КР: Чи одразу ви знали, що хочете бути саме диригенткою?

ОК: Ні, звісно. Але оглядаючись назад, я бачу, що весь мій життєвий шлях був підготовкою до цієї професії.

Усе почалося в музичній школі. Там була чудова викладачка. Кожен урок вона роздруковувала нам ноти та пояснювала всі деталі. Ми багато слухали симфонічної музики. Тому в ті часи я, напевно, уже більш серйозно познайомилася із симфонічною музикою. Ходила на олімпіади та брала участь у різних конкурсах.

Потім було музичне училище. Я продовжила свій шлях уже як саксофоністка. Один із предметів у нас було диригування. І в мене було дуже особливе ставлення до нього. Я його завжди чекала і якось інтуїтивно я відчувала, що я буду хороша в цьому.

Пам’ятаю в мене по диригуванню був викладач. Він викладав два роки, а потім виїхав з України. І перед від’їздом він мені подарував паличку для диригування. Саме мені з усіх інших студентів. Ту паличку, що була в класі і якою всі приходили й диригували. Для мене це було якесь таке прям особливе-особливе. Я навіть потім собі довгий час не купувала жодної палички.

Потім вступила в консерваторію, як саксофоністка, і там також було диригування. Так от, весь той час я користувалася тією зеленою паличкою, що колись мені подарувала викладачка.

КР: Яким був ваш шлях до диригування? І чи був такий момент, що ви зрозуміли: це моє покликання?

ОК: В мене не було такого впевненого, що це моє покликання. Воно якось було всередині. Я б і не наважилась, якби не було поштовху від когось іншого.
Завжди мала цю любов до симфонічної музики, до оркестрів, фортепіано та інших інструментів. Але якесь особливе та трепетне ставлення було до диригування. Проявляти себе, грати, робти цю музику. Одне діло, ти робиш це на інструменті. Зовсім інше, оркестр — це дуже широкий спектр цих фарб, як ти можеш це зробити. Я дуже це люблю. Саме в моменті насолоди робити музику.

Усі чотири роки бакалаврату в нас було диригування. По закінченню, я прям серйозно замислююсь, що класно було продовжити рухатися в цьому напрямку. Але я настільки боялася навіть сама собі це думати. Переживала, щоб навіть підійти до викладача й запитати про це. Я розуміла, що це важка та кропітка праця.

Але в день здачі іспиту все кардинально змінилося. Моя концертмейстерка, Якуніна Олена, підійшла сама й запитала мене, чи хотіла б я продовжувати, як диригентка. І вона стала таким першим поштовхом на моєму шляху. Мені не вистачало саме такої людини. І на екзамені все гарно пройшло. Тому я серйозно задумалася про диригування.

Буквально за кілька тижнів я йду на консультацію... Коли я бачу якусь проблему, я люблю її вирішувати. Тому диригування — це саме те, де я можу справляти позитивний вплив

КР: Якщо ти знаєш інструменти та з ними знайома, у чому саме для тебе була складність у диригуванні?

ОК: Ця одна професія об’єднує майже кожну сферу музичних знань. Не без того, що всі знають базу, але виходить, що бази тут замало. Ти маєш володіти чудовим слухом. Тобто ти маєш миттєво чути помилки та фальш. Ти маєш зробити баланс звучання оркестру.

Взагалі про диригента кажуть, що це професія другої половини життя. І не дарма. У диригента має бути достатньо слухового та смакового досвіду, щоби розуміти все та виправляти. Кожен досвід робить тебе все кращим і кращим. Тут немає такого, що вивчився і зупинився. Ти вчишся постійно.

КР: Ви нещодавно брали участь у конкурсі для жінок-диригентів. Розкажіть, що це був за конкурс і чим він особливий?

ОК: Зрозуміло, що конкурс суто для жінок-диригентів уже робить його особливим. Деякі кажуть, що от ми акцентуємо увагу на нерівності. Що конкурс лише підкреслює існування упередженостей. Пропонують не звертати уваги та не робити із цього проблеми. Просто казати, що ми всі рівні і все.

Однак, з іншої сторони. Якщо ми нічого не будем робити, закривати очі, казати що складнощів не існує і що ми в них не віримо. Проблема залишається, віриш ти в це чи ні. Само собою нічого не зміниться.

І ось на цьому конкурсі реально є зміни. Конкурс для жінок-дригентів «Lamaestra paris». Конкурс дуже медійний. Організатори просувають також і диригенток, дають можливості, звертають увагу інших оркестрів, менеджерів та агентів на цих жінок.

