подорож із Києва крізь війну із більшовиками. Але Кошицю вдалося виконати наказ Петлюри: 11 травня 1919 року у столиці Чехословаччини відбувся тріумфальний концерт Української республіканської капели.
Не злічити захоплених відгуків простої публіки і професійних музичних критиків, які писали не лише статті, а цілі книги про це диво української пісенної культури.
А що ж із піаром України?
Кошиць згадує: "Все українське у Празі вмить стало модним. Досить було сказати, що ти з української капели, як тобі віддавали найкраще місце".
Далі було світове турне. Українська республіканська капела збирала в концертних залах королівські родини, прем’єрів і президентів, а ще цілі стадіони.
В Мехіко три дні поспіль на концерти приходило 30 тисяч люду!
А ще був виступ на найпрестижнішій сцені світу – в Карнегі-холі.
Капела співала твори Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця. Коронним номером була українська колядка "Щедрик" в обробці Миколи Леонтовича.
"Щедрик" справляв на слухачів наркотичну дію", – згадує Кошиць.
Ця проста мелодія на чотири ноти відгукувалася у серці кожного на цілих трьох контентах, де гастролювала капела.
Полюбився "Щедрик" Леонтовича і в Нью-Йорку, де його вперше виконала капела в 1922 році.
Пізніше, в 1936 році американський композитор українського походження Пітер Вільговський написав до "Щедрика" слова англійською мовою – відомий текст Carol of the bells, який співає увесь світ.
"ЩЕДРИК" РОДОМ З ДОНБАСУ
100 років цієї неймовірної історії не стали приводом для промоції нашого найпопулярнішого культурного продукту у світі.
Ні для центральної влади в цілому, ні для спеціально створених інституцій.
Йдеться, передовсім про Український інститут при МЗС, Український культурний фонд, Міністерство інформаційної політики, які відмовилися (сподіваюся, поки що) підтримати масштабний проект із відзначення у світі 100 років світового тріумфу "Щедрика".
Прикрості додає їхня відмова ще й тому, що ідея – масштабно відзначити сторічний ювілей "Щедрика" – є потужним руйнівником російської пропаганди про те, що Донбас – не зовсім Україна.
Микола Леонтович жив на Донбасі 4 роки: з 1904 по 1908 він вчителював у музичній школі на станції Гришине.
Тепер це місто Покровськ. Це диво, але попри дві війни і нелюбов радянської влади до Леонтовича, вбитого червоноармійцем, в місті зберігся будинок, де викладав композитор, і навіть його особисті речі.
Найцінніше – сухарниця (хлібниця), яку власноруч зробив батько Дмитро Леонтович, із зображенням ластівки – щедрика!
Цю сухарницю Микола Леонтович залишив напам’ять своїм друзям, коли на вимогу поліції, мусив виїхати із Гришиного.
Зараз цей щедрик із сухарниці на гербі міста Покровськ. І саме в тут придумали масштабний проект.
На кінець грудня 2018 року Покровськ запросив найкращі хори з усієї України на конкурс пам’яті Леонтовича із оголошеним призом – хор переможець поїде у світове турне слідами капели Кошиця із промоцією "Щедрика" й України.
У цьому місці історія відзначення 100-річчя світового тріумфу "Щедрика" ледь не закінчується – президент Петро Порошенко видає указ про введення надзвичайного стану в кількох областях, зокрема, у Донецькій.
Дитячі хорові колективи відмовляються їхати на Донбас, а за ними поїздки скасовують й дорослі.
Кумедна деталь: навідріз відмовилися їхати чоловічі хори (були ще жіночі й мішані), бо хористів на Донеччину побоялися пускати їхні жінки.
Дитячий конкурс Покровськ делегував Києву, а дорослих таки переконали відкинути страхи і приїхати на конкурс на Донбас.
18 колективів – з Києва, Харкова, Львова, Чернігова, Дубна та інших міст, а ще міжнародне журі на чолі з народним артистом України Анатолієм Солов’яненком – зробили диво – триденний хоровий конкурс на Донбасі.
Виборов заявлений приз – світове турне слідами Кошиця – київський камерний хор "Кредо" на чолі із головним хормейстером Національної опери Богданом Плішем.
Однак на гастролі поїдуть хористи не лише з "Кредо". Організатори вирішили робити повну історичну репліку – у Кошиця було 82 хористи, а в Кредо лише 30, тому доукомлектовали до 82 найкращими голосами із хорів-фіналістів конкурсу у Покровську і створили історичну репліку капели Кошиця – Українську республіканську капелу NOW Кредо.
Важлива деталь донбаського пейзажу: керівник Донецької ВЦА Олександр Куць, попри заяви із похвалою проекту, на ділі відмовився підтримати проект, який, серед іншого, "зшиває" Україну.
Область не дала ані грошей, ані організаційної підтримки проекту, незважаючи на те, що попередній очільник Донецької ВЦА Павло Жебрівський у травні 2018 року окремим рішенням колегії надав проекту статус регіонального.
АЛЬО! ЦЕ МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ?
Мер Покровська Руслан Требушкін ще восені 2017 року вперше звертається до уряду по підтримку проекту. Прямо до Мінкульту і до МЗС.
Обидва міністри – Євген Нищук і Павло Клімкін – ідею вподобали і відрядили ініціаторів до спеціально створених для таких справ інституцій.
