| Стаття |
|
|
|
|
12 вересня – народився Олександр Кошиць (1875 -1944 рр.)
12 вересня, п'ятниця
Поширити у Facebook
Згадуємо легендарного хорового диригента, композитора та етнографа, який написав оркестрове аранжування пісні «Ще не вмерла Україна»
Рід Кошиців мав давнє шляхетське коріння, яке Олександр Кошиць пов’язував з нащадками Гедиміна та носіями гербу «Порай», хоча науковці дещо критично ставляться до даної версії. Достеменні відомості про рід Кошиців, які володіли маєтностями на території Київського та Мінського воєводств зустрічаються у 18 столітті. «Київські» Кошиці мали дворянську та священицьку гілки, представником останньої і був Олександр Кошиць, - пише uinp.gov.ua.
Народився він на Канівщині, в багатодітній родині. Хоча своєю батьківщиною вважав село Тарасівці Звенигородського повіту, куди батька призначили священиком нової парафії. Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901-го року з вченим ступенем кандидата богослів’я. Попри отриману освіту, священиком не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював з Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва)
За сприяння Миколи Лисенка, на Кубані Кошиць здійснював етнографічні експедиції по козацьких станицях (Переяславській, Уманській, Полтавській, Брюховецькій), записуючи від нащадків запорізьких козаків, депортованих з України, народні пісні. Зібраний матеріал з 500 пісень він упорядкував у десяти зошитах, які були представлені на етнографічній виставці Кубані та отримав за роботу Золоту медаль. Згодом ці зошити були втрачені, відома доля лише двох, один з яких зберігався в архіві самого Кошиця у Вінніпезі.
У 1904 році після повернення до Києва, Кошиць деякий час викладав в Учительській семінарії та Другій жіночій духовній школі. Тут він продовжив навчання у класі композиції в музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на запрошення якого одночасно викладав курс хорового співу. Далі відбулось стрімке становлення Кошиця як диригента та композитора.
Деякий час він був директором та диригентом товариства «Боян», у 1909 році його запросили керувати студентським хором Київського університету св. Володимира. Учасники цього хору 1916-го року вперше виконали неперевершений «Щедрик» у обробці Миколи Леонтовича.
Потому Кошиць викладав у консерваторії, здійснював обов’язки капельмейстера у театрі Миколи Садовського (який болісно сприйняв звістку про перехід Кошиця на роботу до оперного театру, що позначилось на їхніх стосунках), був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти.
У січні 1919 року Голова Директорії Симон Петлюра зобов’язав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України.
Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У «Спогадах» Кошиць описував як відбувались концерти в Парижі у 1919 році, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, відтак навколо було чимало поліції. Та концерти без виключення в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 – 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки Хор дав близько 900 концертів. Після цих гастролей Хор розпався.
Попри бажання Кошиця, повернутись в Україну капела не могла, оскільки радянська влада не давала дозволу. Відтак, диригент з 1926 року оселився у Нью-Йорку, де керував групою зведених українських хорів «Сімкою», намагався реалізувати себе в якості композитора. 1938-го року він узяв участь у зйомках кінострічки «Маруся», що відбувались у Нью - Джерсі. Також викладав у Колумбійському університеті, працював над «Спогадами» та впорядковував щоденник «З піснею через світ».
Саме завдяки його диригентському та культуртрегерському таланту світ почув і полюбив «Щедрика» Миколи Леонтовича. А чарівна українська колискова «Ой ходить сон» в його аранжуванні і подачі надихнула Джорджа Гершвіна на створення джазового стандарту Summertime.
Ці два хіта стали улюбленцями європейської та американської публіки під час тріумфальної подорожі Української Республіканської Капели в 17 країнах світу, що гастролювала під проводом Олександра Кошиця на доручення уряду УНР у 1919-1924 роках.
Розповісти мовою культури про змагання України за незалежність – таким був задум ініціатора турне Симона Петлюри. Олександр Кошиць тримався народницької місії – розповісти народам світу про душу українську народу через його пісню. Перемогли обидва вектори – про душу України й українців писав весь світ – від Праги, Відня, Парижа, Лондона, Берліна й Барселони до Нью-Йорка, Мехіко, Монтевідео, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса й Гаванни. За п’ять років українських гастролей у світовій пресі вийшло більше трьох тисяч рецензій.
В своїй статті «Душа України» (Alma Ukraina) бразильський критик Gastau Penalva писав: «Українці вирушили в світ, як те стажко літуків-цьвіркунчиків, щоб радісним співом святкувати свій вихід з неволі» ("Jornal do Brazil", 20 вересня 1923 року). Його колега, відомий бразильський літературознавець та співзасновник Бразильської академії літератури Енріке Коельйо Нетто додавав: "Співай, поневолено Україно, співай щебетушко! Рознось по світу голоси синів твоїх… можливо, так отримаєш від душ, які ти причащаєш, те, чого не здобули сльози твоїх жінок і кров твоїх героїв. СПІВАЙ, ЩОБ ДАЛИ ТОБІ СВОБОДУ! ПРИЙДЕ ВЕСНА, ЯКОЇ ТИ ЧЕКАЄШ!» («Jornal do Brazil», 23 вересня 1923 року). Оригінальний переклад обох бразильських рецензій зробив місцевий емігрант з Галичини, учасник львівського літературного гуртка «Молода муза» Осип Шпитко.
Упродовж тривалого турне навколо харизматичної постаті Олександра Кошиця гуртувались тисячі розкиданих по світу українців. В Австрії після концерту у бараках для українських військовополонених хористам УНР передали записку з квітами – «Від Заблудившогося миж німотою козака».
Завдяки Олександру Кошицю Україна перестала бути німою для світу, а світ - глухим до українців.
Ба більше, бути громадянином України стало модним. «Яке щастя бути українцем!» - писала 10 січня 1920 року після української прем'єри у брюссельському Оперному театрі Ла Монне місцева "La Gazette".
Олександра Кошиця називали чарівником, магом, божественною лисиною. Його унікальна диригентська техніка рвала шаблони. Про його нечувану на той час манеру диригувати без палички (батути) писали всі видання. Кошиць диригує очима, пальцями, рухами, мімікою!
Затуркані українці ставали під керівництвом Кошиця зразком дисциплінованості, а занедбана Україна - зразком порядку.
«Судячи з цих співаків такий же порядок та дисципліна панує і в самій Україні» - писав після концерту хору УНР кореспондент однієї з найпопулярніших франкомовних газет Швейцарії "La Feuille d'Avis de Lausanne".
Потиснути спітнілі руки видатного українського диригента прагнули найвідоміші світові митці та політики. Свідченням тому є численні спогади, листи й автографи цих славетних діячів, залишені під час гастролей у "Золотій книзі" Української Республіканської Капели.
Серед них – професор Сорбонни Шарль Сеньобос (Charles Seignobos), каталонський композитор і диригент Луї Міллет (Lluis Millet), угорський диригент-модерніст Артур Нікіш (Nikisch Artur), німецький театральний реформатор Макс Рейнградт (Max Reinhardt), диригент Британського симфонічного оркестру Раймонд Роуз (Raymond Roze), директор Інституту музикології Бельгії Антоніо Тірабассі (Antonio Tirabassi), відома танцівниця Айседора Дункан (Isadora Dunkan), директор Музичної академії Відня Фердинанд Льове (Ferdinand Lowe) та багато інших.
Серед політиків аплодували Олександру Кошицю короновані особи, глави держав і високопосадовці: королева Бельгії Єлизавета (La reine Elisabeth de Belgique), президент Німеччини Фрідріх Еберт (Friedrich Ebert), віце-прем’єр-міністр Польщі Ігнацій Дашинський (Ignacy Daszyński), генерал французької армії Моріс Пеле (Maurice Pelle), президенти Мексики, Бразилії, Уругваю, сенатори США….
Після світового визнання цей період в житті Олександра Кошиця був складний. Він потерпав від бажання повернутись в Україну та власної нереалізованості і ображався на українську еміграцію, яка «…навіть не цікавилась чи я живий, і як живу… Навкруги мене пустиня і порятунку чекати нема звідки».
У 1941 році він переїхав до Вінніпегу на запрошення освітньої референтури УНО Канади керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах.
Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 року і похований в колумбарії цвинтаря «Глен-Іден» недалеко від Вінніпега, заповідаючи аби його прах був перенесений до України.
|