КР: Яка атмосфера була серед учасниць? Більше конкуренції чи підтримки?

ОК: Атмосфера була дуже крута. Я навіть не очікувала. Я розуміла, що все буде добре. Проте було навіть краще. Усі підтримували, лояльно ставились і допомагали. Організатори нам постійно наголошували, що ми й так молодці, бо з 227 заявок, обрали лише 16 і ми зараз тут. Ми вже перемогли й це буде класний досвід для нас.

Конкурсантки багато підтримували одна одну. Ми жили в одному готелі. У нас були сніданки із 7 до 10. Здебільшого дівчат приходили приблизно в один і той самий час. Так от, ми там засідали, аж поки нам не казали, що час виходити, бо сніданок уже закінчився. Отак, кожен ранок, ми багато спілкувалися, ділилися чимось, підтримували одна одну — це було прикольно. Я познайомилася з гарними дівчатами. Намагалася теж прийняти якийсь досвід, послухати, запитати, як усе відбувається в їхніх країнах.

Для мене це було цікаво й повчально, бо, по-перше, я недавно в професії і мені необхідно більше дізнатися про цю сферу. А, по-друге, у нас немає таких самих можливостей, як от вони між країнами європейськими постійно їздять та обмінюються досвідом.

КР: Що для вас було найскладнішим під час цього конкурсу?

ОК: Навіть не знаю, що було найскладнішим. Щоб сказати, що я мала якусь складність у чомусь, то ні. Але все-таки, якщо порівняти весь мій тиждень, то, найскладнішим був той момент, коли були результати, хто проходить у другий тур. Я розумію, що я не пройшла.

Слава Богу, я це добре пережила. Але все одно я прийшла додому й був такий незрозумілий стан. Треба був час, щоби переварити все. Я просто лежала на ліжку й дивилася на стелю. Довго не могла заснути в цей вечір. Щось думала та аналізувала, як і що треба було зробити по-іншому. Усвідомлювала все, що відбулося.

КР: Який момент, який вас особливо надихнув або запам’ятався?

ОК: Дуже запам’яталось, як я перший раз слухала оркестр Паризької філармонії «Orchestre de Paris». Фактично, це мій перший слуховий досвід, коли я вже слухала оркестр такого рівня. Дуже цікаво було їх почути, як вони грають, як вони себе ведуть на репетиціях. Також, цікаво було потрапити на репетиції Оксани Линів.

Особливо запам’яталася паризька філармонія. Нова та незвичайна. Побудована в модерновому стилі. Усе там дуже гарно та вишукано.

КР: Чому, на вашу думку, у світі так мало жінок-диригентів?

ОК: Із самого початку це була чоловіча професія. Хоча зараз це вирівнюється, але все одно не треба забувати, що перед жінкою завжди стоїть цей непростий вибір між кар’єрою та сім’єю. Наприклад, жінка, начебто має схожі шанси із чоловіком, стоїть на однакових позиціях. Проте він собі може йти вперед і не переживати, що йому треба піти в декрет на певний час. А от жінка мусить про це думати, якщо їй це важливо.

Це певна перешкода, з якою рано чи пізно зіштовхуються диригентки. Жінок-диригентів, які мають дітей, не такий великий відсоток. Здебільшого не одружені, або одружені, але без дітей.

КР: Чи стикалися ви з упередженнями через те, що ви жінка в цій професії?

ОК: У мене насправді не було таких моментів. Іноді бували якісь насмішки чи жарти в мою сторону. Але ці слова нічого не значили для мене. Можливо, через те, що людина не мала влади наді мною, і тому ці слова не зачіпали мене.

А ось такого прямого упередження, де мені не запропонували роботу чи обрали іншого диригента, бо він чоловік — такого не було. Сподіваюсь і не буде.

КР: Що, на вашу думку, потрібно змінити, щоби більше жінок приходило в цю професію?

ОК: Можу сказати, що вже й так багато жінок приходить у цю професію. З кожним роком усе більше й більше. Я б сказала, що для стартових позицій взагалі немає ніяких перешкод для диригенток. А далі, ти вже вчишся і розвиваєшся. Якщо ти будеш професіоналом, то тебе будуть цінувати.

КР: Чи є жінки-диригенти, які вас надихають?

ОК: Когось конкретного немає. Мене надихають диригентки, які сильні, які досягають вершин і є лідери по своїй природі. Бо вони завжди спокійніші, стабільніші та твердіші у своїх рішеннях.

Наприклад, Даля Стасевська — це фінська диригентка з українським походженням. Хороший приклад поєднання роботи та сімейного життя. У неї мала дитина, з якою вона часто їздить по всьому світу на різні концерти. Вона така активна, легка й мобільна.

КР: Що, на вашу думку, є найважливішим у роботі диригента?

ОК: Це складне питання, бо це дуже комплексна професія. Проте думаю, що можна виокремити відданість, любов до професії та повага до людей. Якщо людина матиме ці два крила, то все буде добре працювати. Це такі дві важливі речі і важливо мати в цьому баланс.

КР: Як ви встановлюте контакт з оркестром?

ОК: Чіткого алгоритму чи схеми в мене, поки що немає. У мене не було так багато репетицій безпосередньо з оркестром за диригуванням. Тому я тільки в пошуку. Диригент має відчувати всі грані та можливості оркестру. Проте найголовніше завжди лишатися справжнім, бо оркестр завжди відчуває людину.

КР: Чи може диригент змінити «звучання» колективу лише своєю інтерпретацією?

ОК: Кожен диригент, коли виходить він передає свою особливу інтерпретацію твору. Здавалося, один і той самий твір і той самий оркестр, проте різні диригенти і вже якась нова атмосфера. Оркестранти завжди кажуть, що вони зчитують людей моментально, вони якось це дуже тонко відчувають.

Особливо я це помітила на конкурсі. Там твори повторювалися на різних етапах. Виходили різні дівчата, брали приблизно той самий темп, так само розуміли драматичну думку та те, що хотіли донести. Настрій твору розумівся приблизно однаково. Але те, як вони це показували руками, те, як вони це подавали міняло кардинальний звук оркестру. Виходить одна, ну гарно, виходить друга, теж гарно, але зовсім по-іншому. Було якесь інше звукове видобуття. Це дуже цікаво.

КР: Яка музика вам найближча для роботи?

ОК: Наразі в мене немає якось певного вектору, що от саме ця музика. Хоча є диригенти, які мають специфіку в якомусь певному напрямку: класична музика чи французька музика і т. ін. Я хочу пробувати різне, не хочу себе зараз обмежувати чимось. Я маю бути доброю у всьому. Можливо, потім, коли я вже буду знати більше і спробую все, то чимось почну займатися глибше. Проте можу точно сказати, що я б дуже хотіла подиригувати кілька опер Пучині.

КР: Що ви відчуваєте в той момент, коли піднімаєте руки перед оркестром?

ОК: Із самого початку я намагаюсь відчути твір та, яку емоцію необхідно передати. Але разом із цим відчувається певне напруження. Я не скажу, що це добре чи погане, просто всі в очікуванні. От має початися твір, мають усі правильно вступити й має залунати музика. І коли вже починаю диригувати, перший, другий акорд і музика пішла далі й цей напряг зникає. Усі пазлики склалися і твір звучить.

Уже як почали грати, можна трошки розслабитися. Але оданково ти в напрузі, щоб усі правильно грали, щоб музика звучала так, як ти уявляєш і бажаєш донести слухачу.

КР: Який концерт або виступ став для вас найбільш емоційним?

ОК: Я думаю, що це мій перший концерт. Він був у львівській філармонії два роки назад. Це був майстер-клас Теодора Кухара і Львівського філармонійного оркестру. Я пам’ятаю ми готували програму й один із найскладніших творів був Станковича.

Мені дістався саме цей твір. Я його розбирала, вчила і вже дуже хотіла диригувати. На додаток познайомилась із першим скрипалем Андрієм Чайковським. Його інтерпретація твору зійшлася з моєю. Ми дуже поладнали та були на одній хвилі. І тоді вийшов класний концерт. Я прям дуже насолоджувалась. Це був неймовірно чудовий досвід для мене.

КР: Яку пораду ви дали б дівчатам, які мріють стати диригентками?

ОК: Шукайте правильних наставників... Тих, хто дасть повірити в себе. Потрібно звертатися до них за допомогою. Наставник — це провідник у професію.

КР: Про що ви мрієте, як диригентка?

ОК: Я ще не дуже навчилася мріяти. Я нещодавно в цій професії. Проте думаю, що я б точно хотіла стати гарним диригентом. Бути професіоналом і щоб мене поважали.

Також хотілося б мати нові знайомства, більше розвитку та можливостей. Брати участь у проєктах не тільки наших, але й міжнародних.





Автор: Лія Власюк
Фото: Віталій Грабар
Джерело: kyivpost

Інші: