| Стаття |
|
|
|
|
Дніпровський режисер поставив спектакль у Маріупольському театрі
10 квітня 2025, четвер
Поширити у Facebook
Джерело: Gorod.dp.ua
У Донецькому обласному драматичному театрі (місто Маріуполь) відбулася прем'єра вистави "Світчер", яку поставив головний режисер Драмікому Антон Меженін.
Через повномасштабну війну Донецький обласний академічний драматичний театр уже четвертий рік не може давати вистави у рідному для нього Маріуполі.
Цей театр зараз працює в Ужгороді. На його сцені з великим успіхом пройшла прем'єра вистави "Світчер", яку поставив головний режисер Дніпровського академічного театру драми та комедії Антон Меженін.
Про цю приємну подію Антон Меженін повідомив наступне:
"Відбулася моя премʼєра "Світчер" в Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь - в Ужгороді.
Вистава не проста, але необхідна сьогодні, вистава про молодь, та пошуки свого шляху у світі!
Хочу подякувати колектив театру за співпрацю! А директору Геннадію Дибовському - за запрошення, акторам за справжню творчу роботу, було цікаво та натхненно!".
А ось що розповіла про цю прем'єру поціновувачка театрального мистецтва Олеся Данилець, яка із задоволенням переглянула цю роботу:
"Є вистави, після яких виходиш із театру й майже одразу поринаєш у буденність: думаєш про вечерю, про покупки, про незроблені сином уроки. А є інші - ті, що не відпускають. Їх хочеться осмислити, обговорити, розібрати на складові й скласти власну візію, новий образ із вражень. Саме такою виставою стала "Світчер" за п'єсою Ніни Захоженко "Сім перших робіт Аліни" (альтернативна назва - "Аліса у пошуках роботи"), поставлена у Донецькому академічному обласному драматичному театрі (м.Маріуполь) в Ужгороді режисером Антоном Меженіним.
Це - вистава, яка довго не відпускає. Отже, "світчер" - сучасний термін, що позначає людину, яка кардинально змінює професію та починає кар'єру з нуля. У часи нестабільності та постійного переформатування реальності таких людей дедалі більше. Пошук себе затягується на роки, іноді - на десятиліття. Це - вистава про молодь, але не лише для молоді.
П'єса Ніни Захоженко розповідає про молоду жінку у пошуках власного шляху. У сценічній версії режисера Антона Меженіна цей пошук перетворюється на депресивний маніфест інфантильного покоління мілленіалів - покоління, яке не трансформується, не дозріває, не здатне вийти за межі себе, яке і в 30 років задається питанням: "Коли я подорослішаю?".
Візуально вистава - дуже стильна. Костюми Любові Душиної витримані в чорно- біло-червоній гамі, стилізовані під фрік-кабаре, що відсилає до естетики гуртів Dakh Daughters і ДахаБраха. Це класична чорно-червоно-біла кольорова тріада, де кожен колір уособлює аспект буття: культура - суспільство - особистість.
Баланс кольорів і контрастів сприяє концентрації глядацької уваги на дійстві. Ієрархію персонажів також підкреслюють головні убори: високі етнічні шапки батьків Аліни, мефістофелівські ріжки пана Якоба - символічні маркери влади, тиску, впливу. Цікава режисерська знахідка - костюми-витинанки, які відсилають до паперових ляльок із дитинства: колись ми захоплено загинали вкладки та приміряли на ляльку нові ролі, творячи власний світ. Так і Аліна (Катерина Полєтаєва) - шукає себе, приміряючи на себе різні ідентичності. На жаль, цей вдалий образ, закладений на початку, не отримав логічного розвитку протягом вистави й "розчинився" у загальній мозаїці.
Візуально все нагадує підготовку до концерту аматорського оркестру десь у клубі. Один мікрофон, хаотично розставлені частини ударної установки, вішалка з костюмами, кінь із пап'є-маше, стільці на коліщатках. Актори, як учасники оркестру чекають помаху палички диригента, який скаже, коли вступати.
Визначення жанру - вистава-стендап або профорієнтаційний концерт - повністю себе виправдовує. На сцені - епізоди з життя героїні, музичні номери, імпровізаційні вокальні вставки, перебудови мізансцен, що відбуваються під проводом конферансьє-філософа (Андрій Луценко). Яскравий Мефістофель-пан
Якоб у виконанні Олега Власова - харизматичний і точний, стає центром усієї вистави, довкола якого обертаються інші персонажі.
У фіналі всі актори змивають білу грим-фарбу, яка посилювала естетику кабаре, натякаючи на маски соціальних ролей. Це - сильний метафоричний жест: ми виконуємо ролі, але не завжди знаємо, ким є насправді. Головне - не втратити себе. Фінал, радше як три крапки, а не знак оклику, не дає відповідей, а залишає післясмак думання. Мрії - як різнобарвні паперові літачки, зроблені зі сторінок життєвого сценарію - летять у невідомість, і ми прагнемо втримати та обійняти всіх, хто важливий для нас.
Звісно, робота театру без власного приміщення та технічного забезпечення не дозволяє якісно втілювати світлову та звукову партитуру режисерського задуму.
Відчувається також відсутність можливості проводити репетиції безпосередньо на сценічному майданчику. Така нелегка доля театру без даху. Маю щиру надію, що ця ситуація зміниться якнайшвидше.
А зараз глядачі та глядачки разом з режисером Антоном Меженіним, художницею Любовʼю Душиною та Донецьким обласним академічним музично-драматичним театром м. Маріуполь-м.Ужгород запрошують вас у захопливий квест!".
Фото: Олесь Данилець
Джерело: Gorod.dp.ua
|