| Стаття |
|
|
|
|
Про скарби Дмитра Гнатюка
Видатний співак зібрав унікальну колекцію українського живопису кінця ХІХ — початку ХХ століть
29 березня 2017, середа
Поширити у Facebook
Із його голосом впізнавали Україну. Дмитро Михайлович Гнатюк (1925 — 2016) подарував нам такі пісенні перли, як «Два кольори», «Ясени», «Очі волошкові», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Рідна мати моя», «Марічка»... Він був найшанованіший і найвідоміший співак серед українців усього світу. Зарубіжна преса високо оцінювала його виконавську майстерність. «У Дмитра Гнатюка голос один із тисячі. Голос великий, чистий, дуже багатий і тренований настільки, що будь-яка вокальна трудність здається йому легкою і природною, як розмова і ходіння. Співак може зробити свій голос великим і маленьким, сильним і слабким, похмурим і світлим, радісним». («Вінніпег фрі пресс», 20. 10. 1962 р.).
Творча біографія Дмитра Михайловича — золота сторінка в історії українського вокального мистецтва другої половини ХХ ст. Вагомий внесок артиста й у примноження та збагачення національного оперного мистецтва. Він був надзвичайно веселою, простою і щирою людиною з унікальними життєвими спогадами та незвичними історіями. Гнатюк говорив, що з його пісень можна писати новітню історію України. Але не всі знають, що Дмитро Михайлович був поціновувачем та колекціонером українського живопису. Він зібрав унікальну приватну колекцію класиків-живописців кінця ХІХ і початку ХХ століть. Саме про Гнатюка-колекціонера наша розмова.
«КАРТИНИ РЯТУВАВ, РЕСТАВРУВАВ, ЗБЕРІГАВ, А ЙОГО ОБЗИВАЛИ СПЕКУЛЯНТОМ»
1977 року тернопільські мистецтвознавці Венедикт Лавренюк та Ігор Герета почали створювати картинну галерею. Насамперед переглянули ті твори, які були в обласних фондах (їх було зібрано і забрано з польських палаців і замків, які 1939 р. стали власністю держави). Підтримало ентузіастів й Міністерство культури. Єдиною бідою було те, що тернополяни нічогісінько не мали з творів українського мистецтва. Радянська влада дозволяла собі в культових спорудах тримати свинарники чи склади з отрутохімікатами та сіллю. Тому мати там картинну галерею в ті часи було чи не найкращим варіантом. Подібне було в Тернополі, де галерея понад десяток літ перебувала в Катедральному соборі. А наприкінці 1980-х споруду повернули її законному власникові — УГКЦ.
— Я був наслуханий про Гнатюкову приватну колекцію класичного українського мистецтва кінця ХІХ і початку ХХ століть, — згадував Венедикт ЛАВРЕНЮК. — Зателефонував Дмитрові Михайловичу, домовилися про зустріч у Києві. Відразу попередив, що грошей багато не виділено, але хотів би придбати щось цінне. Гнатюк запросив мене до себе додому і показав свої скарби. Всі стіни в трикімнатній квартирі у три ряди були завішані шедеврами! Лише від одних прізвищ голова могла запаморочитися. Знав я і про колекцію ікон Дмитра Гнатюка, але мене тоді цікавила рідна класика.
Після оглянутого я сказав господарю: «Що віддасте найдешевше, те й куплю». Мені сподобалася невеличка робота Миколи Пимоненка, подібна до неї Сергія Васильківського, Івана Труша, Миколи Сергєєва, Костянтина Крижицького і Олекси Новаківського. Домовилися, що кожну роботу він відпустить за 300 карбованців. Хоч їхня справжня вартість в десятки разів більша.
МИКОЛА ПИМОНЕНКО (1862 — 1912).
«РАНОК», КІНЕЦЬ XIX — ПОЧАТОК XX СТСТ., ОЛІЯ, КАРТОН. ІЗ КОЛЕКЦІЇ Д.М.ГНАТЮКА,
НИНІ ЕКСПОНУЄТЬСЯ В ХУДОЖНЬОМУ МУЗЕЇ (ТЕРНОПІЛЬ)
Дмитро Гнатюк ще тоді мені зізнався, що його обзивають спекулянтом. Через те своє добро він сам не раз був «битий». А він картини насправді рятував, адже реставрував, зберігав у нормальних умовах і повертав із-за кордону на рідну землю. Та й при потребі ще й ділився з іншими.
СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ (1854 — 1917) «ЗАХІД СОНЦЯ. ХАРКІВЩИНА»,
КІНЕЦЬ XIX — ПОЧАТОК XX СТСТ., ОЛІЯ, КАРТОН. ІЗ КОЛЕКЦІЇ Д.М.ГНАТЮКА,
НИНІ ЕКСПОНУЄТЬСЯ В ХУДОЖНЬОМУ МУЗЕЇ (ТЕРНОПІЛЬ)
Для обласної картинної галереї першого разу я купив п’ять робіт, а через кілька років ще чотири. Усього дев’ять. Усі полотна класиків українського малярства. Упродовж багатьох років ці шедеври робили славу та рекламу нашій картинній галереї...
«МЕНІ ПОЩАСТИЛО, ЩО ДРУЖИНА НЕ БУЛА ЗАКОХАНА У ДІАМАНТИ, І Я ВСЕ ВКЛАДАВ У КАРТИНИ»
Популярному співакові неодноразово доводилося ще в смутні радянські часи бувати у багатьох колекціонерів, які вивезли з України правдами і неправдами неоціненні мистецькі шедеври. «Мій же концерт за кордоном коштував від чотирьох до шести тисяч доларів, які відразу ж забирав Держконцерт. Усім народним артистам СРСР, нехай ти Давид Ойстрах, Еміль Гілельс, Мстислав Ростропович, Святослав Ріхтер, Галина Вишневська чи Дмитро Гнатюк, більш як 220 доларів за концерт не платили. Коли працюєш як віл і коли у тебе по двадцять-тридцять концертів, сума набігала чималенька. Тому більшість із заробленого там витрачав на картини. Хтось їх колись вивозив, а я повертав знову додому», — розказував Дмитро Михайлович.
Родина Гнатюка завжди була патріотично-українською — його дружина філолог Галина Макарівна усе життя працювала над розвитком української лексикології, граматики, історії мови. «Мені пощастило, що дружина не була закохана у діаманти. Не змушувала мене купувати цього, тож я все вкладав у картини. Моя Галина родом із Черкащини, з села Козацького, що в трьох кілометрах від Кирилівки — батьківщини нашого Тараса Шевченка. Я сходив пішки весь цей край. Напевно, і женився через те, що не міг би жити без цього Шевченкового духу...» — зізнавався артист.
«МОЄ ХОБІ ДАВАЛО НАТХНЕННЯ І БАЖАННЯ ЖИТИ, ПРАЦЮВАТИ Й РОБИТИ ДОБРО»
Дмитро Гнатюк зібрав велику та неоціненну колекцію. Кожна робота, як і кожна пісня, були дорогі для нього. Мав співак упродовж багатьох років мороку, адже не міг розвісити все на стінах. Довелося кілька разів робити ремонти, щоб можна було будь-якої миті бачити все. Але це все не вміщалося...
«З роками, жалкую, що купував замало. Досі шкодую, що не придбав роботу Миколи Мурашка. Хотіли за неї десять тисяч карбованців, яких у мене на той час не було. Мабуть, треба було позичити, потім якось би віддалося помаленьку... — з роками розумів більше колекціонер. — Багато гарних робіт повіддавав у різні музеї. Дещо у Запоріжжя, Київ, Тернопіль... Шкодую за картиною Михайла Беркоса, одеського живописця. Вона була надто велика, не мав де її подіти, але на ній був неповторної краси весняний пейзаж. Заплатив за неї п’ять тисяч, а в музей віддав всього за триста карбованців. Моє хобі давало натхнення і бажання жити, працювати й робити добро, — казав Д. Гнатюк. — Коли я обіймав посаду головного режисера Національної опери, у робочому кабінеті повісив картини Анатолія Волненка із «Запорожця за Дунаєм». Аякже! З ними жив... Люблю Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколу Пимоненка, Миколу Мурашка, Степана Колесникова, Архипа Куїнджі!.. Люблю Костянтина Трутовського, який малював казкові українські ночі. У мене є цікавий Казимир Малевич, унікальний Іван Труш. Маю роботи Адальберта Ерделі. Шаную тих художників за те, що з фанатичною відповідальністю зображали рідну природу. Або той же Іван Колесников. Такий соковитий і такий чорноземний. Себе пам’ятаю таким же хлопчиком, якого він зобразив. Ходив малий орач за плугом, втомився і сидить біля волів, відпочиває. Це рідне мені, це моє дитинство...
Ніколи нічого не купував, щоб продавати...
Може, як нас з дружиною не стане, зроблять музей. Нехай люди приходять, дивляться, і їх надихатиме не лише моя заспівана пісня, а й моя колекція картин рідних класиків...»
Зараз ініціативна група шанувальників творчості Дмитра Михайловича разом із сином співака Андрієм Гнатюком пропонують Діані Поповій, директору Департаменту культури Київської міської державної адміністрації взяти під опіку архів і колекцію митця, щоб створити музей артиста.
Автор: Михайло Маслій
Фото: Михайло УРБАНСЬКИЙ
Джерело: Газета «День»
|