| Огляд |
|
|
|
|
Пітер Ґелб, генеральний менеджер Метрополітен-опери в Нью-Йорку
Із тим, що режим Путіна намагається знищити цілу націю, все однозначно
Сьогодні
Поширити у Facebook
28 лютого 2022 року, коли російські війська стояли під Києвом і намагалися пробити оборону столиці, в Метрополітен-опері в Нью-Йорку мали ставити “Дона Карлоса” Джузеппе Верді.
Несподівано перед глядачами по той бік Атлантики замість підняття лаштунків і початку опери підвівся хор і почав виконувати гімн України.
Це був лише один із численних жестів на підтримку українців менеджера провідного центру світової музики Пітера Ґелба.
Відразу після нападу росії він оголосив про розрив усіх стосунків з артистами, які підтримують напад на Україну. Завдяки йому Метрополітен-опера – це перша культурна інституція світу, яка публічно засудила вторгнення РФ.
Під час його перебування в Києві Укрінформ поспілкувався з генеральним менеджером Метрополітен-опери про те, чому він не зміг стояти осторонь України, про його подальші проєкти з підтримки нашої культури та роль мистецтва в часи воєн.
Я ВІДСТОЮЮ СВОЮ ПОЗИЦІЮ НА ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ ПЕРЕД КИМ ЗАВГОДНО
- Метрополітен-опера була однією з перших провідних культурних установ, яка публічно підтримала Україну після повномасштабного вторгнення. Що було вирішальним для такого рішення?
Єдине, що може зробити будь-хто із моральним почуттям добра і зла, – це підтримати Україну
- По-перше, я шкодую, що наша підтримка України почалася лише з цього вторгнення. Вона мала б початися з війни до того. Саме через моє невігластво ми не підтримували вас раніше.
Думка про те, що режим Путіна намагатиметься знищити Україну, чітко дала зрозуміти, що єдине, що може зробити будь-хто із моральним почуттям добра і зла, – це підтримати Україну.
Тоді все почалося протягом кількох днів після нападу. Перша вистава, яку запланувала Метрополітен-опера тоді, була опера Верді «Дон Карлос», але перед її початком я запросив хор вийти на сцену та заспівати разом з оркестром гімн України, щоб показати нашій аудиторії та всьому світові, що провідна культурна установа виконавських мистецтв в Америці займає тверду позицію.
- Ваша активна позиція щодо України викликала захоплення і критику. Чи траплялося вам коли-небудь стикатися з тиском або відкритою незгодою? Як ви на це реагуєте?
- Я працюю у виконавських мистецтвах із підліткового віку і з 30 років обіймаю керівні посади. Я завжди стикався з критикою. Коли ти займаєш тверду позицію, неможливо догодити всім.
Однак рішення підтримати Україну було схвалене членами компанії Метрополітен-опера. У нас щодня працює від 2 до 3 тисяч людей – це співробітники, митці Метрополітену. Майже всі вони, якщо не всі, погоджувалися зі мною.
Коли ви займаєте правильну позицію, захищати її дуже просто. У світі бувають ситуації, яким притаманна певна неоднозначність або де не зовсім зрозуміло, чи може кожна сторона мати правильний аргумент, але коли режим Путіна намагається знищити націю, її суверенне право на існування, її культуру, все однозначно. Правильною є тільки підтримка України. Я не маю проблем із захистом своєї позиції і відстоюю її перед ким завгодно.
Я дуже швидко розірвав усі зв’язки з культурними установами Росії та будь-якими митцями, які публічно були пов'язані або підтримували Путіна
Проте питання полягало не просто в тому, щоб виконати гімн. Це включало розрив усіх професійних відносин, які Метрополітен-опера мала з російськими партнерами.
За два дні до вторгнення я був у Москві – і не буду там, допоки Україна не переможе – і відвідував генеральну репетицію спільної постановки «Лоенгрін» Вагнера Метрополітен-опери та Большого театру.
Тоді ніхто насправді не вірив, що напад відбудеться. Але через кілька годин після мого прибуття до Нью-Йорка все почалося. Я одразу зв’язався з тодішнім директором Большого театру Владіміром Уріним і сказав йому: «Мені дуже шкода, але наші стосунки закінчилися. Ми більше не збираємося з вами працювати».
Я одразу дав нашій головній зірці Анні Нетребко вибір: або зректися Путіна та війни, або бути звільненою з Метрополітен-опери. Вона його зробила, і ми її звільнили.
