| Огляд |
|
|
|
|
«Камінний господар» від Театру Лесі і заньківчан: батл чи суголосся?
2 квітня 2025, середа
Поширити у Facebook
Джерело: lvivpost
Епатаж чи стриманість? Молоді та гарячі чи виважено зрілі? Обирати вам. Та я раджу дати шанс обом постановкам за «Камінним господарем» Лесі Українки: і ерополітичній драмі «Жага» Владислава Білоненка, яку Театр Лесі представив 15 березня.
І притчі Сергія Маслобойщикова від театру Заньковецької, прем’єра якої відбулась 22 березня. Розповідаю для медіа «Львівська Пошта», чому варто дивитись обидві, а перед тим ще й перечитати першу в історії жіночу версію «Дона Жуана», бо дуже вона на часі.
«Жага»
Яким би був «Камінний господар» в наш час і в наших реаліях? Головні герої, як і Театр Лесі, в «Жазі», написаній Оксаною Данчук, пустилися берега. Ця постановка наразі стала піком епатажу з-поміж усього баченого мною в цьому театрі. Вона на межі фолу: гучна не тільки завдяки музиці Гриця Семенчука, з матюччям і криками, самозадоволенням на сцені і неприкритим самолюбуванням.
Донна Анна (Тетяна Шелельо) тут самозакохана й цинічна вискочка. Дон Жуан (Назар Бонящук) – слизький пафосний гуляка з его, як у реп-зірки чи самого Дональда Трампа. Сцена, оформлена Олексієм Хорошком, більше схожа на нічний клуб, де все «по-богатому». Розмальовані герої на каблуках пів вистави трясуть дупами і борсаються в болоті манірного, пропащого, безсенсовного життя.
«Жага» виноситиме вам мозок. Тут ви підхопите пісеньку Чіпа і Дейла – любовного патруля, слуг, трубадурів (Ростислав Колачник, Яна Колодійчук). Побуваєте на пресконференції селеби Жуана з абсурдними підготовленими питаннями, зокрема про точку G (ох, дякую за кринжатину від «колег», хоча чого ж не гнати – «про це ніхто не напише». Ги-ги, а от і ні). Почуєте про переваги життя в третій світовій і її «теплу лампову атмосферу». Ржатимете, як коні, і водночас ніяковітимете від побаченого.
Але… посеред цього фарсового бенкету іронії та сарказму (який через наближення до наших абсурдних реалій у певні моменти мене трохи бісив) будьте готові стати мимовільними свідками сповідей. Навіть не героїв, а тих, що їх утілювали. Бо неочікувано репліки Анни, Долорес (Ісабель Меркулова), Командора (Сергій Литвиненко) переростатимуть у монологи Тетяни, голосом Ісабель військового (підозрюю, що Олексія Палянички), Сергія. Щирі, відверті, болісні, трепетні… Такі далекі від написаного Лесею Українкою і розіграного на сцені. Настільки життєві, що від цього стискатиме горло. А Командору моя любов і повага, бо справді час показує, що він господар, а не гість.
Найближчі покази «Жаги» заплановані на 10 і 26 квітня, але квитків на них уже нема. Ловіть хіба на травень, тільки-но вони з’являться в продажу. А ще читайте наш текст про ціни на квитки «Театр: дороге задоволення чи доступний кожному» .
«Камінний господар»
«Камінний господар» заньківчан, на противагу «Жазі», значно тихіший. Маю а увазі навіть не музику чи поведінку акторів на сцені, а суцільну тишу в ущерть заповненій залі. Я подивилася прем’єру півтора раза (на перший показ спізнилася на пів години, бо переплутала час початку вистави) – 22 і 23 березня. Але в цьому є перевага: побачила донну Анну у виконанні Соломії Кирилової та Діани Каландарішвілі. Тобто фактично дві різні вистави, бо втілення героїнь у цих акторок дуже різне. І важко сказати, в кого краще. Анна Соломії – холодна, відсторонена, магнетична. Анна Діани – легка, грайлива, пристрасна. Захоплююсь і вокальною роботою Анни та хору: виспівати наживо давні іспанські твори, якими інкрустована вистава – ще та праця.
