| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Дві сотні мелодій однієї садиби
У сільському музеї на Тернопільщині 207 автентичних інструментів зберігають у своїй серцевині музику країн усіх континентів
12 вересня 2018, середа
Поширити у Facebook
Укрінформ продовжує мандрівки до цікавих місць на мапі України. Сьогоднішній маршрут проляже на Тернопільщину, де розташована чергова “Точка на карті”. Її особливість у тому, що вона… музична. Адже тут, на кількох десятках квадратних метрів можна почути понад 200 різноманітних мелодій, які видають сконцентровані в одному місці музичні інструменти з усіх континентів світу.
Отож, у дорогу, в село Ішків Козівського району, що на Тернопіллі, до приватного музею автентичних музичних інструментів «Камертон».
ВІД ЦЕРКОВНОГО ХОРУ - ДО ПЕРШИХ ЕКСПОНАТІВ
На порозі цієї садиби в Ішкові мене зустрічають господарі – Петро Катола та його дружина Антоніна. Переступаю поріг і одразу ж розумію, що потрапив у храм музики.
- Бачу, що кожен куточок цієї будівлі буквально насичений усім тим, що нагадує музичне мистецтво – від тематичних фотографій, картин, інформаційних стендів – до, власне, інструментів. А що тут було колись, пане Петре?
- А колись тут була колгоспна контора. Згодом господарство розпалося. Будівля занепала, почала розвалюватися…То ми на сімейній раді вирішили викупити її, зробили тут невеличке музичне кафе. Але згодом зрозуміли, що сільських та й заїжджих людей більше цікавить не стільки кава, як те, що ми почали сюди звозити – старі, незвичні для тутешніх мешканців музичні інструменти.
- А чому, власне, на це зробили акцент?
- Розумієте, я виріс у сім’ї, де був культ музики. Вона завжди була у нашій хаті. Батько керував сільським оркестром, потім церковним хором, брати – один саксофоніст, другий – на гітарі дуже добре грав. Тож і я вибрав фах музиканта. Навчався у Козівській музичні школі, де моїм учителем був Олег Стельмах, який, по суті, другим після батька відкрив переді мною цей захоплюючий світ музики. Потім – педагогічне училище, педуінверситет, організовував самодіяльні, вокальні колективи. Водночас, постійно цікавився мистецьким минулим села.
- Окремі епізоди якого, бачу, відображені на цих давніх світлинах.
- Так, із цих фото та інших документів, які ми з дружиною зібрали, фактично постає культурно-мистецька історія Ішкова. Наприклад, мало хто нині і пам’ятає, що за часів Польщі, до 1939 року у читальні «Просвіти» тут активно працювали різноманітні гуртки, діяв оркестр, яким тоді керував Іван Мігоцький. Із архівів я дізнався, що у 1927 році житель села Клим Лукашів дав 700 доларів на «Просвіту», а на той час це були дуже великі кошти, за них було закуплено музичні інструменти для оркестру, який діяв майже півстоліття. Щодо музичної освіти, то тут важливою була діяльність місцевого церковного хору під керівництвом уже згадуваного Івана Мігоцького. І нині в церкві часто звучить літургія на музику Вербицького, яку разом із хором розучив один із мешканців села родом із Прикарпаття.
Цікаво і те, що мешканці села у ті передвоєнні часи направили свого односельця Зеновія Содомору на навчання на Івано-Франківщину, де він вивчився на дяка та диригента хору. У 50-х роках наш сільський хор під його керівництвом перемагав у різноманітних районних та обласних конкурсах.
А на початку 60-х років керівником хору села став Дмитро Москальчук. Важливо, що у той час до музичного осередку – оркестру активно долучалися молоді жителі Ішкова. Фактично, оркестр став таким собі першим «музичним майданчиком» для багатьох майбутніх професійних музикантів, вихідців із села.
Уже в 70-х роках тут почали з’являтися перші вокально-інструментальні ансамблі, сформувався «кістяк» сільських музикантів. Це - брати Михайло і Василь Сточани, Степан Сидорак, які і в наступному десятилітті складали один із найкращих в окрузі музичний колектив.
- А що спонукало вас збирати ось таку музичну колекцію, починаючи із історії музичного мистецтва села?
- Напевно, поштовхом до створення такої колекції стали давні світлини, які потрапили якось у нашу родину. Це були старі фото – початку 1900-х років…Там були зображені сільські музики як з духовими, так і з народними існструментами, бубнами. То були досить великі гурти – до сорока чоловік. Я тоді подумав, що ними ж хтось керував, збирав, проводив репетиції. Почали разом з Антоніною про це все збирати інформацію, ось так і з’явилися поступово оці стенди, на яких – музична історія нашого села. Потім облаштували музичний куточок, додали туди старі інструменти, поступово їх ставало все більше і більше, - розповідає Петро Катола.
БАЛАМА, КАЛІМБА ТА «СПІВУЧА» ЧАША З ТИБЕТУ
Нині приватний музей автентичних музичних інструментів – це три кімнати, наповнені таким розмаїттям чудернацьких пристроїв, яких я не те що не бачив, але, признаюсь, про які і не чув. Скажімо, хоч і бував у Туреччині й Африці, але так і не довелася побачити там баламу чи калімбу
- Цей інструмент нам првезли з Туреччини, - каже пан Петро, тримаючи у руках струнний інструмент. – Балама виготовлена із шовковиці, з таких маленьких частин, які надають інструменту особливого звучання, чуєте? – Петро Катола торкається струн і кімнатами пливе таємнича східна мелодія.
– А це що за штуковина?
- Так виглядає калімба — «африканський рояль». Інструмент зроблений з величезного кокоса, його ще називають ручне піаніно, дуже колоритний, чи не так? Як, до речі, й ось оцей африканський глиняний барабан уду. Це з Нігерії нам привезли. За допомогою такого барабана, в залежності від того, у яке місце вдаряти, можна передавати певні інтонаційні повідомлення на далекі відстані.
- Такий собі африканські звуковий телеграф.
- Щось таке. А ці інструменти, думаю, ви впізнаєте?
- Дримба. Але які вони тут усі різні!
- Так, саме на цій стіні зібрали величеньку колекцію дримб. До речі, це один з найбільш розповсюджених на планеті музичних інструментів. Крім карпатських, маємо в’єтнамські, китайські дримби. Є музиканти, котрі грають по нотах, а є такі, що імпровізують і не конче мають ті ноти знати, саме так переважно грають і на дримбах.
- О, і цей інструмент теж упізнаю – тибетська чаша!
- Так, це «співуча» тибетська чаша, стародавній засіб медитації.
Кажуть, що коли потерти деревом об цю чашу, то з неї линуть такі потужні звукові коливання, які можуть вилікувати різноманітні хвороби.
- Така сама властивість, як і в церковних дзвонів?
- Щось подібне, але особливість тибетських чаш у тому, що вони виготовлені з п’яти різних металів, і під час тертя дерева об стінки чаші ці метали видають різну тональність, тому й виходить такий неповторний звук, - додав господар музею.
Звичним рухом він потирає шматком дерева краями чаші і вона, немов пробудилась від сну, наповнює садибу звуком, що справді спонукає заплющити очі й медитувати. Але ні, не до релаксацій, хочеться оглянути й інші музичні кімнати.
ТЕРМЕНВОКС, АБО «ТРЕМБІТА» ДЛЯ АБОРИГЕНІВ І МІСТИЧНА ІСТОРІЯ СКРИПКИ
Один із музичних експонатів, який особливо дивує відвідувачів музею – терменвокс. На перший погляд, ніхто не скаже, що ось така невеличка коробочка із двома антенами може видавати просто фантастичні звуки від... руки музиканта.
- Саме так, це дуже оригінальний музичний інструмент. Тут є дві антени і коливальний контур, які й реагують на наближення руки людини. Винахідник – Лев Термен оцим своїм винаходом у 20-х роках минулого здивував увесь світ. Тим, хто має музичний слух, опанувати гру не важко, просто треба робити певні рухи, наближаючи чи віддаляючи руки від терменвокса. Ось дивіться і слухайте.
Господар музею підводить праву долоню до однієї антени, а ліву – до іншої і в моменти, коли пан Петро робить малопомітні рухи, терменвокс починає звучати - то голосно, то тихіше. Ніби набираючи сили, ті звуки за мить перетворюються у впізнавану мелодію пісні «Чорнії брови, карії очі…».
А ще під час екскурсії я дізнався, що і звичайні пластмасові сантехнічні труби можуть грати у вмілих руках музиканта. Принаймні, Петро Катола це продемонстрував. Почув я того дня і як звучить шофар – один із найдревніших музичних інструментів Ізраїлю, виготовлений з рогу антилопи, дивувався потужності австралійської «трембіти» - діджеріду, милувався арабською лютнею, з цікавістю розглядав давні, більш як столітні мініатюрні гармошки, мідні труби та весільні бубни.
- Коли люди побачили, які різноманітні цікаві речі ми тут зібрали, то почали навіть приносити родинні реліквії, - вступає у розмову Антоніна Катола. – Ось бачите скрипку, яка пройшла через руки музикантів трьох поколінь і наприкінці 80-х років потрапила до Степана Павлишина з Ішкова, художника, музиканта. Коли він відійшов у вічність, то залишена скрипка буквально після його смерті розсипалася на друзки… Якась така містика. То ми ту скрипку відреставрували, але на ній, на жаль, уже грати не можна, - зітхає пані Антоніна.
- Розумієте, для нас кожен із цих інструментів – то не просто музейний експонат. Кожен з них має свою історію, вони тут «оживають». Приходять сюди музиканти, даємо їм пограти, влаштовуємо цікаві зустрічі з музикознавцями. Під час такого спілкування дізнаємось щось нове про культуру тих народів, яку презентують тут оці наші експонати. Часто бувають у нас і туристи з-за кордону, то дружина Антоніна, вчитель англійської мови, проводить екскурсії, перекладає різні музичні терміни. Дуже багато дітей приходить. Треба у такі моменти бачити їхні очі, коли звучить той чи інший інструмент! Тішимось, коли згодом дізнаємось, що деякі з наших юних відвідувачів ідуть у музичні школи, обирають шлях мистецтва, музики. Такий шлях обрали і наші діти. Олексій грає на скрипці та гавайській гітарі, Оленка – на фортепіано, флейті. І від того радісно, приємно на душі, - каже Петро Катола.
Коли вже у Тернополі вкотре прослуховував зроблені в Ішкові диктофонні записи, раз у раз із динаміка линули різні звуки як нагадування про відвідини цієї музичної садиби, де 207 автентичних інструментів зберігають у своїй серцевині мелодії країн усіх континентів…
Автор: Олег Снітовський
Джерело: Укрінформ
|