При МЗС – це Український інститут. Його керівник Володимир Шейко відмовився зустрічатися і говорити на цю тему.
Рік тому через те, що ще зарано, мовляв, не сформувався фонд.
А коли сформувався, то вже запізно – всі гроші розподілено на інші проекти.
Так само проігнорували ідею в Українському культурному фонді, який є мінкультівським.
Заявку на конкурс грантів у 2019 році там відмовилися розглядати за формальну дрібницю: рекомендація від Всесвітньої асоціації хорів підтримати проект була неперекладена з англійської мови українською – все!
Решта документів були в порядку, але їх навіть не розглядали на конкурсі.
Зовсім непорядна історія трапилась з директоркою Українського центру культурних досліджень (УЦКД) Іриною Френкель.
Як кураторка від Мінкульту грантового проекту "Мали міста – великі враження", куди восени 2017 року надійшла заявка від Покровська на реалізацію проекту – вона відмовила Донбасу в підтримці вшанування Леонтовича.
Але за 8 місяців потому УЦКД подає подібну заяву вже від свого ім'я на конкурс Українського культурного фонду і отримує грант.
Ірина Френкель крім державної посади є продюсером фестивалю "Операфест Тульчін" в місті Тульчин, де останні роки свого життя мешкав Леонтович, що також дозволяє думати про її приватні інтереси.
Покровська мерія надіслала письмовий запит міністру культури Євгену Нищуку: як це може бути, що Мінкульт дозволяє Френкель бути одразу в двох ролях: грантодавцем – відстежувати креативні ідеї зі всієї України та грандоотримувачем – отримувати гроші, маючи можливість видавати чужі ідеї за свої?
Покровськ зрозумілу відповідь так і не отримав.
Ще одним шансом для влади приєднатися до гідного відзначення 100-річного ювілею історичного рішення Уряду Симона Петлюри по створенню Української республіканської капели і старту української культурної дипломатії в світі стала низка доручень віце-прем'єр міністра з питань европейської та евроатлантичної інтеграції України Іванни Климпуш-Цинцадзе.
Наприкінці лютого 2019 року вона схвалила координацію зусиль міністерств та відомств щодо організації ювілейного туру Української республіканської капели NOW Кредо в рамках проекту "Від культурної дипломатії до економічної незалежності України".
Ця спроба скоординувати зусилля центральних органів влади щодо підтримки проекту теж не вдалась: до ігнорування проекту, крім раніше зазначених, також приєднались Мінекономрозвиток, Міністерство інформаційної політики.
Доручення, нажаль, не спрацювали.
УКРАЇНСЬКА ХОРОВА КАПЕЛА ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО ХОРУ ТУРЕЦЬКОГО
Попри нехтування і перешкоди "Щедрик" у сторічний ювілей таки полетів у світ.
Без допомоги уряду, за підтримки підприємців із Торгово-промислової палати, Європейської бізнес-асоціації та Український союз промисловців і підприємців.
Рівно через сто років після Української республіканської капели під орудою Кошиця до Праги приїхала Українська республіканська капела NOW Кредо на чолі із Богданом Плішем – та сама, створена на всеукраїнському конкурсі хорів у Покровську.
11 травня у найкрасивішому палаці Праги Жофін відбувся фантастичний концерт – 82 найкращі голоси України виконали твори українських класиків і сучасних композиторів та разом із гостями двічі "Щедрика" в обробці Леонтовича.
Це могла би бути просто мила історія про те, як приватні особи, небайдужі до української культури, організували цей чудовий концерт української пісні у Празі. Якби не війна.
З тією ж Росією, з якою 100 років тому воював Петлюра, зокрема, і за допомоги "культурної армії" – так називали Українську республіканську капелу.
У переддень концерту хористи прийшли на Празький град у столиці Чехії провести флешмоб – заспівати "Щедрика" і запросити пражан та гостей міста на концерт у палаці "Жофін".
І тут вони – підтримані приватними особами – зіткнулися очі в очі із підтриманим усією російською державною машиною Хором Турецького. Ті якраз готувалися до свого концерту "Пісні перемоги" і волали в мікрофон "можем повторіть", налаштовуючи техніку.
Наші хористи ледь встигли доспівати "Щедрика", як із сцени з Хором Турецького врубили потужну фонограму, щоб заглушити усіх на Празькому граді.
До речі, у Хора Турецького – світове турне: Рим, Нью-Йорк, Торонто, Відень, Берлін, Париж... Це, зрозуміло, російська культурна армія воює.
Кожен раз, коли я розповідаю фантастичну історію про те, як українці Донбасу спромоглись на честь 100-річчя світового тріумфу "Щедрика" без державної підтримки відправити його у друге світове турне, питаю, де у кого попросити підтримку, мені всі, як один говорять – так зверніться до Українського культурного фонду, Українського інституту, Міністерства інформаційної політики.
Логічно, ці інституції створені, для того, щоби підтримувати те, що найкращим чином представлятиме Україну.
Нелогічною видається поведінка і рішення посадових осіб цих інституцій, також інших посадовців, хто мав би на таких проектах будувати імідж країни.
Тому необхідно проаналізувати чинні процедури та персональні компетенції людей, які нині мають ухвалювати рішення на роки, а, може, й на століття, як це зробив Симон Петлюра.
Наталя Соколенко, журналістка, громадська діячка, спеціально для УП.Життя
Автор: Наталя Соколенко
Джерело: Українська правда
|