| Інтерв'ю |
|
|
|
|
"Оперна співачка Ірина Петрик: "Щоб стати успішною в Америці, потрібно крутитися, як білка в колесі"
19 червня 2016, неділя
Поширити у Facebook
Ірина Петрик, одна з кращих учениць вищого музичного училища імені Глієра, яка закінчила вуз з червоним дипломом, мала всі шанси стати примою у себе на батьківщині. Але доля розпорядилася так, що Ірина, закохавшись, вирушила в далеку Америку. За кордоном співачці довелося боротися не тільки за свою кар'єру, але і за те, щоб вижити. Проте вона закінчила консерваторію в Сан-Франциско, регулярно підписує контракти з «Опера Саратога» в Нью-Йорку, «Хаббард Хол», оперним театром у Вермонті, Сан-Франциско Лірик Опера ...
Зараз Ірина Петрик - успішна співачка і педагог, отримала ступінь професора академічного вокалу в коледжі Сейнт-Роуз в Нью-Йорку. Вона є також музичним керівником в діаспорівській школі українознавства в столичному регіоні Нью-Йорк штату, також - режисером в дитячому театрі Саратога. Ставить в США українські твори, її улюблене - опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У цій виставі партію Карася виконує відомий американський співак Кевін Кіс - чоловік Ірини. До Києва, де живе її мама, Ірина приїжджає нечасто. Ще рідше виступає тут.
В Україні Ірина Петрик стала спеціальною гостею Міжнародного фестивалю опери, оперети та мюзиклу «О-FEST 2016», гала концерт якого відбувся в Київському національному академічному театрі оперети за участю солістів провідних музичних театрів світу.
- Коли випадає така можливість, я з великою радістю і хвилюванням їду до Києва, - зізналася Ірина за бесідою в одному зі столичних ресторанчиків, де замовила український борщ, гречку і вареники з вишнею. - Для мене це найсмачніша їжа. Ну де і коли ще можна поїсти таке, відчувши смак дитинства. Цей фестиваль став для мене відкриттям. Спасибі генеральному директору Театру оперети Богдану Струтинському, що проводить такі заходи. Ніколи не забуду його слова, звернені до артистів з 15 країн: «Друзі, я хочу, щоб ви поїхали і розповіли у себе вдома про те, що Україна - це круто! Ми - чудова гостинна європейська держава. Чекаємо всіх у гості ». Така щирість і переконаність чіпають до глибини душі, стирають кордони між людьми і країнами, як і музика, яка говорить з усіма на одній мові.
- Як вийшло, що ви - киянка - на цьому фестивалі є гостею з США?
- Я народилася в Києві, закінчила музичну школу по класу фортепіано, а потім вступила до Вищого музичного училища імені Глієра на академічний вокал в клас надзвичайного педагога, заслуженого діяча мистецтв Тамари Омелянівни Коваль. Саме завдяки їй я стала співачкою, вона щось розгледіла в мені, вселила впевненість у власні сили. Я закінчила училище з червоним дипломом.
- І відразу ж виїхали в США?
- В Америку я поїхала в 2000 році з першим чоловіком. Я не хотіла ставати домогосподаркою. Майже після півроку життя в Північній Кароліні зрозуміла, що мені потрібно розвиватися. Подала документи в кілька музичних закладів - в Нью-Йорк, Бостон і Сан-Франциско. Зробила вибір на Сан-Франциско. Зізнаюся, Каліфорнія мене приваблювала найбільше. Це ж американська мрія, Голлівуд поруч, океан, стільки можливостей.
- Легко вступили до американського вузу?
- Конкурс на сопрано, яким я володію, був дуже великий. Але саме завдяки нашій державній музичній школі (в Америці таких немає), де вчили і акторської майстерності за системою Станіславського, і викладали теорію на високому рівні, мені вдалося успішно скласти вступні іспити. За рік потрібно було заплатити близько 20 тисяч доларів - непідйомна для мене сума. Але пощастило зі стипендією, ще частину грошей я взяла в кредит. Крім того, довелося підробляти офіціанткою, барменом, викладати музику діткам. У мене завжди було добре з мовами. Адже я готувалася вступати в інститут іноземних мов, мріяла стати перекладачем. У 13 років записувала на касету вподобану пісню англійською мовою, переписувала її на папір і намагалася розшифрувати. Посіла перше місце на районній олімпіаді з англійської, а на міській - друге. Це і підкосило мою впевненість у виборі, вирішила: раз я не перша, значить, немає чого йти вчитися на перекладача.
Щоб стати успішною в Америці, потрібно крутитися, як білка в колесі. Ця країна не любить лінивих, вона просто викидає їх на узбіччя життя, показуючи, хто з чого зроблений. Ось тоді я зрозуміла, що зроблена з чогось міцного.
- Що вас загартувало?
- Саме життя. У Києві мені було непросто. Я жила з бабусею, мамою і трьома молодшими сестрами. Папа, який був мистецтвознавцем і екскурсоводом, пішов з сім'ї, коли ми були маленькими. Мама працювала вчителькою, а бабуся - інженер-хімік, вийшовши на пенсію, змушена була мити посуд в кафе, щоб допомогти мамі прогодувати нас. У дев'яності роки наше становище було просто жахливим. Але я вдячна долі за таке дитинство, раннє дорослішання і розуміння, що ніхто нічого не дасть просто так. Інакше я навряд чи чогось досягла б.
- У кого ви така співуча?
- У нас в родині не було артистів, іноді співав тато, причому непогано. Коли в будинку збиралися гості, я піднімалася на табуретку і оголошувала: «Виступає народна артистка України Ірина Петрик». Співала романс «Білої акації грона запашні ...» Це улюблена пісня моєї бабусі. Після її смерті, в день народження бабусі, ми всі збираємося і співаємо цей романс. Пам'ятаю, в дитинстві бабуся часто водила мене в Театр оперети, обожнювала спектакль «Летюча миша», а в перерві обов'язково купувала мені цукерку в буфеті. Для мене це був якийсь магічний обряд.
- Тепер ви живете в Нью-йорку?
- В основному все оперне життя зосереджене в Нью-Йорку. Там знаходяться найвідоміші американські театри і мюзик-холи, великі агентства проводять кастинги і прослуховування, які проходять з вересня по грудень. Мій перший кастинг в Нью-Йорку був призначений на 8.30 ранку. Я подумала: вокалісти - народ сонний, поки зберуться, буде дев'ять, поки розспіваються - десять. Сама ж вирішила прийти раніше, щоб розспіватися в тиші. Я з'явилася в 8,15, а всі класи вже були зайняті, вокалісти при макіяжі і зачісках, вже розспівані і наготові. Там не можна розслаблятися.
В Америці культурне життя побудоване зовсім інакше, ніж у нас. Там дуже престижно підтримувати культуру, бути меценатом. Артисти не прив'язані до конкретного театру на постійній основі. Існує система контрактів, і кожен сезон ми проходимо кастинги і прослуховування. Як зумієш себе показати, стільки й заробиш. Незважаючи на те, що сама викладаю, намагаюся відкривати в собі щось нове, постійно шукаю сильних педагогів. Заради годинного заняття доводиться з верхнього Нью-Йорка, де живу, їхати в центр міста майже три години в одну сторону, де займаюся з чудовим педагогом Доріс Ярик-Кросс, главою оперного центру в Єльському університеті.
- Який контракт вважаєте для себе найуспішнішим?
- Вистава «Снігуронька» Римського-Корсакова, який вперше в повному обсязі ставили в Америці на мові оригіналу. Завдяки йому я отримала не тільки головну роль, а й зустріла справжнє кохання. Відомий американський оперний співак Кевін Кіс став моїм чоловіком. До цього я скептично ставилася до артистичних шлюбів, вважала їх недовговічними і неміцними. Це як дружба в дитячому літньому таборі: поки все разом - любов до труни, на прощальному вечорі сльози біля багаття. Потім листи, які починають приходити все рідше і рідше, а потім відносини сходять нанівець. Так і у артистів. Поки працюємо разом, ніби все добре, але незабаром кожен роз'їжджається по своїх справах. Тому у мене не було романів з колегами, тільки робота і дружні стосунки.
І ось я приїжджаю в Бостон, заходжу в Гарвардський університет, де зосереджена інтелектуальна еліта США (там у нас була репетиція) і бачу в залі його. Сидить в навушниках, такий зосереджений, щось слухає. Здавалося, він ні на кого не звертає уваги. Правда, я відчула, що на сцені між нами щось відбувається. Але як зрозуміти, чи подобаюся я йому чи ні? І я вирішила брати ініціативу в свої руки. У перерві підійшла до нього і запитала: «Що ти слухаєш?» - «Пісню "Шляхи" у виконанні оркестру Олександрова.» Для американського хлопця мені здалося це дивним. І тут же говорю йому: «У тебе жахлива російська вимова, над нею потрібно працювати». Запропонувала свою допомогу. Увечері ми зустрілися, розібрали буквально по слову його партію, а потім розговорилися про життя. Здавалося, ми знаємо один одного дуже давно. За нашим романом спостерігала вся трупа. То у нас була ніжна ідилія, то лаялися так, що іскри летіли - обидва ж темпераментні. Але так і не наважувалися зізнатися в своїх почуттях.
У день прем'єри сама природа нас підштовхнула. Після холодів і сльоти несподівано вийшло сонце, стало тепло, все розцвіло, просто весняна казка. Я побачила в цьому добру ознаку. Але закінчився контракт, і кожному з нас потрібно було повертатися в своє місто. Ми вирішили залишитися друзями. Я, звичайно, зробила вигляд, що мене все влаштовує, а сама потім плакала кілька днів. Ми зідзвонювалися щодня, ділилися успіхами, радилися. У нього була прем'єра вистави, і він запросив мене. Я при повному параді, у гарній сукні, з зачіскою приїхала в театр, але всіма силами намагалася зобразити тільки дружнє ставлення. А Кевін все зрозумів і категорично заявив: «Так далі тривати не може, нам потрібно бути разом». І ми вирішили, що він переїде до Нью-Йорку, де йому запропонували роботу. Тепер ми часто співаємо разом в спектаклях. Я навіть залучила його в свою авантюру - український спектакль «Запорожець за Дунаєм», де він виконав партію Карася, а я - Одарки.
- Пропозиція руки і серця була романтичною?
- Це сталося в Ісландії. Ми їздили з виступом в Національному концертному залі ХАРПА в проекті «Нью-Йорк як стан душі», який підготувала моя подруга і однокурсниця з Глієра Олександра Чернишова, яка співає в ісландської опері. Вона увійшла в десятку найуспішніших молодих ісландців. Я передбачала, що Кевін покличе мене заміж, оскільки сама його до цього підштовхувала. Перед поїздкою сказала: «Уявляєш, наснився сон, ніби ти в Ісландії робиш мені пропозицію». Він посміявся, але купив обручку. Ми поїхали на пікнік в фантастичне місце - лагуну айсбергів. Правда, назад дуже поспішали, потрібно було відвезти в аеропорт друзів. Ну все, думаю, не вийшло. Перед від'їздом додому пішли гуляти по місту і знайшли підкову - щасливий знак. Просто йшли, тримаючись за руки, і раптом Кевін дістав обручку, став на коліно і сказав: «Будь моєю дружиною». Незабаром зіграли весілля, на якій були тільки найближчі люди. Тепер мріємо не тільки про спільні творчі проекти, а й про дітей."
Автор: Лілія Музика
Джерело: Факти
|