| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Тарас Бережанський: між оперною сценою та обороною київського неба
11 лютого, середа
Поширити у Facebook
Джерело: kyivpost
Оперний співак із міжнародною кар’єрою вже три роки служить у добровольчому формуванні територіальної оборони Києва, поєднуючи нічні чергування з виступами на найкращих українських і світових сценах.
Заслужений артист України Тарас Бережанський, соліст Львівської національної опери та Національної філармонії України, успішна міжнародна кар’єра якого охоплює такі відомі оперні сцени чотирьох континентів, як Сіднейська опера, Національна опера Чилі, Берлінська німецька опера, вже три роки поєднує творчу роботу зі службою в добровольчому формуванні «Мрія», яке захищає столицю під час ракетно-дронових атак.
Kyiv Post поспілкувався з Тарасом Бережанським у паузі між нічним чергуванням і виступом на сцені.
Kyiv Post (KP): Тарасе, нині більшість інтерв’ю з Вами починається саме з запитання про службу в теробороні. Хочу подякувати Вам за оборону київського неба. Що стало визначальним в ухваленні такого рішення?
Тарас Бережанський (ТБ): Справді, сьогодні частіше розмови починаються зі схожого запитання. Це реальність війни. (Усміхається.) Рішення долучитися до тероборони не було спонтанним. Воно визрівало під впливом повномасштабної агресії та внутрішнього відчуття відповідальності. Особливо після новин про воєнні злочини виникло бажання брати активну участь в обороні країни.
Від початку війни я шукав формат, який дозволив би поєднати службу з професійною діяльністю. У мою кар’єру вкладено багато років — навчання, робота в українських і закордонних театрах. Добровольче формування територіальної оборони стало можливістю бути корисним державі, не перекреслюючи професійний шлях. Я переконаний, що можу приносити користь Україні на різних рівнях — і в обороні, і в культурі, і на міжнародній арені.
Новини про загибель знайомих, зокрема музикантів, стали дуже сильним емоційним поштовхом до прийняття рішення. Коли війна торкається твого професійного середовища, вона перестає бути абстрактною. Це лише посилило бажання діяти активно, а не залишатися стороннім спостерігачем.
KP: Ви не раз згадували про специфічний склад добровольчого формування «Мрія», в якому служите. Чи змінився він за ці роки?
ТБ: Загалом структура формування залишається стабільною з 2022 року. В нашій роті два взводи. В одному кістяк становлять судді, адвокати, юристи. Другий взвод — більш різнопрофільний, саме в ньому служу й я. Серед побратимів — ще один представник творчих професій, це відомий шоумен і телеведучий Андрій Джеджула.
Частина бійців із часом перейшла до лав Збройних сил України, зокрема до підрозділів, що працюють із безпілотними системами. Це природний процес, який відбувається в багатьох добровольчих формуваннях. Іноді трапляються дуже показові й навіть символічні історії. Нещодавно, коли я йшов на репетицію до театру Франка, до мене підійшов чоловік, який працює в театрі начальником юридичного відділу. Він упізнав мене й сказав, що теж служить у «Мрії», просто на іншій позиції. Світ справді тісний: побратимів можна зустріти буквально на вулиці. Такі моменти ще раз нагадують, наскільки різні люди об’єдналися навколо спільної справи.
KP: Ви сформулювали свій ритм життя фразою: «У вільний від служби час я співаю, у вільний від роботи — служу». Що дозволяє втримувати цей непростий баланс?
ТБ: Постійна робота не дає втратити професійну форму. Якщо відчергував, маєш обмежений час, щоб відновитися й одразу повернутися до репетицій. Сцена не цікавиться тим, як ти провів ніч або наскільки втомився. Там усе має бути бездоганно — звук, форма, емоція. Баланс тримається саме на дисципліні та усвідомленні відповідальності в кожній із цих ролей.
KP: Ви працювали у провідних театрах України та за кордоном. Як би Ви оцінили стан сучасного українського театру на прикладі тих, з ким співпрацюєте?
ТБ: Коли я вперше поїхав працювати за кордон, то спирався лише на той досвід, що отримав, навчаючись у Консерваторії. Повертаючись після міжнародних контрактів, зокрема з Австралії, я привіз інше бачення — іншу школу, інші підходи. Сьогодні цей обмін працює в обидва боки. Український театр активно інтегрує світовий досвід і водночас формує власну мову. Ми поступово позбуваємося комплексу меншовартості, зберігаючи глибоке розуміння власної культури. Навіть за обмеженої мобільності ми маємо вільний доступ до сучасних постановок, майстер-класів, світового контексту через Інтернет — і це дозволяє постійно підвищувати рівень.
Особливо це відчутно у Львівській опері, де триває активна співпраця з українськими та іноземними режисерами й диригентами. Такий творчий обмін та посилення трупи талановитими митцями суттєво впливають на якість роботи й мислення всередині колективу. Це дуже піднімає рівень трупи. Оперні постановки Івана Уривського — абсолютно новий режисерський погляд на українську оперу — наприклад, «Золотий обруч» Бориса Лятошинського. Чи робота з німцями Андреасом Вайріхом та Анною Шьотль над таким українським матеріалом як опера «Страшна помста» Євгена Станковича. Все це показує, як національна музика й історія можуть звучати в європейському контексті. Отже, з‘явилося чимало молодих режисерів, які культивують європейський стиль, привносять європейський «вайб» і на наші сцени.
KP: Що, на вашу думку, маємо робити зараз, щоб посилити голос нашої культурної, зокрема музичної дипломатії?
