| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Близько 30 % глядачів Театру Франка — молодь до 25 років: Євген Нищук про прем'єри, збори та прощання з виставами
Сьогодні
Поширити у Facebook
Джерело: suspilne.media
Близько 350 тисяч людей в Україні та за кордоном подивилися вистави Театру Франка у 2025 році. Зростає кількість молоді, яка відвідує театр. Наразі молоді люди до 25 років становлять 30 % всієї аудиторії, яка приходить у Театр Франка.
Скільки прем'єр торік випустили у Театрі Франка, чого очікувати у 2026 році, чи вдалося побороти перекупів та скільки коштів театр зібрав на Сили оборони — про все це Наталія Грабченко в етері Радіо Культура поспілкувалася з директором — художнім керівником Театру Франка Євгеном Нищуком.
Коли на Різдво франківці традиційно колядували після вистави "Кайдашева сім'я", ви, звертаючись до глядацтва, назвали просто неймовірні суми, які задонатив Театр Франка на Сили оборони України. Театр не тільки здійснює терапію мистецтвом, а ще й не забуває про важливий момент: кожна гривня повинна зараз йти на перемогу. Завдяки чому Театр Франка зміг похвалитися тим, що за вашої, наприклад, каденції було задоначено 100 мільйонів гривень?
Ви слушно зауважили, що зараз такий час, коли головною є підтримка Сил оборони. Саме завдяки їм ми можемо творити і споглядати вистави. Я сердечно дякую всім активним глядачам, які зробили цей рекордний збір. За півтора роки, відколи я став керівником театру, ми зібрали й задонатили понад 100 мільйонів. У 2024-му це було близько 68 мільйонів гривень, і за минулий рік — понад 35. Разом — понад 100 мільйонів.
У нас є повна звітність щодо конкретних дій тієї чи іншої техніки. Я не можу дуже голосно про неї говорити з безпекових питань, але нам звітують бригади у зоні бойового зіткнення, яким надана техніка, як вона допомагає нищити ворога. Це ще більше мотивує. Це і "Магура-7" — легендарний морський дрон, який наводить жах у Чорному морі на окупантів, для нашого ГУР, для десятки, для 63-ї, для 95-ї бригад ЗСУ. Ми допомагаємо різним бригадам через фонд "Повернись живим", тому що великі тракти й фрахтування техніки здійснює саме цей фонд.
Є таке відчуття, пане Євгене, що замале приміщення у Театру імені Івана Франка, бо воно хронічно не може вмістити всіх охочих придбати квитки і потрапити на вистави. Для цього ви у 2025 році відкрили нову сцену під дахом, яка називається "Сцена під Химерами". Скільки до вас прийшло глядачів, враховуючи тепер уже три сцени Театру Франка?
Справді, в нас чималий попит на вистави. Це і гордість, і радість, і водночас великий клопіт, тому що іноді доводиться слухати певні нарікання, чому квитків немає. Одвічна боротьба з перекупами, хоча ми їм трішки ускладнили життя нашими новітніми технологіями і покращенням системи продажу. Застосунок "Дія", який ми ввели в операційну діяльність, дає свій результат і убезпечує від масових перекупів. Але вони все одно є, бо теж користуються технологіями
Ми із цим боремося, повідомляємо правоохоронні органи, але це питання не одного дня.
До нас за цей час на топові вистави, які розлітаються за хвилини, зареєструвалося понад 150 тисяч людей. Коли виставляється продаж вистави, то наша система продажу, наш сайт, реєструє одночасно вхід близько 15 тисяч користувачів. Зал, де основна сцена, вміщує 800 глядачів, камерна сцена — 130.
Відповідно, такі вистави, як "Конотопська відьма", "Макбет", "Марія Стюарт" чи "Кайдашева сім'я", розлітаються за 50 секунд, не доходячи навіть до хвилини. "Калігула" на камерній сцені розходиться за 17 секунд.
Ми працюємо над тим, щоб у системі можна було здійснити почерговість. Наприклад, кому не вистачило квитка "за один клік" до того, на кому вони закінчилися, мав би наступного разу першочергову можливість купити квитки.
З іншого боку, слава богу, що в такі важкі, темні часи люди мають надзвичайний попит до театру, до мистецтва, до української культури. У Театрі Франка за рік відвідали наші вистави понад 220 тисяч людей. Окремо на гастролях — понад 120 тисяч. Себто близько 350 тисяч людей за рік відвідало наші вистави. Це важливо для нашої спільності, для нашої сили, для нашої ідентифікації, для нашого майбуття.
Серед цієї аудиторії з'явилася дуже велика кількість молодих людей до 25 років. Наша електронна система фіксує ці речі, ми проводимо певну аналітику.
Статистика показує дивовижну річ: на вистави ходять люди, яким 18, 20, 21 рік. А раніше такого не було. Це близько 30 % від загальної кількості аудиторії. Це прекрасно, що молодь активно йде до театру: ще якесь там десятиліття чи півтора тому казали, що театр — архаїчне мистецтво.
Коли ви започатковували нову сцену – "Сцену під Химерами", ви казали, що вона потребує дуже серйозного технічного оснащення. Чи запрацювала вона так, як вам би хотіося?
"Сцена під Химерами" — моя окрема мрія. Ідея у мене з'явилася, коли я очолив театр. Тут питання не тільки в збільшенні глядацької аудиторії, а в тому, щоби ми зачепили важливі теми, які в більш академічному просторі ми не можемо втілювати. Це певні експерименти, це делікатні, чутливі теми, які переважно обговорюються на кухні, а в публічний простір не виносяться.
Яскравий приклад — перша вистава Давида Петросяна в цьому просторі "Поліандрія", яка досліджує проблематику того, якими зраненими і з психологічними навантаженнями можуть повертатися наші захисники та захисниці з фронту. Це і побутова, і сімейна історія, і певна фантазія. Це дуже чутливі речі, і ми хочемо їх пропрацювати. Цю травму ми всі отримуємо в цей час, незалежно від того, хто і де перебуває, навіть ті, які поїхали за кордон. Ми отримуємо цю травму, тому що люди, земля яких, держава яких, родини яких зазнають такої жорстокої війни, травмуються, де б не були. Мистецтво і театр зокрема — один із тих просторів, який може ці травми пропрацьовувати, проговорювати. Як із психологами: проговориш якусь болючу річ і потім стає легше.
Ба більше, це може бути лабораторія для читання нових п'єс, бо в нас тривалий час була прогалина в цьому питанні. Зокрема, в Театрі Франка сучасних авторів, які пишуть прозові, поетичні чи драматургічні твори, практично не використовували на сцені. Зараз ми надолужуємо цю історію.
Ще з кінця минулого сезону в нас з'явилася Оксана Забужко (вистава "Калинова сопілка" — Ред.). Також у нас зараз йде робота над кількома сучасними п'єсами. Згадувана мною "Поліандрія" Сергія Кулибишева, Вероніка Літкевич буде працювати над виставою за текстами Ніни Захоженко, французький режисер Жюль Одрі ставить постановку за мотивами роману Софії Андрухович "Амадока". Це наш спільний проєкт із Францією і Ліонським національним театром, де французька команда поставила вже першу частину вистави за романом Софії Андрухович. Другу частину поставимо в Театрі Франка вже в цьому сезоні.
Як ви знаходите нових режисерів, нових драматургів, нові погляди на те, яким має бути сучасний театр? Чи проводяться для цього якісь конкурси, читання, експериментальні речі? Як це відбувається?
Ми активно співпрацюємо в різних напрямах із Театром драматургів, коли ми влаштовуємо окремі професійні читання, куди залучаються різні режисери, котрі й обирають акторів. Це відкриті читання, які проводяться при глядачах. Твори, які мають найбільший розголос, одразу перетворюються на ідею майбутньої постановки. Так, до речі, відбулося і з "Поліандрією". Ми започаткували новий конкурс в театрі, називається "Франко-Практикум", для режисерів і режисерок до 30 років.
У першому конкурсі, на розсуд комісії, найкращою експлікацією була вистава "Наш клас" за Тадеушем Слободзяником. Її представив молодий 22-річний режисер Станіслав Іванов спільно з молодою сценографкою Анастасією Савченко. Це дуже смілива історія, чутлива тема, яка свого часу спричинила неймовірний скандал у Польщі. Сам автор проходив жорсткі жорна дискусії, діалогу і хейту. Але, як сказали наші польські друзі й колеги, Польща пропрацювала цю ситуацію, яка мала місце в їхній історії. Відтак їм далі легше рухатися в їхньому історичному контексті.
Це чутлива тема Голокосту під час Другої світової війни, розповідь про те, як зберегти людяність у жорстоких обставинах. Вона актуальна і в наш час. Коли з'являються колаборанти, коли зрадники творять страшні речі, через які гинуть сотні людей. Це вистава не належить до категорії "подобається чи не подобається". Це вистава до обов'язкового перегляду.
А скільки загалом прем'єр відбулося у 2025 році?
Це вісім нових робіт. Серед них — вже згадані мною, а також ті, які навіть на міжнародному рівні себе дуже позитивно зарекомендували. Насамперед це "Макбет".
Робота, яка, як і весь Шекспір, про щось попереджає, від чогось хоче убезпечити або чогось навчає. "Макбет" – дуже актуальна робота, яка, можливо, навіть зазирає дещо далі, ніж бойові дії. Робота не тільки має українське успішне життя, а вже відбулася міжнародна прем'єра в Гданську і Варшаві.
