|
|
«Після нашої Перемоги ми отримаємо великий шанс на відродження нашої культури»
1 жовтня, середа
Поширити у Facebook
Головний диригент Львівської опери Іван Чередніченко розповів про програму «Український прорив», вплив російської культури та пропаганди, а також про майбутні прем’єри театру.
Івана Чередніченка в українському музичному середовищі називають одним із найінтелігентніших та найяскравіших сучасних українських диригентів.
KyivPost зустрівся з головним диригентом Львівської національної опери, Заслуженим артистом України, щоб обговорити розвиток унікальної програми «Український прорив», проблеми заперечення російської культури та протистояння російській пропаганді, можливості просування наших наративів і силу мистецтва, зокрема театру.
Процитую вас: «Все ж таки оперна сцена вимагає від диригента більше тіні, бо важливіші солісти». Як у вас кристалізувалося саме таке ставлення до колег?
Музика — це перш за все мистецтво про людину. Якщо музикант, актор віддається музиці, відповідно від мене він/вона будуть отримувати максимальну повагу, підтримку та допомогу, на які я тільки здатний. Але в ситуації навпаки — коли людина не любить музику в собі, а любить себе в музиці — то у ставленні до неї не зможу назвати себе інтелігентним. (Усміхається.) Проте вважаю себе щасливою людиною: більшість музикантів, з якими я працюю, віддані нашій спільній справі й здатні нести світле в цей світ, тому з ними складається чудова співпраця.
Львівська національна опера може похвалитися унікальною програмою «Український прорив», яка ініціює та розвиває українську академічну музику. Ви разом з ініціатором програми, генеральним директором, художнім керівником Львівської опери Василем Вовкуном є її рушіями. Розумію, що важко буде відповісти на це запитання, проте поставлю його: хто ваші найулюбленіші «діти» «Українського прориву» й чому?
Звичайно, «Діалоги Кармеліток». Цей спектакль на музику Франсіса Пуленка для нас із Василем Володимировичем Вовкуном особливий. Це опера про те, як звичайна людська душа здатна протистояти абсолютному злу. І все так склалося, що ми відчули повне порозуміння між собою у команді: у нас були чіткі ідея та план, як діяти, було чітке бачення, як ця музика буде звучати та як все буде реалізовано сценічно.
Отже, визнаю, «Діалоги Кармеліток» є нашою найулюбленішою «дитиною».
Полюбилася популярна в Європі опера «Діалоги Кармеліток» і нашій публіці. А поділіться, будь ласка, з якою «дитиною» періоду воєнного часу було найскладніше?
Складно викристалізувати таку постановку, як опера «Золотий обруч» Бориса Лятошинського. «Золотий обруч» — непроста, багатошарова опера. Гостра, сучасна, інтелектуальна музика уособлює музичну мову ХХ сторіччя з усіма відповідними прийомами, з використанням великих текстів. Дуже складно працювати вокалістам з цією музикою, а мені з вокалістом над цією музикою. (Усміхається.) Так історично склалося, що ми здебільшого працюємо над творами епохи класицизму та романтизму. Тому такі опери, як «Діалоги Кармеліток» і «Золотий обруч», — це для нас великий виклик. І ми свідомо ці виклики обираємо, тому що кожен такий експеримент дає можливість навчитися нового, засвоїти інші техніки, покращити виконавську майстерність. Це дуже корисно для всіх — постановників, вокалістів, музикантів.
Якою стала Львівська опера за вже майже чотири роки повномасштабної війни?
Це багатошарове питання. Зрозуміло, під час війни змінилися всі. Від інших театрів нас передусім відрізняє активна програма «Український прорив» (лінк на інтерв’ю з Вовкуном https://www.kyivpost.com/uk/post/59190). Ця програма почала діяти задовго до повномасштабного вторгнення. І це дало нам можливість легше переорієнтувати свій репертуар, тобто відмовитися від виконання російських творів, яких і так у репертуарі нашого театру була дуже незначна кількість. Уже до початку повномасштабного вторгнення ми активно реалізовували програму замовлення нової музики, нових вистав в українських композиторів.
Звичайно, працювати під час війни в усіх сенсах складно. Але розуміння багатьох речей відбувається у порівнянні. Коли до нашого театру приходять військові, й через рефлексії, до сліз вражені дякують театрові, а ми їм, — це багато чого вартує.
У вас з росіянами особистий рахунок, особиста драма ваших батьків розстріляли вороги під час окупації вашого рідного міста Ірпінь.
Сьогодні тривають дискусії про те, що російську культуру не слід кенселити, а набагато розумніше й ефективніше використати нашу енергію та перевести фокус уваги на просування своєї культури, бо ця можливість оплачена найдорожчою ціною. Отже, як ви до цього ставитесь самі?
На початку повномасштабного вторгнення дискусії якраз і не точилися. Всі згуртувались і займали єдину позицію. Звучали поодинокі голоси окремих митців, які не могли собі уявити життя без «вєлікай русскай культури»… Зараз, на четвертому році повномасштабного вторгнення, дехто починає забувати горе цієї війни, ці люди свідомо заплющують очі на те, що відбувається в Україні, та займають досить інфантильну позицію. І така позиція небезпечна. Звичайно, нам важко переконувати світову мистецьку спільноту, вони не хочуть бачити очевидних загроз, які, треба бути чесними, ми й самі не дуже розрізняли до лютого 2022 року. Дуже важко протистояти російському репертуару на світовій сцені! На початку розмови ви сказали, що я — інтелігентна людина, а мені в контексті відповіді на це запитання дуже важко добирати слова.
Невиконання російського репертуару шкодить конкретній кар’єрі конкретної особи. І тут навіть наша українська спільнота розділилася. А для того, щоб зрозуміти, що таке російський репертуар чи російська культура, треба розібратися у суті російської пропаганди. Наведу приклад з чудовим молодим диригентом Клаусом Мякеля, який очолює паризький симфонічний оркестр і який дебютував в американському Карнегі-холі. Як ви думаєте – з чим? З музикою Стравінського «Жар-птиця» та «Весна священна». На цьому концерті були присутні весь дипломатичний корпус, вся американська верхівка. Кожен з таких концертів з російською музикою фсб використовує для того, щоб налагоджувати «культурні зв’язки», прямими наслідками яких стають «саміти на Алясці». Саме так росія експортує свою «вєлікую русскую культуру».
Багато дипломатії відбувається після таких концертів. І не дуже освічені іноземці просто беззахисні перед таким «культурним штурмом» росіян.
Як ви гадаєте, що нам робити в цьому контексті? Які наративи про українську культуру, на вашу думку, слід поширювати на міжнародну аудиторію зараз?
Ми мусимо боротися з небезпечним інструментом пропаганди росії. Нам треба відроджувати свою культуру. Так, грати на полі, яке профінансоване неймовірними сумами, дуже важко. Однак нам необхідно це робити. І потрібно влаштувати пікети проти Нетребко, зокрема біля Ковент-Гарден. Людська ментальність влаштована таким чином, що хочеться перемоги зараз і дуже швидко. Однак наша боротьба в цьому вимірі триватиме довго. Це як точити камінь. Дуже важко, є багато підводних течій, які треба враховувати та підходити комплексно у тих місцях, де російська пропаганда не справляється. Все, що йде від російської культури, спрямоване або на відбілювання її іміджу, або для того, щоб тиснути, або на те, щоб розділити наш український народ. Наприклад, згадаємо нещодавно широко обговорюване інтерв’ю Алли Пугачової, яке теж є елементом пропаганди, але більш витонченої. Вони показують людину, яка начебто засуджує війну, проте водночас ця людина повторює пропагандистські наративи про «велику державу», «велику російську культуру» та ін. Усі ці наративи створюють розлад всередині нашої країни. Створюють образ «хороших росіян», а насправді всі ці «хороші росіяни» аж смердять зверхністю та шовінізмом. Людина так влаштована, що потребує простих відповідей на складні запитання. А пропаганда ворожої держави дає такі прості відповіді: «як можна звинувачувати росію, бо, подивіться, яка в них велика культура?»
Ще хочу згадати один епізод: на початку великої війни, навесні 2022 року, я виступав з камерним оркестром Львівської філармонії у Геркулес-залі Мюнхена. Після концерту, в якому звучала виключно українська музика, у нас була зустріч із чиновниками мерії міста. Відбувся чудовий прийом. Усі були в захваті від нашого концерту, до нас підходили, дякували, казали, що у нас чудова музика й дуже шкода, що вони тільки зараз відкривають її для себе… І ось із одним високопосадовим чиновником у мене відбувся small talk, і мені приватно кажуть, що «не все так однозначно». А це тільки були звільнені Буча, Ірпінь... У мене перехопило подих. І я показав кілька особистих фото — з трупами, зі своїм зруйнованим будинком… Мій співрозмовник був шокований! Він розповів, що у них цілодобово транслюються три російські телеканали і, звичайно, вони таке не показують. Він сказав, що дуже любить класичну музику і спілкувався з музикантами-росіянами, і саме вони йому сказали, що «не все так однозначно». Розумієте? Ми всі, зокрема музиканти, є провідниками й політичної інформації.
У цьому питанні не може бути дискусії, тому що європейські країни не пам’ятають, що таке війна. Для звичайних людей наша війна — це якийсь несуттєвий конфлікт, від якого вони вже давно почали втомлюватися. Для них такі речі, як помирити українців і росіян, вже стоять на порядку денному: «А давайте ми зробимо концерт єдності росії та України, та нехай там прозвучать Чайковський і Лятошинський».
Підсумовуючи, дискусія в Україні про скасування російської культури виглядає безглуздою й дуже інфантильною. Позиція людей, які говорять про можливість виконання російського репертуару, свідчить, що вони далі свого носа нічого не бачать або не хочуть бачити й бачать тільки себе у мистецтві. Треба через мистецтво займати державницьку позицію. Чому такі митці, як Тарас Бережанський (Заслужений артист, оперний співак, виконавець таких оперних партій, як Захар Беркут, Святий Петро, Іван Карась — уже два роки поєднує службу в добровольчому формуванні з виступами на різних оперних сценах як в Україні, так і за кордоном. —- прим. ред.) або Ірина Житинська (всесвітньо відома українська оперна співачка. — прим. ред.) — можуть займати принципову позицію, а інші — ні? Тарас Бережанський взагалі служить у ТРО, збиває шахеди, захищаючи наше життя. Хочу підкреслити, що російські «митці» або російське мистецтво є важливим інструментом впливу, який дуже вміло використовує держава-агресор.
Повернімося до сьогодення та майбутнього вашого театру. Для Львівської опери цей рік ювілейний —- 125 років. Які прем’єри відбудуться найближчим часом?
Театр зараз працює над створенням балету «Мавка» на музику Вікторії Польової. Хореограф Артем Шошин працює з артистами балету. За диригентським пультом буде Володимир Сиренко. Робота триває. Сама прем’єра запланована на кінець осені — 28, 29, 30 листопада. Це буде гідний акорд кінця року. Четверта прем’єра за цей дуже плідний календарний рік.
А в кінці сезону ми налаштувалися випустити світову прем’єру опери «Мазепа». Опера фактично написана, команда активно працює. Цей процес на сто відсотків не заплануєш. Це творча робота, яка потребує й натхнення, й осяння як від композитора, так і від режисера, й, врешті-решт, від диригента. Я вже маю на руках два акти від Олександра Родіна, над третім іде активна робота.
І на завершення нашої розмови буду просити написати уявні позитивні сценарії: яким ви бачите у своїх мріях через п’ять років Львівський театр? І Україну?
Я справді над цим думав. І не тільки уявляю, я в це вірю — після нашої Перемоги ми отримаємо великий шанс на відродження нашої культури, як у повоєнні часи у Франції. Це великий шанс для нас відірватися та вирватися з того ярма, що досі накинуте на Україну, яке ще міцно тримає багатьох людей. Впевнений, ми отримаємо великий сплеск і в музичній сфері, і в кіно, і в образотворчому мистецтві... Вірю, цей наш сплеск буде цікавим світу. Тут у нас не може бути песимізму. Кожне подібне випробування, яке проходимо нині, несе в собі відродження.
Автор: Мирослава Макаревич
Фото: Григорій Веприк
Диригенти: Іван Чередніченко
Концертна організація: Львівський Національний академічний театр опери та балету ім.С. Крушельницької
Джерело: www.kyivpost.com
|