| Інтерв'ю |
|
|
|
|
«Я живу й працюю в Україні, бо це мій творчий дім», — Раду Поклітару
Сьогодні
Поширити у Facebook
«Травіата» — це нова авторська версія відомого музичного твору Джузеппе Верді, яку Раду Поклітару створив у власному стилі.
Поклітару — одна з найвідоміших постатей на хореографічній мапі України, Європи та світу. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та численних міжнародних конкурсів, він є автором понад сорока одноактних і повнометражних вистав, поставлених на сценах України, Молдови, Латвії, Чехії, Сербії та інших країн.
Його постановки з успіхом показувалися на міжнародних музичних фестивалях і гастролях у Великій Британії, Франції, Нідерландах, США, Японії, Китаї, Польщі, Естонії, Таїланді, Іспанії, Норвегії, Туреччині та інших країнах.
Kyiv Post (КР): У цьому сезоні театр «Київ Модерн-балет» відзначає своє 20-річчя. Які головні віхи чи риси ви б, як його засновник, виділили?
Раду Поклітару (РП): Почну з простого. Озираючись назад, розумію, що цей театр, найімовірніше, стане найбільшою справою мого життя. Для мене він — як дитина. Я прожив із ним усі етапи, тому складно виокремити окремі «віхи»: у кожному періоді були свої переваги, своя чарівність і, водночас, неминучі «болячки» зростання.
Це стосується і живої дитини, і творчого колективу «Київ Модерн-балет». Я приймаю театр у його цілісності — з недоліками й відкриттями, з геніальними прозріннями окремих митців і щоденною працею трупи. Люблю його, як батьки люблять дитину: не за ідеальність, а за здатність рости.
KP: Які головні метаморфози відбулися з вами за ці 20 років? І чи могли б ви прокоментувати свою думку, висловлену в одному з недавніх інтерв’ю: «Найголовніша боротьба для мене — боротьба із самим собою»?
РП: Обертаючись на ці два десятиліття, можу назвати головну метаморфозу просто: я став старшим на двадцять років. Добре це чи погано? Напевно, зараз я в тому віці, коли маю достатньо досвіду й умінь, але ще не «обтяжений» інерцією старіння.
Тому проєкти, що виходять нині «з-під мого пера», здаються мені значно зрілішими з погляду художніх якостей, ніж те, що я створював раніше. Як і багато митців, я не надто люблю свої ранні роботи, проте є вистави, які живуть і через двадцять років.
Наприклад, наша перша «ластівка» — «Кармен.TV». Ця вистава й досі яскрава: у ній знаходять ролі артисти, яких ще не було на світі, коли її створювали, — і з їхньою появою вона грає новими барвами. Це дуже цікавий процес.
Водночас із роками мені дедалі складніше починати нову постановку. Коли приходжу до балетної зали на першу репетицію, найперше борюся із самим собою — з усім, що вже зроблено за ці роки.
Я ніколи не підраховував, скільки вистав створив, але їх чимало. І на початку кожної нової роботи я буквально «відбиваюся» від штампів, які підказує моя надто слухняна пам’ять. А штамп, навіть якщо він мій власний — це погано. Хочеться винаходити, а не повторюватися.
Насправді творче життя хореографа — це постійний шлях до винаходу й удосконалення власної пластичної мови — її витонченості, неповторності, оригінальності, метафоричності. Я з усіх сил намагаюся йти цим шляхом, але головна перешкода на ньому — я сам.
Тому фраза «найголовніша боротьба для мене — боротьба із самим собою» — не гарна метафора, а реальний рушійний механізм створення кожної моєї нової вистави.
KP: Які виклики війни сьогодні стоять перед театром сучасного балету?
РП: Вони такі самі, як у всіх, хто залишився й живе в цій країні під час війни. Насамперед — психологічні. Ми начебто навчилися співіснувати з реальністю війни, але це дуже відносно: видно, як людям складно емоційно витримувати те, що відбувається.
Тому під час репетицій — і нових, і вже відомих вистав — я вважаю головним завданням створити атмосферу творчого єднання та радості. Більше посмішок, більше позитиву, бо негативу й так достатньо: достатньо просто відкрити стрічку новин, щоб згадати, у якій реальності ми живемо.
Я не психолог, але відчуваю відповідальність за мікроклімат колективу — за те, щоб у залі зберігалася атмосфера творчості. Зараз це для мене — найголовніше.
Якщо говорити про практичні проблеми, вони повністю збігаються з труднощами, які переживає суспільство. Для створення вистави працює велика команда, і кожен фахівець у ній важливий.
Наприклад, у технічній складовій — там, де під керівництвом Ольги Нікітіної створюється відеоконтент, — ми відчули, наскільки складно сьогодні знайти потрібних спеціалістів. Те саме стосується і технічних працівників.
Щодо трупи, ми, на жаль, зазнали певних втрат у складі: після ухвалення всім відомого закону частина молодих людей скористалася можливістю виїхати. Я нікого не звинувачую, але нам довелося терміново проводити кастинги, добори, конкурси.
Нині в нас повний склад артистів, однак прихід нових людей означає навчання з нуля. Не можна просто прийти «з вулиці» й одразу інтегруватися в колектив зі своєю естетикою та філософією, що формувалися роками. Потрібен час.
У будь-якому разі життя триває. «Київ Модерн-балет» продовжує працювати — попри всі труднощі, що виникають на нашому шляху.
KP: Які вистави вашого театру, створені під час війни, стали для вас знаковими — і чому?
РП: До слова «знакові» щодо власних вистав я ставлюся обережно. Назвати себе автором «культової» роботи — це вже поза межами гарного смаку й професійної скромності. Тому скажу простіше: за час війни ми створили чимало нових балетів, і всі вони дуже різні.
Можу щось і забути, але назву кілька.«Завтра» — безсюжетна, неокласична, легка робота на музику Фридерика Шопена.«ДискриміНАЦІЯ» — спроба осмислити різні форми дискримінації на музику Георга Фрідріха Генделя та Валентина Сильвестрова. «Аліса у Задзеркаллі» — постановка Катерини Курман, молодої хореографині, яка дебютувала в цій ролі. Я радий, що ми змогли дати їй «зелене світло». Вона — провідна солістка нашого театру й тепер, по суті, має дві професії: танцівниці та хореографині. «На прекрасному блакитному Дунаї» — зовсім не схоже на те, що я робив раніше. Це фактично водевіль, комедія положень із перевдяганнями й любовними інтригами на музику Йоганна Штрауса.
Зовні — весела й «невибаглива» вистава, але насправді дуже продумана. Ми хотіли, щоб глядачі на півтори години могли забути, що за стінами концертного залу триває війна: посміхнутися, посміятися, навіть поплакати разом із героями. Це своєрідна «балетна терапія».
І зараз «на виході» — «Травіата». Вона не пов’язана з війною безпосередньо, адже в моїй хореографії мало «чистої публіцистики». Та все одно у виставі звучать відгомони того, що переживаємо ми самі. Це неминуче — бо війна відбувається і з нами, творцями.
Чи варто називати ці вистави знаковими? Нехай вирішують глядач і час. Моє завдання — чесно працювати й створювати прем’єри, які допомагають не втрачати людське в тих обставинах, у яких живе сучасний глядач.
KP: Ваш новий балет «Травіата» — це хореографічна драма, нове прочитання відомого музичного твору Джузеппе Верді. Чому саме цей твір став для вас джерелом натхнення сьогодні?
РП: «Травіата» для мене — це передусім пісня кохання. І водночас — пісня мого власного кохання до великої опери Джузеппе Верді, яке зародилося ще в дитинстві. Я ходив із батьками до Кишинівського театру опери та балету, стояв за лаштунками й слухав «Травіату». Тоді я, звісно, ще не розумів, про що вона, але музика вже тоді мене зачаровувала. Можливо, коріння цього почуття — саме звідти.
Чому саме цей твір і чому сьогодні? Ми увійшли у двадцятий, ювілейний сезон театру, і мені захотілося перекинути невидиму, але потужну художню арку через ці два десятиліття. «Травіата» здалася мені ідеальним рефреном усього, що відбувалося з «Київ Модерн-балетом» за ці двадцять років.
Ми створюємо хореографічну драму на основі аудіозапису опери. Це не новий симфонічний твір, а саме оригінальна вокально-симфонічна партитура Верді.
Драматизм цієї історії виходить далеко за межі теми «любовних перешкод». Для мене це — гімн самопожертві, прагненню віддати себе коханню, піти на великі жертви заради іншої людини.
У цій силі головної героїні, Віолетти, — причина, чому паризька куртизанка стала символом кохання, а не продажності. Це для мене дуже важливо. І я сподіваюся, що після перегляду нашого балету це відчуття стане важливим і для глядачів, які будуть поруч зі мною.
KР : Як, на вашу думку, сьогодні працює театральна дипломатія? Який внесок робить «Київ Модерн-балет»у розвиток культурної дипломатії України?
РП: Наш гастрольний графік нині суттєво скоротився. Є кілька причин, але головна — складно отримати дозвіл на виїзд для чоловіків призовного віку. А балетна трупа — це, як розумієте, переважно молоді чоловіки. Тож за кордон ми вирушаємо нечасто, хоча, звісно, хотілося б частіше.
Попри це, кілька важливих кроків у сфері культурної дипломатії ми все ж здійснили. Ми виступили в Латвії на ювілейному фестивалі видатного композитора Петеріса Васкса, де прозвучав і наш новий балет «Друзі». Крім того, взяли участь у великому гала-концерті в Національній опері Молдови.
Поки що це все, але я сподіваюся, що в майбутньому нам вдасться розширити географію поїздок і представляти український сучасний балет у нових країнах.
KP: Ви — людина світу, однак принципово залишаєтеся жити й працювати в Україні. Що для вас означає Україна сьогодні?
РП: Я живу й працюю в Україні, бо це мій, передусім, творчий дім. «Київ Модерн-балет» — головне дітище мого життя, і я майже певен, що ніде у світі не матиму можливості створити щось подібне.
Моя творча сім’я й мій дім — у Києві, у «Київ Модерн-балеті». Тому, попри всі труднощі, більшу частину часу я свідомо проводжу саме тут — в Україні.
KP: Що б ви хотіли побажати собі у творчій сфері на наступні двадцять років? А що — Україні та світові?
РП: У творчому плані мені складно щось собі бажати. Найбільше хочу зберегти творчу потенцію — це, мабуть, головна фобія кожного справжнього митця.
Сумніватися в собі, постійно відчувати певну невпевненість — це, на мій погляд, навіть корисно. Бо коли людина переконана, що створює лише шедеври, то, швидше за все, як художник вона вже перестала розвиватися.
Що ж до України і світу — побажання одне, і воно без варіантів: миру. Миру в нашій країні й у всьому світі.
Автор: Мирослава Макаревич
Джерело: kyivpost
|