Звісно, потім вона заявила, що не підтримує війну, але я вважаю, що це було лише заради шансу повернутися якщо не до Метрополітен-опери, то до інших оперних труп.
Я дуже швидко розірвав усі зв’язки з культурними установами Росії та будь-якими митцями, які публічно були пов'язані або підтримували Путіна.
- Росіяни використовують оперних співаків, художників, спортсменів – будь-кого для просування своєї авторитарної держави. Якщо хтось отримує світове визнання, то це для них перемога режиму Путіна. Ви відчули це і чи усвідомлюють це американські митці?
- Спочатку я думав, що для Метрополітен-опери потрібна тонка позиція, що великі російські композитори, як Чайковський чи Шостакович, які померли задовго до початку вторгнення, не повинні бути заручниками Путіна. Я гадав, що російським артистам, які публічно не підтримали його, слід дати шанс.
Зараз я думаю інакше. Уряд США відійшов від підтримки України, його позиція є амбівалентною. Путін діє набагато агресивніше і виводить війну на новий рівень ескалації, збільшуючи свої атаки. Тож мені тепер ніяково від ідеї дозволити російським митцям, які активно працюють у Росії, продовжувати працювати в Метрополітені.
Я ще не вніс цих змін, але серйозно про це розмірковую, бо є чудові російські митці, які виїхали з Росії і працюють за її межами. Їх я хотів би бачити в Метрополітен-опері, а не тих, хто досі працює у Большому чи Маріїнському. Ви побачите ці зміни у наступному сезоні!
ТІ, ХТО ВВАЖАЮТЬ МИСТЕЦТВО АПОЛІТИЧНИМ, ДУЖЕ НАЇВНІ
- Зрозуміло, що ви не підтримуєте людей, які вважають мистецтво і культуру аполітичними, але що б ви сказали тим, хто так думає?
- Що вони помиляються. Мистецтво та культура – це політика, а країна, яка робила їх найбільш політизованими, – це Росія. Завжди. У 1980-х роках я працював над культурним обміном у Росії й Китаї.
Коли Рейган і Горбачов вели переговори про ядерну розрядку і домовилися розпочати з культурного обміну, я був відповідальним за перший крок і був фактично менеджером найвідомішого на той час піаніста Володимира Горовіца, якого треба було привезти до Росії.
Важливо показати українцям, що зовнішній світ їх підтримує, продемонструвати глядачам в усьому світі силу українського мистецтва і культури
Мистецтво – це символ. Воно завжди було пов’язане з політикою. Якщо ми хочемо жити в цивілізованому світі, то воно є виразом цивілізації. Це й інструмент пропаганди. Росія завжди використовувала свої минулі досягнення, своїх балерин, зірок як відображення російської культурної могутності.
Одним зі способів підтримати Україну з мого боку було створення «Українського оркестру свободи» (Ukrainian Freedom Orchestra). У ці складні часи важливо, щоб українські митці мали шанс показати світові – що вони можуть запропонувати. Я дуже пишаюся своєю дружиною, Кері-Лінн Вілсон, яка є диригенткою Київської камерати в Україні, що спеціалізується на чудовій сучасній українській музиці – від Скорика до Станковича.
Важливо показати українцям, що зовнішній світ їх підтримує у той час, коли вони можуть почуватися дуже ізольованими та покинутими, і продемонструвати глядачам в усьому світі силу українського мистецтва і культури. Це одна з причин, чому я цього тижня в Україні – щоб зустрітися з першою леді Оленою Зеленською, обговорити різні проєкти.
Тим, хто відповідає, що мистецтво не є політичним, я б сказав, що вони дуже наївні й не розуміють, що воно таким є.
- Гадаєте, українські опери та музика отримують належне визнання у світі? Які українські твори чи композитори, на вашу думку, заслуговують особливої уваги?
- Я сам багато дізнавався про українських композиторів та мистецтво, слухаючи їх, чого б не сталося, якби не вторгнення. Але є багато прекрасних і зворушливих творів. Це і згадані мною Мирослав Скорик, і Євген Станкович. Днями я чув чудовий твір молодого композитора Олександра Родена.
Прикладом того, як мистецтво може розповісти історію поза рамками новин, є опера «Матері Херсона», яку ми замовили два роки тому. Її ініціювала Метрополітен-опера, а її композитор – Максим Коломієць. Лібрето написав американський драматург Джордж Брант. Історія заснована на реальних подіях про матерів, які на початку вторгнення перебувають у Херсоні під російською окупацією. Вони намагаються захистити своїх доньок, бо російські солдати можуть їх зґвалтувати, і за порадою шкільної вчительки погоджуються відправити їх відпочити до Криму.
