-Олександре Івановичу, досі ми знали вас, як відомого теоретика мистецтва, людину, яка розповідає про митців, а не створює музичні інтерпретації. Тож як ви потрапили на диригентський подіум?

- Річ у тому, що я отримав хормейстерську освіту, ще коли вчився у Харківському музичному училищі імені Б. Лятошинського. Тоді, на початку творчого шляху, я мав зробити вибір, чи продовжувати навчання в консерваторії або піти іншим шляхом. Життя і певні мистецькі прихильності підказали вибір, отже почав працювати завідувачем літературної частини у Харківському театрі опери та балету ім. М. Лисенка (нині “Схід Опера”). Такі театральні «університети» вважаю найбільш плідними, бо жоден навчальний заклад не дає подібної практичної підготовки у мистецьких галузях. Присутність на сценічних та оркестрових репетиціях, співанках, обговореннях, виступи у якості ведучого перед глядачами дали можливість долучитись до «таємниць» багатьох творчих професій.

Періодично мені дозволяли диригувати оркестром, але то були себто «показові», не регулярні виступи. А під час навчання в докторантурі Національної музичної академії України мені пощастило взяти кілька уроків у одного з майстрів - диригентів. Адже думка про диригентську професію все одно жевріла з юнацьких років та не давала спокою... І от (на жаль, вимушено) з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, я отримав прихисток в Мюнхені. Там почав відвідувати багато музичних вистав та концертів.

Особливо вразили виступи диригентів Зубіна Мети, Володимира Юровського, Кирила Петренка, Теодора Курентзіса, Саймона Реттла, Ріккардо Чейлі, Яніка Незе-Сегена, Алана Алтіноглу, Тугана Сохієва, Джона Еліота Гардінера, Кента Нагано. Та й нашої Оксани Линів, яка у Європі є дуже відомою мисткинею.

Цілком реально спостерігати за ними з хорового балкону Мюнхенської Ізар філармонії, де добре видно обличчя диригентів, їхні руки та прийоми керування оркестром. Повірте, якщо підходити до сприйняття музики не тільки емоційно, а й аналітично, ці враження стають не гірше будь-якого майстер-класу.

-Розкажіть про те, хто керував цим процесом? Як формувався репертуар репетицій та виступів ?

-Керівником майстер-класу був Себастіан Ланг Лессінг. Він виявився дуже своєрідною людиною і високопрофесійним та запитаним фахівцем, якого знають не лише у Західній Європі, а й у багатьох азійських країнах, США, Канаді, навіть Африці. Це – чуйний та водночас владний диригент. А, крім того, чудовий педагог, який зосереджує увагу учнів не тільки на мануальній техніці, а на розумінні сутності музики. Тобто на спроможності донести її емоційний зміст до оркестру, а значить до слухачів.

Крім того, це людина дуже дотепна, іноді навіть ексцентрична, що кінець кінцем призводить до живого, безпосереднього спілкування, а не нудної повчальності.

Працювати з цим майстром дуже легко, бо він достеменно знає щонайменше п’ять європейських мов, а ще більше непогано розуміє.

Моя програма була задумана ще місяця за три до початку майстер-класу. Як для представника України, вона доволі символічна. По-перше, це увертюра до опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба». Її литовські музиканти вивчали просто під час репетицій. З партитурою, оркестрованою Борисом Лятошинським, добре асоціюється український музичний авангард і водночас період навчання Миколи Лисенка в Лейпцизькій консерваторії, тобто наявним є зв'язок і з класичними європейськими традиціями.

І тому я вирішив поставити поряд першу частину Четвертої симфонії Фелікса Мендельсона-Бартольді. Це музика, яка буквально випромінює щасливі та чуттєві імпульси вражень від подорожі до Італії. Захоплююче! Наостанок я приготував сюїту з опери Ж. Бізе «Кармен», і на заключному концерті виконував знамениту увертюру.

Цей твір теж є символічним, бо моя мама часто згадувала відвідини Харківської опери до Другої світової війни, коли цією виставою диригував легендарний Веніамін Тольба.

У цього блискучого диригента була сила-силенна прихильників, особливо серед прекрасної статі. А я, своєї черги, останнім часом товаришував з сином Тольби Володимиром Веніаміновичем, від якого отримав у подарунок диригентську паличку батька. Саме її пощастило тримати й на подіумі у Вільнюсі.

-Хто саме брав участь у процесі вдосконаленні диригентської професії?

-В майстер-класі брали участь близько п’ятнадцяти осіб – диригенти різного віку з Австрії, Греції, Іспанії, Італії, Китаю, Польщі, США, Тайваню, Фінляндії, Швейцарії. Більш точну кількість важко вказати, бо програма майстер-класу була розрахована й на «пасивну» участь, тобто спостерігання процесу репетиційної роботи інших учасників.

З України, крім мене, була Олександра Коробка, яка брала участь кілька років тому у концертній програмі в Харкові серед інших учнів свого педагога Вадима Гнєдаша.

Олександра вже зріла диригентка і тепер має «власний» оркестр, що складається тільки з жінок (як на мене, дуже привабливих). Дякуючи Олександрі, я побачив партитуру увертюри «Тараса Бульби» з цінними позначками її видатного педагога. Якщо я був, мабуть, найстаршим учасником майстер-класу, то наймолодшим виявився Коккі Тоцукі з Австрії.

Пружний, енергійний молодик, якого, я впевнений, чекає блискуча кар’єра, теж обрав для диригування увертюру Лисенка, що анітрохи не дивно. Ця музика і взагалі український культурний і музичний доробок стає все більш популярним за межами України, бо він того вартий.

-Місцем проведення майстер класу стала литовська столиця. У ці зимові дні до Вільнюсу прилітав для важливих перемовин Президент України Володимир Зеленський. Який настрій характерний для литовських громадян відносно сьогоднішньої ситуації військового нападу росії на нашу країну?

-Вільнюс гостинно зустрічає українців, потерпілих від російської агресії. Відразу, виходячи з приміщення вокзалу, бачиш на транспортних табло привітальні слова “Вільнюс-Україна”. І потім вони супроводжують тебе під час пересування по місту. Литовці добре розуміють, що загроза стосується не тільки України і вочевидь згуртовуються. А допомагає цьому процесу їхня культура, яка зараз дуже помітна на європейських теренах. Вона має глибокі мистецькі коріння та славну історію.

Пам’ятаю, наприклад, знайомство з видатним сучасним тенором Віргіліюсом Норейкою, який з часом став директором Оперного театру у Вільнюсі. На відкритті його нової споруди в 1974 році мені пощастило побувати. П’ять років тому я спеціально приїжджав до Вільнюсу аби подивитись моновиставу Михайла Баришнікова за мотивами поезій Йосипа Бродського. Не випадково ж столиця Литви була найближчим до України містом, у якому можна було відвідати цей надзвичайно цікавий проєкт.

Багато яскравих подій в різних жанрах пропонують глядачам Литовський національний театр опери та балету та Каунаський музичний театр. У першому з великим успіхом працює українська балерина Олеся Шайтанова. Частий гість на європейських концертних майданчиках диригентка Мірга Гражиніте Тула

Цікаво, що вона теж схожа на тендітну балерину, але владно тримає в руках будь який оркестровий колектив. До речі, Литовський державний симфонічний оркестр під орудою Гінтараса Рінкявічуса нещодавно побував на гастролях у Німеччині. Я слухав у їхньому виконанні дві різноманітні програми, придивлявся до оркестру в цілому та його солістів.

Звичайно, що потім це знадобилося під час власних репетицій. Я ще із задоволенням згадую виступи у Німеччині видатної литовської співачки Асмік Григорян, доньки литовської оперної зірки Ірени Мількявічуте та знаменитого вірменського тенора Гегама Григоряна. З пані Іреною ми спілкувалися у Вільнюсі, і вона дуже зацікавилася ідеєю створити дослідження про мистецьку династію Мількявічуте-Григорян. Аналоги таких глибинних міжнародних та міжнаціональних зв’язків можна відшукати й в історії української культури. Це з легкістю дозволить оминати ті шляхи у бік культури країни – агресора, на які до недавніх часів ми озирались.

Сьогодні у Литві теж принципово не грають російську музику.

Учасникам міжнародного майстер-класу вистачило Бетховена і Мендельсона, Брамса і Россіні, Вагнера і Берліоза, Й. Штрауса і Ф. Зуппе...

Олександр Чепалов та Коккі Тоцукі

Себастіан Ланг та Олександра Коробка

Інші: