| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Тарас Демко з Органного залу: Найскладніше – дивувати далі
18 лютого 2019, понеділок
Поширити у Facebook
Урбаніст, який обожнює гори, дослідник англійської поезії та викладач двох іноземних мов, поет і перекладач, культурний менеджер та фанат класичної музики.
Знайомтеся, це – Тарас Демко, заступник директора Львівського органного залу та керівник музичної аґенції Collegium Management.
Наприкінці 2017 року Львівський будинок органної та камерної музики за результатами конкурсу отримав нове керівництво. Директором став Іван Остапович, його заступником – Тарас Демко. За рік нова команда молодих культурних менеджерів змогла зробити з не надто популярної установи концертний зал, де відбувається по 30 і більше концертів на місяць, де грають зірки світової класики та проходять унікальні перформанси. В Органному оновили хол, відкрили галерею та рецепцію. Тарас - один із тих, хто став рушієм цих змін. Здається, що для нього немає нічого неможливого. Він може організувати гастролі в Україні цілого хору й оркестру зі Швеції, вести концерт, намалювати афішу, синхронно перекладати з англійської чи німецької та налагодити мережу Wi-Fi. Ми вирішили ближче познайомитися з Тарасом і привідкрити двері у “кухню” Органного залу.
Спочатку були гори
– Я народився у горах, у курортному містечку Східниця, що на Львівщині. Якщо питають: “Гори, рівнина чи море?”, я завжди скажу “гори”. Люблю ходити догори і спускатися вниз. Коли є гори, видно маленькі горизонти, і завжди хочеться за них заглянути.
Моя мама економіст і бухгалтер, працювала в Ощадбанку, часто виходила на роботу по суботах і неділях. У вихідні я був разом з нею, “підписував” документи, тому у мене мамин підпис. Напевно, від мами мені передалося ненормоване ставлення до роботи. Мій тато – дуже хороший лікар, ЛОР. Навіть після виходу на пенсію до нього завжди великі черги. В дитинстві я бачив, як тато витягав з вух пробки, вирізав гланди. Мені не було страшно, було дуже цікаво. Любив крутитися на кріслі, де перевіряють вестибулярний апарат, і чіплятися до всіх лікарів.
З одного боку, я був дуже дикою і замкнутою дитиною, боявся автобусів, людей, а з іншого – був дуже допитливим. Любив слухати різні мови, багато читав і насправді любив учитися. Деякий час захоплювався математикою, біологією, географією. На уроках завжди тягнув руку, дуже хотів відповідати. А першу “одиницю” отримав у 9 касі через те, що забув атлас з географії.
Багато чому навчився від бабці, мачухи моєї мами. Вона мене дуже любила. З нею я вчив назви різних країн, столиць, імена президентів.
Бабця була з давньої родини священиків з Івано-Франківщини. Колись у нас вдома навіть гостювала велика делегація греко-католицького духовенства. Мені було десь три чи чотири роки, я дуже боявся тих людей в чорному одязі. Це було сильне враження. Може, саме з того почалося моє захоплення готичною субкультурою. Років з 12-ти я був чорним готом: носив довгі чоботи, чорний плащ, шипи, слухав black death metal.
Вчитися і вчити
До Львова Тарас потрапив, коли вступив до Університету ім. І. Франка, на факультеті іноземних мов. Згадує, що у великому місті було спочатку некомфортно: “Постійно ходив на Високий замок у надії побачити гори”. Навчання теж давалося не легко: “В нашій групі всі були після якихось курсів, приватних викладачів чи спеціалізованих шкіл, а за моїми плечима була лише скромна особиста підготовка. Я пам’ятаю як провалив свій перший тест з античної літератури: не знав, по чому дружина Одіссея впізнала його після 10 років розлуки”. Але за півроку ситуація докорінно змінилася. В університеті опановував англійську, німецьку, іспанську, польську і латину. Зараз самостійно вчить шведську та італійську.
Ще студентом почав працював, даючи приватні уроки англійської та німецької. “Я і зараз пам’ятаю всі нюанси навчального процесу кожного учня: на якій сторінці якого підручника ця людина запнулась або зробила якусь помилку, в якому місці була не та буква чи не той звук”, - згадує Тарас. Тоді ж почав перекладати англійську поезію українською.
Труднощі перекладу
– Поезія для мене – дуже складна річ. Напевно, тому що я ледачий і мало читаю, мені хотілося дуже глибоко вникати в сенс. Переважно читаю англомовних авторів бароко чи ренесансу. Там потрібне розуміння побудови речення, фонетики і нюансів синтаксису. Важливо знати біографію поетів, зв’язки між епохами, між базовими поняттями теорії та історії літератури. Перекладати почав з поеми Томаса Стернза Еліота і раджу нікому так не починати! Це один з найскладніших типів поезії, високий модернізм ХХ століття. Можна думати про один рядок два тижні, інколи місяці. Над першою поемою Еліота я працював шість років. Колись обов’язково її видам.
З часом почав перекладати швидше, якісь тексти з’являлися за півгодини. За роки навчання Тарас переклав багатьох англійських поетів: Еліота, Єйтса, Кідса, Байрона, Шеллі, а також активно писав власні вірші. “Згодом мій вибір впав на Вільяма Блейка, творчості якого я присвятив свою дисертацію. Дуже вдячний моїй науковій керівниці – Ользі Бандровській. Вважаю її однією з найкращих літературознавчинь України. Але і відчуваю велику провину перед нею, бо дисертацію і досі не закінчив”.
Затятий урбаніст
Ще одним “університетом” для Демка стали поїздки до США та Швейцарії. “У Штати я потрапив по програмі міжнародного обміну. Працював там на кількох роботах, але найкраща була у фаст-фуді (сміється - ред.*). Завдяки їй я зрозумів, що мультизадачність – це не соромно”, – каже Тарас, якого з дитинства вчили, що думати і робити багато різних речей одночасно – погано.
“В Америці я був надзвичайно сміливим: міг автостопом поїхати через 4 штати, ночувати на автоматизованій станції, де торгували наркотиками. Жив у Меріленді, Род-Айленді, мені дуже подобався Нью-Йорк. Я затятий урбаніст, але в США все зав’язане на автомобілі, я це не люблю. Лише в Нью-Йорку можна комфортно пересуватися велосипедом чи навіть пішки”, – згадує він. У Штатах провів 5 місяців, зустрів свій 21 день народження і знайшов програму навчання в академії готелярства в Швейцарії.
- Я жив серед найвищих гір, в містечку Кур. Це єдине місце, де збереглася одна з чотирьох офіційних мов Швейцарії – ретороманська. Там я навчився готувати кордон блю, побачив на власні очі Шильонський замок, про який читав у Персі Біші Шеллі. Швейцарія – це одна з найкрасивіших країн, які я бачив: великі міста і великі гори. Там мій урбаніст може бути щасливим.
“Я б розніс цю школу по цеглинках!”
Після університету Тарас мріяв працювати у школі, викладати мови, дружити з учнями, їздити на роботу на велосипеді. Але молодий хлопець з крутим CV всюди отримував відмову: “Розумію, як я міг тоді виглядати. У шкільній освіті таких людей не потрібно. Я б розніс цю школу по цеглинках!”.
Деякий час Тарас працював позаштатним перекладачем часопису “Критика”, який вважає одним з найбільш якісних українських медіапродуктів. Поступово занурився у журналістику, почав писати тексти, брав інтерв’ю у цікавих музикантів. Серед них була співачка, керівник театру “Слово і голоС” Наталія Половинка. Після спілкування з нею отримав запрошення стати головним адміністратором цього театру. Працював там впродовж двох років.
Від року до класики
Шлях Тараса до класичної музики лежав через… “важкий метал”. “Я почав рефлексувати, що саме мені подобається в цій музиці. Якщо відкинути примітивні речі, то можна почути щось дуже красиве – те, що має дуже давню традицію, традицію класичної музики. Я почав слухати більше класики, а згодом – лише класику. Шукаючи однодумців, познайомився з Іваном Остаповичем”.
У 2012-му разом з іншими музикантами Демко та Остапович започаткували свій проект Collegium Musicum, який згодом переріс у музичну агенцію Collegium Management. За ці роки вони організовували багато концертів класичної музики, кілька фестивалів, створили оркестр, співпрацювали з видатними музикантами зі всього світу, вели авторську програму про класичну музику на радіо “Сковорода” – “Територія класики”.
Музичну освіту Тарас отримував, спілкуючись із музикантами: “Те, що вивчають 4-5 років на парах, я впродовж вже 7-8 років чую наживо від людей, які справді горять цим. Звичайно, я можу відрізнити фальшиве від добре зіграного. Якщо мені колись стануть потрібні ноти, я їх вивчу. Але я знаю, що ніколи не буду грати на скрипці, так само, як ніколи в житті не буду косити пшеницю на комбайні. Хоча, хто зна!”
Зізнається, що й досі любить послухати симфонічний метал або якісну попсу: “Масова культура – це теж навколишнє середовище, уникати якого неможливо”.
Органний зал
З часом Collegium Musicum почав виходити на інші масштаби, з’являлися нові зв’язки, назбирався великий досвід і багаж знань. “Ми себе уявляли як певна концертна організація, тільки без концертного залу, – розповідає Тарас. – Коли побачили, що Львівський будинок органної і камерної музики матиме конкурс на посаду директора, то подумали: а чому б не спробувати? В країні з'явилася надія на реформи. Ми вирішили взятися за якусь із цих реформ”.
На той момент Іван і Тарас думали, що знають усі виклики установи, бо неодноразово працювали з нею як культурні активісти. “Коли ми відкрили двері Органного залу як керівництво, почали огляд приміщення знайомство з персоналом, побачили, що там багато чого не змінювалося з кінця 90-х - початку 2000-х. Довелося вивчити всю установу, зрозуміти, як працює комунальний заклад культури”.
На самому початку нових менеджерів чекало багато господарської роботи. “Це не було дуже складно, але це зайняло майже весь наш час, – згадує заступник директора. хотілося змінити все і одразу. – Але головне – персонал не розумів, чого ми хочемо. Інколи здавалося, що я сам можу зробити те, що мені потрібно”, - згадує Демко і вважає це великою помилкою.
– У перший місяць ми з Іваном робили усе: контакти зі всіма музикантами, запрошення, пошук умов і знаходження ресурсів, поселення, оплата квитків, складання програм, репертуару на місяць, промоція, створення контенту для соцмереж, реклама, дизайн, друк і розклейка афіш, рознесення флаєрів, розписування графіків репетицій та концертів у залі.
Але вже наступного місяця у нас почала з’являтися команда. Перші, кого ми взяли на роботу, були наші “менеджерки з чистоти” – прибиральниці. Це була одна з найперших перемог. Зараз ми працюємо з дуже хорошою командою, я дуже пишаюся, що такі люди у нас є. Знайти кожного з них – це була велика справа.
Всі ті завдання, що я перерахував раніше, залишилися і зараз, ба набагато більше! Але тепер це робить вся команда Органного залу. Контролювати і стежити за всіма процесами, розуміти, на якому рівні більша напруга, на якому менша, як полегшити чи оптимізувати – це і є наша з Іваном робота.
Мета – сталий розвиток
Формально робочий день заступника директора починається о 9 ранку і закінчується о 6 вечора. Але найголовніша частина роботи – концерт – відбувається за межами робочого дня. “І хто ж, як не я, має бути на цій події! – говорить культурний менеджер. Треба приділити увагу виконавцям, поспіклуватися, проаналізувати все зроблене за день, підбити підсумок. “Дуже часто мій робочий день закінчується далеко за північ”, - зізнається Демко.
З усіх здобутків в Органному залі за рік Тарас не може одразу назвати найголовніший: “Кожна, навіть невеличка, зміна є перемогою. Але, мабуть, знайти дружбу і розуміння з працівниками, які працювали тут лише до нас – одне з найбільших досягнень”.
– Концертний зал, яким я хочу пишатися, повинен мати широку програму і пропонувати не тільки улюблену музику, але й такі проекти, яких ніколи ніде не було. Потрібно дивувати публіку і дивуватися самому. Наша публіка – це те, що ми найбільше цінуємо.
Дуже складно кожного місяця далі бути задоволеним своєю роботою. Коли ти підметеш підлогу, і вона стає чиста, коли пофарбуєш стіни, і вони вже білі, коли на сцені відбуваються хороші концерти, хочеться піднімати планку і знати, що ти можеш дивувати далі. Це найбільша складність - сталий розвиток. Те, чим зараз хворіє наша планета, ми всі в пошуках сталого розвитку. Органний зал в цьому не унікальний.
Автор: Діана Коломоєць
Фото: Аліна Россошанська
Концертна організація: Львівський будинок органної і камерної музики
Джерело: Galinfo
|