Через кілька тижнів їхні доньки не повертаються, і ці матері їдуть рятувати своїх дітей за допомогою організації Save Ukraine. Вони вирушають у довгу одіссею через Польщу, Білорусь, Росію до Криму, щоб врятувати їх.
У світі відбувається так багато жахливих речей. Мене завжди засмучує, коли Україну бомбардують, – і це не на перших шпальтах, або ж не показують на телебаченні. Але новини минають, а велике мистецтво залишається назавжди. Цей твір вічно розповідатиме історію і демонструватиме силу українського мистецтва, як і силу цієї людської трагедії.
Кілька тижнів тому ми віддали невеликий уривок цієї опери New York Times для публікації. Цього літа Максим Коломієць візьме сегмент, оркестрову сюїту з опери, для виконання як вступного твору в програмі «Українського оркестру свободи» в різних містах світу. Коли опера нарешті буде повністю виконана у Варшаві наступного року, а потім у Метрополітен-опері, ми будемо транслювати її в кінотеатрах по всьому світу. Її побачать мільйони людей.
СВІТ РУХАЄТЬСЯ У ТЕМНІ ВІКИ. МИСТЕЦТВО ДОПОМОЖЕ СПРЯМУВАТИ ЙОГО В ПРАВИЛЬНИЙ БІК
- Чи бачимо ми, що місія мистецтва змінюється? Як би ви сформували місію мистецтва сьогодні?
- Я працюю в опері, її авдиторія старіє. Ми повинні постійно оновлюватися та розповідати історії, з якими люди можуть співвіднести себе. Ми постійно ставимо нові опери в Метрополітені: на початку сезону у нас була вистава про жінку-пілота, яка стала оператором безпілотника і страждає від провини за атаки; наступного року сезон відкриє опера «Приголомшливі пригоди Кавалера та Клея» про силу демократії проти фашизму під час Другої світової війни.
Багато хто захоплюється Брюсом Спрінгстіном. Це відома американська поп-зірка, яка зараз критикує американський уряд і бореться за демократію.
Я думаю, що митці з великою авдиторією, незалежно від того, хто вони, несуть відповідальність у світі, який стає більш неспокійним – особливо в Україні. Мова йде про висловлювання, використання свого мистецтва, платформи, авдиторії, щоб доносити правду. Інакше ми повернемося у темні віки і станемо первісними людьми, які просто намагаються вбити одне одного. Саме у цьому напрямі рухається світ. Гадаю, що мистецтво може допомогти спрямувати його у правильний бік.
- Під час свого візиту ви вже розповідали про своє українське походження, що ваші предки – з карпатського села Великі Ком'яти. І вам удалося відвідати це місце. Чи не могли б ви розповісти, як це було для вас і що ви відчували там?
Я наполовину українець і пишаюся цим. Ніщо не може зробити мене щасливішим, аніж бути українцем
- Я виріс у Нью-Йорку. Мій батько був високоморальною людиною і відомим газетярем. Він починав із найнижчої посади копірайтера в New York Times і дійшов до посади головного редактора. Саме від нього я успадкував такий потужний моральний компас. Він справді вірив у різницю між добром і злом і обов’язок журналіста розповідати правду читачам.
Єдине, де він не був точним, – це, може, походження. Його батьки родом із маленького села Великі Комʼяти, але вони ніколи там не бачилися. Вони зустрілися в Нижньому Іст-Сайді Мангеттена, де багато єврейських мігрантів. Він вважав, що вони були угорцями. Насправді, моя бабуся жила з нами і завжди готувала угорські страви: гуляш, паприкаш. Тож я завжди думав, що я наполовину угорець.
Губернатор Закарпаття пояснив мені в Ужгороді, що історія цього села сягає 14-го століття. Воно, як і весь регіон, було наче м'ячик для пінг-понгу, який літав туди-сюди від однієї країни до іншої. Колись воно було угорським, але й чеським, а у 1950-х роках його приєднав до себе Радянський Союз як частину України.
Я не певен, робить це мене українцем чи ні, бо мої бабуся та дідусь виїхали на початку 1900-х років, коли це не була частина України. Але український губернатор каже, що я українець.
Якщо це так, то я наполовину українець і пишаюся цим. Це не змінить моєї позиції щодо підтримки України, але добре знати, що в моїх жилах тече українська кров. Тож ніщо не може зробити мене щасливішим, аніж бути українцем.
Автор: Іван Косякін
Фото: Павло Багмут
Джерело: ukrinform
|