ТБ: Найефективнішими є приклади системної співпраці. Це робота Кері-Лінн Вілсон та Ukrainian Freedom Orchestra, величезна підтримка Олексія Ратманського. Згадаємо також про участь хору капели імені Лятошинського в проєктах Гамбурзької опери, виступи в Ельбській філармонії з чітким акцентом, що це українські — колектив, хор, хормейстер Богдан Пліш, що робота повністю проведена українцями.
Важливим є й зворотний обмін, коли завдяки цій співпраці до Києва приїхав Кент Нагано (американський диригент і оперний адміністратор, з 2015 року музичний керівник Гамбурзької державної опери — ред.).
Нашій країні також бракує системної державної підтримки культурної присутності за кордоном — на відміну від Росії, яка активно фінансує мистецькі ініціативи, зокрема, через Газпром, спеціалізовані інституції, свої посольства.
Окремий напрямок — робота з сучасними медіа. Успіх хору «Гомін» показує, що цифрові платформи й короткі вірусні відео можуть бути потужним інструментом у знайомстві з нашою культурою.
Треба більше залучати й українську діаспору, яка часто стає першим кроком до ширшої іноземної аудиторії. Українці приводять на концерти своїх друзів, а ті своїх друзів — і так формується ланцюг живої культурної дипломатії.
Але, щоб посилити свій голос, ми маємо у культурній дипломатії діяти з холодною головою і стратегічно.
Ми, безумовно, маємо право засуджувати виконання російської музики, адже для нас це тригер і болюча тема. Але водночас слід усвідомлювати межі нашого впливу: ми не можемо змінити культурну політику в інших країнах. А подекуди навіть не здатні повністю врегулювати ці питання всередині власної держави.
Ми маємо право говорити про біль і війну, але робити це професійно — через твори, через діалог, аргументацію і коректну форму. Плюс до всього, ніхто не любить «нитиків», тому треба шукати позитивні меседжі та точки перетину з іншими культурами. Поспішні жести шкодять іміджу країни.
KP: Який Ваш виступ за кордоном за час великої війни вам запамʼятався особливо?
ТБ: Найбільш знаковим для мене став перший виступ після початку повномасштабної війни — у жовтні 2022 року в Сіднейській опері, де відбулося поновлення «Аттіли» Верді. Ця опера набула особливої актуальності, бо Аттіла – завойовник і негативний персонаж. Ще в лютому 2022 року я писав директору Сіднейської опери, що мій сценічний Аттіла виявляється значно «чеснішим» персонажем, ніж Путін. Після першого прем’єрного спектаклю я вийшов на поклін з українським прапором. Це викликало сильну реакцію залу, тривалі овації та широкий резонанс у медіа. Хоча в західному оперному середовищі зазвичай уникають політичних жестів, я свідомо взяв цю відповідальність на себе. Підтримка надійшла не лише від глядачів, а й від усієї трупи.
KP: Під час війни у багатьох з нас відбулася переоцінка цінностей. А що стало пріоритетом для Вас?
ТБ: На першому місці для мене завжди була родина — дружина, донька, батьки. Війна лише загострила це відчуття. Зараз, мабуть, ще більше переживаю за доньку, яка дорослішає. Також хвилююся за батьків, за рідних: мої батьки мешкають у Павлограді, батьки дружини — в Одесі, сестра — у Дніпрі. Й у всіх цих містах небезпечно, постійні обстріли.
Раніше важливими були сон, вода, електрика — тепер до дефіциту всього цього привчаєшся, робиш запаси, заряджаєш павербанки... На службі важкувато. Але я знаю, наприклад, як доводиться хлопцям, які у такому перманентному стані 24/7, тому розумію — немає на що жалітися. Просто мобілізуєш свої сили й працюєш.
KP: Контекст життя за останні роки змінився глобально. Які оперні партії сьогодні для Вас улюблені?
ТБ: Зазвичай найближчою стає та партія, над якою працюєш саме зараз. Нині це Лепорелло в «Дон Жуані» Моцарта. Особливе місце посідає партія Захара Беркута в «Золотому обручі». З теплом згадую й «Страшну помсту», а також «Запорожця за Дунаєм» у постановці Оксани Тараненко — комічну оперу, де було багато простору для гумору й живих акторських знахідок. А з класичного репертуару Верді — Захарія з «Набукко».
Партією мрії залишається король Філіпп ІІ із «Дона Карлоса».
KP: Які Ваші плани на 2026 рік?
ТБ: Серед ключових — виконання Дев’ятої симфонії Бетховена на престижній сцені в Данії в жовтні. Я, як українець, виконуватиму гімн Євросоюзу, транслюючи меседж: Україна — миролюбива нація, але ми захищаємось і свого не віддамо.
Маю насичені плани й удома: наприкінці лютого — початку березня прем’єра «Дон Жуана» в Київському театрі оперети. 20 лютого, напередодні 4-ї річниці повномасштабної війни, у театрі Франка відбудеться «Реквієм» Моцарта в постановці Євгена Лавренчука — аншлаговий проєкт, представлений наприкінці минулого року.
У квітні в Національній філармонії Києва відбудеться незвичайний симфонічний концерт із музикою Rammstein у новій обробці для оркестру й соліста під керівництвом німецького диригента. А в червні у Львівській національній опері планується прем’єра опери «Фауст» Гуно — нова постановка з цікавою режисурою та сильною командою.
Автор: Мирослава Макаревич
Фото: Олександр Клименко
Джерело: kyivpost
|