А от гультяй Жуан (Юрій Радіонов, відомий за фільмом «Камінь, ножиці, папір», що отримав BAFTA) тут справді звабник. Своїми чарами він непомітно обплутав, як удав, не лише Долорес і Анну, а й мене. Аж так, що я й досі не знаю, грав він на сцені чи жив. Цей Жуан видався мені значно вправнішим облесником і спокусником, аніж описаний Лесею Українкою. Та й слуга Сганарель (Дмитро Каршневич) йому до пари. Особливо в сцені на цвинтарі, де він стає мало не духівником господарю.
«Камінний господар» театру Заньковецької сповнений напруги, внутрішніх пристрастей і сумнівів, які час від часу мимовільно вириваються назовні зі скованих суворим католицьким вихованням героїв. Це наче поки сплячий вулкан, з кратера якого от-от вивергнеться стрімкий потік гарячої лави.
Тут нема показних факів, облизувань пальців і харкань в обличчя, якими грішать інфантильні герої «Жаги». Ця постановка – як хороше кіно: динамічна, тримає увагу до останнього моменту і закінчується надто швидко. А хотілося б смакувати її. Хоча я це робила після вистави ще довго, деконструюючи її, розбираючи символи й натяки, немов аркуші, в яких герої шукали підказки впродовж дійства.
Найближчі покази «Камінного господаря» заплановані на 9 і 27 квітня. Сергій Маслобойщиков у інтерв’ю Ользі Телипській провокує, маючи передчуття, що постановку скоро знімуть з репертуару. Наша справа – проголосувати за виставу грошима і довести, що так не буде.
Щодо п’єси «Камінний господар»…
Дон Жуан – легендарний іспанський розпусник і беззаконник. Історія його життя описана навіть не в десятках, а в понад сотні творів. В літературі – Мольєром, Байроном і навіть Пушкіним (вибачайте за згадку). Але тільки Леся Українка стала першою письменницею, яка інтерпретувала цей сюжет в окремому творі, надавши йому феміністичного звучання. Ба більше, в її «Камінному господарі» (1911 рік) на перший план виходить не кохання, а влада, якої добиваються різними способами. Можливо, саме на тлі того, що в 1910-х роках у київському українофільському середовищі точилися дискусії про владу і становлення державності.
Леся Українка «відривається» на доні Жуані на повну. В неї чоловік керується емоціями, а жінка – розумом. У «Камінному господарі» ловеласа долають дві жінки. Спершу жертовна Долорес – його наречена ще з «материнського лона». Вона рятує його двічі: спершу виходжує пораненого, а потім платить тілом за помилування королем і вічною покутою в монастирі за прощення Папою. Але, жертвуючи собою, фактично вирішує долю Жуана.
Потім гультяя підкорює раціональна донна Анна, яка не піддається його чарам. Ще до заміжжя з Командором вона плекає дитячу мрію про лицаря, що її врятує. Оповідає це марево Долорес, яка питає її: «Що ж ти можеш лицареві дати у надгороду?». Анна подрузі на те відказує смішливо: «Шклянку лимонади для прохолоди!». Уже в шлюбі Командор показує їй справжню свою мету – королівський трон, заради якого варто терпіти всі нудні етикети і скам’яніти.
Що Анні може запропонувати дон Жуан? Лише здатися, впасти в його обійми та разом утекти. Та пощо їй солодкі обіцянки, коли він навіть персня від Долорес віддати не хоче? А вона вже має реальний вплив і владу. Є рівною з чоловіком. Тож навіть убивство Командора Жуаном не спинить її на шляху до корони. Анна все ж ламає гультіпаку, він таки віддає їй перстень Долорес. Слухає грандесу, яка вдягає його у командорський плащ. Тут і кінець, бо на Жуана з дзеркала вже дивиться не вільний чоловік, а «він – камінний»…
… і не тільки
Як на мене, дуже символічно, що саме тепер на тлі історій з Андрієм Білоусом, Йосипом Лосем, Юрієм Винничуком і ПЕНом одразу два театри представили свої постановки «Камінного господаря». Звісно, одне з другим не має прямого зв’язку, але…
Цей лейтмотив про дона Жуана, боротьбу за владу дуже символічний. Як і про жіноче раціо. Бо як би там не розвивалися згадані історії, ніхто не зупинить ідею, час якої настав. Доведеться вчитися рахуватися з нами – тими жіночками, «журналісточками», які почали говорити вголос про те, на що суспільство звикло закривати очі.
Автор: Марічка Ільїна
Джерело: lvivpost
|