Невдовзі починається європейський тур, такий, як був із "Конотопською відьмою". Хоча це технологічно складніша вистава. Ми їдемо зі всім обладнанням, нічого не спрощуємо, для того щоб вона в повноцінному вигляді могла постати перед іноземним глядачем. Виставу вже запросили на ювілейний 35-й Шекспірівський фестиваль, який влітку відбудеться. А також на авторитетний фестиваль у Словаччині на початку вересня цього року.
Це також "Невеличка драма" за Валер'яном Підмогильним – твір, який ніколи не мав сценічного вирішення. Ігор Білиць зробив фантастичну виставу, яка особливо тепло сприймається киянами. Вони приходять і чують під час вистави про знайомі місця, про Жилянську, про інші вулички, на яких відбувається дія, люди ніби поринають в ті місця, де виросли.
Це вистава "Арлезіанка" Дмитра Богомазова, вистава "Галісія" — це була перша апробація простору "Сцени під Химерами". Робота нью-йоркського режисера, драматурга і коуча Річарда Максвелла. Це робота із запрошеними непрофесійними акторами. Цікавий експеримент, це той концепт, який ми хочемо надати цьому простору.
Це "Калинова сопілка" за Оксаною Забужко — поетичний твір на камерній сцені імені Сергія Данченка. Це "Поліандрія" Давида Петросяна в просторі "Сцени під Химерами". Це "Реквієм" Євгена Лавренчука — перша співпраця з великим національним колективом іншого жанру. З оркесром, солістами, хором у співпраці з нашими акторами на нашій сцені. Це не чистий музичний твір, він має драматичне тло і перегуки з тими подіями та травмами, які ми проходимо. Ця вистава буде в нас у репертуарі Театру Франка. Найближча дата — 28 січня, до ювілею Моцарта. Вона вже й отримала премії, народ вже полює за нею.
Вистава "Наш клас", яку ми вже згадували, буде йти також наприкінці січня. Слідкуйте, це справді дуже чутлива вистава, в якій стримати сльози важко навіть тим, хто вміє це робити. Але це вистава про людяність.
Ви маєте на сьогоднішній день репертуарну афішу. Якщо навіть забрати вистави 25-го року, то вже був ажіотаж. І люди хотіли, щоб "Калігула" і "Конотопська відьма" йшли якомога частіше, бо вони ж хочуть туди потрапити. Натомість театр має поповнювати цю репертуарну афішу і випускати нові вистави. Як бути з цими двома викликами, коли хочеться затримати в репертуарі вистави, які цілком природно мають успіх, і представити нові? Ви, наприклад, назвали "Кайдашеву сім'ю". Їй скільки років? 18?
Буде наступного сезону 20 років. Кошмар. Або ура. У цьому випадку якраз ура, тому що вона дуже жива. Вона, звичайно, оновлюється і молодим поколінням.
Як і "Наталка Полтавка", до речі.
Так, як і "Наталка Полтавка". Вона про вічне, про те, що завжди є актуальним. Вона є тією бажаною виставою, на яку хочуть ходити люди. Глядач сам говорить про те, що далі має продовжуватися.
А щодо нових вистав — ви влучно сказали про певну мою як художнього керівника розтяжку. Репертуар має оновлюватися, з'являються нові роботи — у цьому і суть творчої діяльності театру. А куди ж його вмістити? Тому час від часу маємо з якимись виставами прощатися.
Я би хотів навести приклад, коли ми чи не вперше зробили прощання, яке було світлим. З одного боку, був щем для акторів, які зіграли. І люди ходять, і ще би зіграли. Але режисер відчув, що можна прощатися, як кажуть, у високому творчому польоті. Ми зробили яскраве прощання з виставою Івана Уривського "Пер Гюнт" — одна з перших вистав, яку він поставив у Театрі Франка на великій сцені.
Ми анонсували, що це останній показ, що там зіграють всі склади в одній виставі. З одного боку, ті, хто не бачили, дещо могли плутатися. З іншого боку, вони сказали, що це дуже цікавий досвід. І ті, хто не бачили, спеціально прийшли, щоб побачити, як виведуть всіх акторів в одну сюжетну лінію.
Але найголовніше, що вона завершилася донатним розпродажем, який відразу збільшив суму, з якої ми починали розмову про підтримку Сил оборони. А саме близько 2,5 мільйонів ми зібрали під час прощальної вистави "Пера Гюнта".
Ми розпродали чудовий реквізит із вистави, який робили наші бутафори: і фантастичний кит, і риби. Були спільні фото. Зробили все для того, щоб зібрати кошти для наших захисників.
Автор: Наталія Грабченко
Джерело: suspilne.media
|