| Стаття |
|
|
|
|
Основоположник династії музикантів
16 липня 2017, неділя
Поширити у Facebook
14 липня свій 90-річний ювілей святкував Михайло Семчук – музикант, викладач, щасливий чоловік та батько. На його життєвому шляху було чимало труднощів, крізь які він пройшов з гордо піднятою головою. У його арсеналі і військові медалі, які він скромно ховає від інших, і роки праці у сфері виховання багатьох музикантів. І найголовніше багатство – четверо дітей, які продовжили традиції батька, обрали музику основною діяльністю і досягли неабияких результатів.
Життя у Михайла Петровича складалося нелегко, але він не шкодує ні за чим. Каже, життєвий шлях його йшов та й далі рухається природно. А природа – це постійна боротьба за виживання, війна між добром і злом, між порядністю і ницістю, плюсом і мінусом. Правильно орієнтуватися у цьому – непроста штука. Тож як склалося, так і правильно.
Взірцем поведінки та цінностей були і досі залишаються його батьки – Петро та Магдалина Семчуки. Він щиро вдячний їм за ту основу, спрагу до порядного життя, до розвитку, яку вони заклали ще у дитинстві.
Михайло Семчук – учасник війни, сім років відслужив у війську, був на японському фронті, служив у 6-ій гвардійській танковій армії. Військовим став ще дуже молодим – у 17 років. Відразу після школи пішов солдатом, пізніше отримав звання сержанта. Завжди цікавився музикою, тож коли у військовій частині створювали музичний ансамбль, пішов на конкурс. Конкурсна комісія тоді була доволі серйозна, шукали талановитих людей, потрапити в ансамбль будь-хто не міг. Надзвичайно приємно було йому почути, що його відібрали, він серед талановитих. В ансамблі грав і друг Михайла Петровича, який навчив його гри на акордеоні.
У 24 роки Михайло Семчук демобілізувався. Пригадує, що ті часи були дуже складними, чи не найскладнішими у житті. Не мав освіти, щоб йти в життя, тож доводилося неймовірно багато працювати. Після військової служби багато працював над собою, над власним розвитком. Допомогла тітка, яка навчила його шити на швейній машинці. Це вміння неодноразово ставало в нагоді. В ансамблі, де хлопець грав, слід було лагодити костюми, таким чином вдавалося трохи заробляти.
Корисна професія
Оскільки вищої освіти і навіть окремої спеціальності у Михайла Семчука не було, необхідно було надолужувати втрачене. Бували такі дні, що до п’яти діб не спав – дуже багато працював і водночас навчався в музичному училищі по класу баяна. Тоді було багато сили, енергії, міцне здоров’я – встигав усе. Крім того, освіта йшла легко, очевидно, талант давав про себе знати. Після музучилища навчався у Харківському інституті мистецтв.
Перший музичний інструмент – акордеон – пан Михайло придбав ще в ті часи, коли служив у війську. Продав його вже після демобілізації, коли вчився гри на баяні – класу акордеона в ті часи в Івано-Франківську не було.
Михайло Семчук виховав чотирьох талановитих дітей: Оксану, Вікторію, Святославу та Олеся. Чоловік з гордістю розповідає, що всі четверо пішли по його слідах, обрали музику основною діяльністю. Визначальним у цьому виборі, мабуть, був талант, який передався дітям, а також захоплення батька музикою. У той час пана Михайла попросили поїхати до столиці за платівками, він зібрав майже всю класичну музику з цілого світу. Удома переслуховував записи, очевидно, музика мала вплив і на дітей. А ще великий вклад у розвиток дітей внесла дружина. Вона приділяла їм багато часу, возила їх на різноманітні конкурси, навіть пішла з роботи, щоб бути поряд з ними.
Оскільки батьки були музикантами, то й підказали дітям, на якому музичному інструменті краще грати. І не помилилися. Нині Михайло Семчук пишається успіхами кожного з них. Син Олесь – скрипаль, семиразовий лауреат міжнародних конкурсів. Кілька років тому його запросили в Італію, де він живе, працює та викладає. Батько зізнається, що не дуже хотів, щоб талановитий хлопець виїжджав за кордон – треба тут, в Україні, працювати. Але розуміє, що там талант сина належно оцінюють. Донька Святослава – п’ятиразова лауреатка міжнародних конкурсів, живе і працює в Києві, артистка Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України, нещодавно з концертами об’їздила цілу Америку, а ще викладає в консерваторії. Найстарша Оксана працює в Луцьку завідувачем відділення у музучилищі. А Вікторія залишилася в Івано-Франківську, викладає в музичній школі.
Дружина пана Михайла померла у 1992 році, коли їхньому синові Олесеві було лише 16 років, доньки були не набагато старші. У жінки виявили рак, тоді вони об’їздили багато лікувальних закладів, та, на жаль, врятувати її не вдалося. У той час пан Михайло працював завучем у музучилищі ім. Дениса Січинського в Івано-Франківську, роботи було багато, а ще слід було доглядати дітей. Жінка померла, але життя не залишилося на місці – пішло вперед. Через кілька років після її смерті пан Михайло одружився ще раз. Дружина Теофілія також працювала у музучилищі, спільні інтереси поєднали пару, вони щасливо живуть разом і досі.
Михайло Семчук вважає, що музична професія – неймовірно корисна, зокрема для здоров’я. Вона впливає на психологічний стан людини, задоволення від гри робить свою позитивну справу. Музика не пов’язана з політикою, шахрайством, аморальністю – і це дуже важливо. Основне, на його думку, це не гроші, а духовність. Це віра в Бога як основу людського життя. Той, хто спостерігає за природою, дає правильну оцінку мудрості, геніальності творця, вважає пан Михайло. Важливим є дотримання правильних морально-етичних норм – це найважливіша підстава для щасливого життя. А ще – спрага людини до самовдосконалення в психологічному, морально-етичному, патріотичному, фізичному аспектах.
Михайло Петрович вірить у те, що навіть попри труднощі реформується українська нація. Каже, що 350 років винищення дикунською Московією зробило свій негативний вплив, але нині нація активізується, прозріває. Тим паче, що територія України – фактично найбагатша у світі, це велике щастя. А ще чоловік вірить у справедливість. Він вважає, що життя слід цінувати, не витрачати його на всілякі пустощі, наркотики, перелюбство та інші негативні речі. Такі цінності закладав і дітям.
Коли народився син, пан Михайло кинув курити, щоб не бути для нього поганим прикладом. Адже особистий приклад батьків – найважливіший у процесі виховання. А коли батьки розбираються ще й в психологічних моментах, вони знаходять найпрактичніший, найкорисніший метод впливу на дітей не криком, не бійкою, а добрим словом, ласкою. І це дає свій результат! Тому найбільшим своїм досягненням Михайло Семчук вважає здобутки своїх дітей – вони добре влаштовані, кожен з них досяг неабияких результатів.
Михайло Петрович уже багато років не грає. Та й інструмент продав доволі давно – потрібні були гроші. Але музичні традиції продовжують його діти, а нині – і внуки, які тішать його своїми досягненнями та успіхами в улюбленій професії.
Держатель роду
Діти Михайла Семчука також пишаються батьком. І вдячні за той життєвий вибір, який він допоміг зробити. Донька Святослава пригадує, що під час одного з перших її виступів на великій сцені батько заплакав. А він – доволі скупий на емоції, воєнного складу характеру, сльози для нього – це рідкість. Востаннє батько плакав на похороні матері, тож його сльози на концерті надзвичайно зворушили і запам’яталися доньці. Святослава з братом Олесем поїхали з дому дуже рано – в 13 років, батько приїжджав рідко – на серйозні концерти чи дати. У дитинстві вони дуже багато займалися, але нині можна побачити результат – Святослава з концертами об’їздила майже весь світ, і це все завдяки тій професії, тому хлібу, який дали батьки.
«Найголовніше, що батькам вистачило життєвої мудрості, терпіння, щоб з нами всіма займатися. Вони нам фактично віддали життя. І результат очевидний. Те ж саме ми нині вкладаємо у своїх дітей», – розповідає Святослава Семчук.
Постійна робота над собою мала і свої недоліки. Діти не копали м’яч з друзями, не гуляли стільки, як сусідська малеча, в один час батько забрав навіть телевізор, щоб вони не відволікалися. У той час відмовитися від розваг було доволі важко, були і сльози, бувало дуже прикро. За невиконане завдання чекало покарання – батьки любили їх, як душу, а трясли, як грушу. Тож дитинство було досить суворим. Але людина впродовж життя добере свої радощі, якщо буде цільною, займатиметься улюбленою справою, яка буде її і годувати і давати задоволення, переконана Святослава. «Нині я просто пожинаю плоди з цього дитинства», – каже скрипалька.
Донька Оксана, говорячи про свого батька, зауважує, що він безмежно відданий Батьківщині, у нього надзвичайне почуття відповідальності, зокрема, й до дітей. Він і прекрасний батько, і прекрасний працівник, і дуже скромний. «Я постійно телефоную до нього на парад Перемоги, а він каже, що не пішов, бо є багато достойніших. У нього є кілька медалей, але він ніколи не розповідає, за що саме», – розповідає жінка.
Присутність батька у своєму житті, його допомогу і любов Оксана завжди відчувала. «Ми в дуже гарних стосунках, це його заслуга. Він у нас держатель роду. Це міцний стовбур, який нам не дозволяє несерйозно ставитися до речей, до світу», – каже Оксана.
Донька Вікторія називає свого батька найкоханішим, розумним, мудрим, опорою для кожного члена сім’ї.
У житті Олеся з батьком пов’язано багато приємних асоціацій, спогадів, моментів. Але син вважає, що найважливіше, що дав йому тато, – це віра. Віра в людей, в краще майбутнє, в чесну, віддану, натхненну працю.
P.S. Фотограф і викладач Казимир Річка розповідає, що познайомився з родиною Семчуків давно. Спершу з Олесем та Святославою, а пізніше – з їхнім батьком Михайлом. Пригадує, як після смерті дружини чоловік довів дітей до пуття. А ще зауважує, що брати Оми, батько яких, будучи слюсарем, вивчив латину і був прикладом для обох синів, встановили йому пам’ятник з книжкою латини. І не знає, який пам’ятник своєму батькові ще за життя мають встановити діти Михайла Петровича за те, що він стільки праці і зусиль вклав у їхнє майбутнє.
Автор: Ірина Федоляк
Джерело: Галицький кореспондент
|