Леонтович-ґейт: чи буде щасливий фінал в історії про нищення будинку легендарного композитора? | Music-Review Ukraine
Головна
Стаття
Леонтович-ґейт: чи буде щасливий фінал в історії про нищення будинку легендарного композитора?
Леонтович-ґейт: чи буде щасливий фінал в історії про нищення будинку легендарного композитора?
4 січня, п'ятниця

У ці дні над усією планетою знову лунає найвідоміша українська мелодія – "Щедрик" Миколи Леонтовича, відома мільярдам людей в англомовній версії Carol of the Bells.



І саме в ці хвилини продовжує руйнуватися будинок дитинства композитора всесвітнього значення, в якому Леонтович провів перші роки свого життя і вчився гри на інструментах. Це відбувається в селі Шершні на Вінниччині – попри багаторічні намагання місцевої громади врятувати будиночок.

Рік тому Фонд гуманітарного розвитку України провів благодійний вечір за участі знаменитого скрипаля-віртуоза Іллі Бондаренка з метою зібрання коштів на реновацію хатинки Леонтовичів та створення навколо неї сучасної культурної інфраструктури. Наш концерт виявився ледь не найгучнішою подією в Україні з ушанування композитора з нагоди 140-річчя з дня його народження – держава просто "елегантно" проігнорувала цю культурну дату.

Але згодом ми таки отримали державну реакцію на свою ініціативу – та ще й яку! Місцеве "культурне" чиновництво розпочало інформаційну кампанію про те, що будинок Леонтовича у Шершнях є... підробкою. А справжній будинок давно згорів. І ту будівлю, на якій уже 20 років висить меморіальна дошка композитора, рятувати немає сенсу, бо до Леонтовича вона стосунку не має. Хіба не сенсація?

Підозріло тільки, що цю сенсаційну інформацію чомусь було озвучено лише після того, як громадянське суспільство почало рятувати історичну пам'ятку. І, як показали подальші події, кампанія з оббріхування спадку Леонтовича мала цілком конкретну мету: позбавити можливої "конкуренції" фестиваль "Леонтович арт-квартал" у Тульчині, що був дітищем колишнього директора Управління культури Вінницької міської ради Ірини Френкель, котра цього року очолила Український центр культурних досліджень при Мінкульті, та яку проте нещодавно було відсторонено від посади через корупційний скандал.

Отже, Леонтович майже за 100 років після своєї смерті став жертвою дріб'язкових інтриг українського чиновництва. Через кампанію чорного піару будинок композитора досі не передано на баланс жодного відомства чи органу влади. Фінансувати його порятунок та реновацію неможливо через шантажистську позицію Вінницької облради, яка десятиліттями мовчки спостерігала за руйнуванням будівлі, а зараз прокинулась, аби принести у світ "слово правди".

Ці люди без тіні сорому називають будинок Леонтовича "фейком", я ж у відповідь без вагання назву їх, так би мовити, злочинцями. А річне мовчання міністра культури, прем'єра та Президента України, котрі не коментують цю ганебну ситуацію, робить їх співучасниками злочину. Всі вони спокійно споглядають, як заради власної наживи й прикриття акту службової халатності (адже обласна влада нічого не робила для реставрації будинку, хоча мала б!) сьогодні чиниться акт нищення української історії та водночас – майбутнього.

Я закликаю українську громадськість і світову спільноту вступитися за ім'я Миколи Леонтовича й не полишати громаду Шершнів наодинці з найпідступнішими з ворогів. Я вимагаю кримінальної відповідальності за акт приниження простих людей, чиє життя завжди було невіддільно пов'язане з ім'ям композитора.

Ми обов'язково доб'ємося справедливості і врятуємо цей будинок! Нехай пройдисвіти навіть гадки не мають про те, щоб паплюжити постать Леонтовича, прикриваючись державним прапором.

Сьогодні ж, на честь річниці композитора, пропоную ознайомитися з розвідкою місцевого краєзнавця Олександра Коваля, котрий дуже переконливо доводить абсурдність вигадок про те, що спадку Леонтовича у Шершнях нібито немає.

України люба донька – пісня, біла лебедонька

Микола Леонтович: нові відкриття

Олександр Коваль, краєзнавець, викладач гімназії №2 міста Гнівань Вінницької області:

Історію творять особи, еліта, народ. Світова спільнота знає багатьох українців, котрі були та є рушіями історії. Серед них – композитор, диригент, педагог, фольклорист, краєзнавець, громадський, політичний та релігійний діяч Микола Дмитрович Леонтович, ім'я якого Інститут національної пам'яті України заніс до списку Людей Свободи.

У 2017 році виповнилося 140 років від дня народження нашого славетного земляка. Члени історико-краєзнавчого гуртка нашої школи-гімназії вивчили його біографію та доповнили її, віднайшовши унікальні матеріали, що їх ми презентуємо в цій публікації.

Життєві перехрестя творчого шляху митця

Народився Микола Дмитрович у селі Монастирок Немирівського району Вінницької області. Навчався в Шершнях, Немирові, Кам'янці, Шаргороді, Петербурзі. Працював та перебував у Чукові, Тиврові, Гнівані, Вінниці, Петербурзі, на Донбасі (село Грушине, тепер Красноармійськ), Летичеві, Тульчині, Києві, Новоселиці (нинішня назва – Мачуха), Білоусівці, Стражгороді, Марківці, Сутисках, Підлісцях, Вороновиці. Викладав у різних навчальних закладах хоровий спів, арифметику, географію, історію. Організував учнівський оркестр та вечірню музичну школу, перший хор залізничників. Протягом усього життя збирав народні пісні. Видав "Першу збірку пісень із Поділля". Здійснив понад 200 хорових обробок народних пісень, написав чотири хорові композиції. Серед них "Праля", "Козака несуть", "Дударик", "Щедрик", "Женчичок-бренчичок", "Піють півні", "Ой з-за гори кам'яної" та інші. До хорових поем належать "Льодолом", "Легенда", "Моя пісня", "Літні тони" на слова Миколи Вороного. Написав підручник "Пам'ятна книжка". Захоплювався творчістю композитора Петра Ніщинського, козацтвом, бував на Хортиці. Дружив із поетами Білеловським, Вороним, Чупринкою. Проявом неабиякої відваги була його відмова взяти участь у відзначенні 100-літнього ювілею Олександра Пушкіна.

Монастирок. Народився 13 грудня 1877 року в родині священика, котрий служив у старій козацькій бароковій церкві (зруйнована в 1930 році) у Селевинцях. Біля церкви стояв будинок священика. Мати народила Миколу по дорозі додому, тому хлопчика назвали на честь захисника мандрівників, та й усе життя його пройшло в мандрах. Коли мати мала його народити, їй прийшло видіння: синочок побіг далеко, вона його наздогнала та побачила в руках кришталеві дзвоники, з яких лунала старовинна мелодія "Щедрика". Вдячні земляки спорудили батькові Леонтовича пам'ятник: із двох пудів бронзи, призначеної для виготовлення дзвона, вилили погруддя з ангелом на плечі на великій основі, яка стояла на чотирьох стовпах. Проте його було знищено в 1967 році. Сьогодні в цьому селі два пам'ятники Миколі Леонтовичу: на місці його хати та біля школи (нещодавно її закрито, та ще й пограбовано).

Шершні. Поселення трипільців, аріїв, антів, козаків. Це своєрідний мегаполіс епох та археологічних культур древньої та сучасної України. Кожен камінчик, пагорб, річечка та славна Божа Ріка (Південний Буг) ніби промовляють: "Тут народилися перша хлібина, вишиванка, колисанка". Село названо на честь козацького отамана Шершуна. Тут також є козацькі Гордієва Долина та Гордієва Могила, залишки козацького замку. На час приїзду родини Леонтовичів у Шершні (20 червня 1879 р.) маленький Миколка мав півтора року від роду. Батько Дмитро Феофанович був священиком (на той час він мав 28 років), мати Марія Йосипівна (21 рік) – музикант. Родина швидко розрослася: з'явилися на світ шестеро дітей, із яких двоє наймолодших, на жаль, померло в ранньому віці. Усі діти успадкували від обдарованих батьків схильність до мистецтва: Олександр став співаком-професіоналом, актором; Марія – співачкою; Вікторія та Олена – музикантами, Вікторія також мала дар живописця. Із ними проживала мама Марії Йосипівни, уроджена козачка Юлія Іллівна Ятвинська, та її син Федір. Отож у Шершнях мешкали одинадцять представників родини Леонтовичів.

Саме в Шершнях сформувався світогляд Миколки, який, іще не вміючи говорити, вже намагався співати. Іще зовсім маленьким він любив слухати каліку-скрипаля Якова Бондаренка. Його здібності формувалися професійним вишколом батьків та яскравим музичним побутом вулиці. Разом із ровесниками він бігав мальовничою долиною Фіцівкою, берегами річок Кудашівки (її ще називали "Заводською"), Черемушки, Богу (Бугу). Вивчав кургани, зокрема козацьку Гордієву могилу, залишки козацького замку, слухав легенди про козацького отамана Шершуна. Співав пісні на легендарній горі Вовкотрубівці. Любив читати твори Миколи Васильовича Гоголя. Захоплювався козаками, а пізніше обробляв козацькі пісні та відвідав Хортицю. Його першими улюбленими піснями були "Ах ти воля" та "Сивая голубка звивається хутко". Він володів даром відчувати найхарактерніші тонкощі народної пісні, її красу, мелодійність, правдивість та мудрість поетичного слова. Українська пісня сформувала його як людину безмежної доброти, чисту, щиру і красиву душею. У Шершнях розквітнув його талант диригента і музиканта. Уже в ранньому дитинстві любив диригувати та грав на кількох інструментах.

Малий Микола жадібно вивчав народні звичаї. Батько цьому не перечив, хоча хотів вивчити сина на священика. Вірогідно, Микола навчався два роки в церковно-парафіяльній школі Шершнів, де його батько давав уроки.

Разом із батьком він співав псалми у церкві Хрестовоздвиження. Ця козацька барокова церква постала в 1793 році. У 1821 році вона згоріла. Протягом наступних трьох років на цьому місці було зведено та освячено нову церкву. У ній зберігається Євангеліє 1757 року. У 1882 році Дмитра Феофановича нагороджено грамотою Подільської єпархії за пожертвування церкві у Шершнях 1500 рублів (тоді це вартувало 15 пар коней).

1880 року для Леонтовичів побудували нове житло – дерев'яний дім на кам'яному фундаменті, обшитий шалівкою. На присадибній ділянці були також хлів, льох та інші господарські споруди. Оскільки садиба знаходилася в центрі села, то тут невдовзі звели кузню, конюшню, господарські споруди. У 1898 році деякі будівлі священиків згоріли. Але які саме, невідомо.

Отець Дмитро Феофанович правив у церкві Шершнів до 1892 року. У 1891 році він також завідував метеорологічною (дощомірною) станцією ІІІ-го класу, розташованою поруч із церквою.

Родина Леонтовичів мала Попівське поле розміром 34 десятини на лівому березі річки Черемушки, поруч із Гордієвою Долиною. У долині був млин Охріма (Охрема). Залишки млина збереглися. Бувало й таке, що млин зносила вода, але його знову ставили на місце. Люди проклали від Попівського поля дорогу, зрізаючи повороти задля зручності руху транспорту.

Хата Леонтовичів у цьому селі збереглася. Проте чиновники хочуть її знести. Ми вже організували низку акцій та закликаємо всіх небайдужих допомогти нам урятували цю пам'ятку від знищення. Плануємо створити тут мистецький центр.

У ході експедиційної роботи дізналися про друзів родини Леонтовичів – родину Бондарів. Гнат Федорович Бондар (1856‒1944 рр.) допомагав батькові Миколи Леонтовича правити в церкві (збереглася донині). Оскільки дяк частенько бував нетверезим, то Гнатові Бондарю доводилося його підміняти. "Гнаток" (так називали його в селі) бавив малого Миколку, співаючи йому народних та церковних пісень. Також родина Бондарів допомагала Леонтовичам будувати комору для зерна. Згодом Гнат Федорович очолював філію земельного банку в Шершнях. За спогадами його внука Миколи Євгеновича Бондаря, вдома він розмовляв "церковною" мовою. Син Гната Федоровича воював за волю України в складі армії УНР.

Ще в 1997 році в будинку Леонтовичів знаходилася контора КСП. Того ж року на хаті встановлено меморіальну таблицю. Ця хата є охоронюваною пам'яткою місцевого значення, тому не підлягає знищенню. Зараз тут перебуває поштове відділення. У хаті збереглися груби, одна з них, за свідченнями місцевих мешканців, гріла родину Леонтовичів.

Із "Записів" Гната Яструбецького: "Дитинство від 2 до 10 років Микола Дмитрович провів у с. Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту (маєток графа Гейдена). З дитячих років пам'ятають, що, коли ще не вмів навіть говорити, вже співав: "Гопі, біба", "Оподі памелют" [мабуть, "Господи, помилуй"]; місце співу – бур'яни. Коли був трохи вже старшим, зі своїх братів та сестер створив хор і диригував ним. Місце співу – солом'яна скирта. Співали пісні "Ах ти ж, воля", "Во полі берьоза стояла", "Сивая голубка звивається хутко", "Ой там за горою, чорт зна за якою". Грамоти вчив його Павло Сильвестрович Тарноградський, учитель церковно-приходської школи в Шершнях. Зараз служить в акцизному відомстві у Вінниці. Микола Дмитрович охоче вчився, любив дуже читати Гоголя, історичні, пригодницькі оповідання, любив слухати казки. Подобалося йому дуже [читати] "Жертвоприношення Ісаака", повторюючи – "Аврааме, не вбивай сина свого".

Спогади Надії Андріївни Ковтонюк, 1928 року народження, жительки села Шершні, учительки-пенсіонерки, котра проживає на вул. Щасливій, 66 (раніше – Котовського): "У центрі села є будинок, у якому жила родина Леонтовичів. На південний схід від будинку була велика комора для зберігання врожаю, бо родина мала поле. На захід від будинку був великий погріб (залишки збереглися донині). У селі хтось підпалив скирту соломи і спер на Миколку, батько якого, не розібравшись, відлупцював його. Сусіди чули цей урок виховання, та мовчали".

За свідченням Леоніда Йосиповича Ковтонюка, його бабуся Ірина, жителька Шершнів, 1909 року народження, стверджувала, що в будинку в центрі села жили Леонтовичі, які були заможними людьми, бо тяжко трудилися. Ще вона розповідала, що церковним хором керувала мама Миколи Леонтовича Марія Йосипівна. Хор був великим та гарно співав. Із приходом більшовицьких окупантів будинок перетворили на лазню.

Свідчення Бондаря Миколи Євгеновича (народився 1940 року в Шершнях, нині проживає у Гнівані): Будинок Леонтовичів був великий та оточений багатьма спорудами. На початку 20-х років тут був дитячий будинок. Згодом цей будинок перетворили на контору колгоспу імені льотчика Леваневського, комору – на склад хімічних добрив цього самого колгоспу. Цю комору будував дід Миколи Євгеновича. На садибі Леонтовичів були кузня та конюшня.

Немирів. У 1838 році в Немирові відкрито першу на Поділлі чоловічу класичну філологічну гімназію, одну з найбільших у Російській імперії. Саме тут починав свою освіту юний Леонтович. Щоправда, в навчанні він особливих успіхів не демонстрував, бо його найбільше цікавила музика, зокрема хоровий спів. Тож уже через рік батьки перевели його до духовного училища, де цим предметам приділялося багато уваги. Сьогодні у приміщенні цієї гімназії функціонує школа № 2. Проте його ім'я носить інша гімназія.

Шаргород. Місто багатьох культур і релігій. У ньому є костел, синагога, православні храми, козацькі церкви. Шаргородський господар Олександр Конецьпольський заснував у Калинівці Свято-Миколаївський монастир уніатів-василіян. 1747 року Станіслав Любомирський перевів його до Шаргорода. 1749 року відкрито школу, в якій навчалися до 600 учнів. Після Другого поділу Польщі монастир перетворили на православний. У 1797 році єпископ Брацлавсько-Подільської православної єпархії Іоаникій Полонський заснував Шаргородську православну семінарію. Пізніше було споруджено три храми: Миколи Мирлікійського (за зразком собору О. Невського у Санкт-Петербурзі), Архістратига Михаїла та Казанської Божої Матері. Свого часу цей комплекс був резиденцією подільських архієреїв. Через два роки її перевели до Кам'янця, а замість неї відкрили духовне училище, в якому навчалися Степан Руданський та Михайло Коцюбинський.

Микола Леонтович навчався тут у 1888‒1892 роках. Училище складалося з комплексу закладів: Миколаївський храм, друкарня, майстерні, навчальні корпуси, гуртожитки. Це все було оточене муром. Сьогодні тут відкрито першу в Україні школу дзвонарів.

Кам'янець. Тут Микола Леонтович навчався в 1892‒1899 роках у Духовній семінарії. Колись цю семінарію закінчили його дід Феофан Хомович та батько Дмитро Феофанович. Тут Микола Леонтович вивчав і виконував твори Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Мачуха (колись – Новоселиця). Микола Леонтович любив їздити в це село – на місце, де, за переказами, був слід Божої Матері, – збирав фольклор і співав.

Чуків. Після закінчення семінарії працював учителем Чуківської школи, організував шкільний оркестр і хор. Про це він згадував у статті "Як я організував оркестр у сільській школі": "Молодим хлопцем дістав цю першу для мене посаду, повний невичерпної ще енергії і бажання працювати. З великим молодечим запалом приступив я до організації, не багато, не мало, цілого оркестру... Я на власні гроші придбав віолончель, флейту, тромбон, кларнет і скрипку, так що, либонь, всіх інструментів набралося більше десяти". Мешканці Чукова згадують, що Микола Леонтович записував із вуст людей побутові, весільні, чумацькі пісні, старанно обробляв їх і виконував із хором та оркестром. Зокрема "Ой вийду я на вулицю", "Мала мати одну дочку", "Ой піду я в ліс по дрова" ввійшли до "Першого збірника пісень з Поділля". У Чукові Леонтович уперше виконав свого "Щедрика".

У придбанні музичних інструментів для оркестру йому якийсь час допомагав коштами місцевий священик Руданський, брат поета Степана Руданського. Проте невдовзі між ними виникли суперечки через інструменти, і вже 11 березня 1900 року Микола Леонтович покидає Чуків та їде до Білоусівки.

Білоусівка Тульчинського району. Тут композитор бував у 1901-му, 1906-му, 1908 роках. Записав багато народних пісень.

Тиврів. Край тиверців був багатим на різні культові заклади. У 1893 році Подільська єпархія викупила великий палац Кочубея (колись – Ярошинських) та заснувала в ньому чоловіче духовне єпархіальне училище.

4 березня 1901 року Микола Леонтович за рекомендацією викладача Шаргородського духовного училища Ляторовського стає вчителем цього училища та викладає тут до березня 1902 року. Мешкав у будинку навпроти панського парку (тепер – вул. Шевченка, 17). Власниками будинку була родина Северина та Фросини Бричевських, із якими мав дружні стосунки. Приятелював зі священиком Вознесенської церкви Сильвестром Ісидоровичем Рєзником та родиною Кобилянських. Нинішні власники цього будинку готові передати його під меморіальний музей Леонтовича за умови, що їм замість нього нададуть хоча б невелику квартиру. Та місцеву владу це зовсім не цікавить.

У Тиврові завершує рукопис "Другої збірки пісень з Поділля". Тут же таки вперше виконує пісню на слова Тараса Шевченка "Зоре моя вечірняя" на Шевченковому вечорі. 22 березня 1902 року Микола Леонтович одружився з Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, з якою познайомився, коли вона приїздила з Волині до своєї сестри, дружини Ф. Наливанського, колеги Миколи Дмитровича.

У Тиврові Микола Леонтович отримав листа від Миколи Лисенка. "Пригадуючи Вашу збірку пісень, – писав Микола Віталійович до Леонтовича, – я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рух голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площі". Молодий митець дослухався поради Лисенка: "Вчіться на сірій свитині, на грубій сорочці, на дьогтьових чоботях: там бо душа Божа". Краса народної пісні та самобутнього таланту злилися у творчості Леонтовича в неподільну цілісність. Наслідком цього стали неповторні музичні шедеври, кожен із яких – то цілий скарб духовності нашого народу. Бо він у своїх піснях окреслив найтиповіші риси характеру українців, розкрив глибину та велич їхньої душі, могутність і невичерпність творчого духу.

У 1901 році Леонтович записує один із варіантів "Щедрика". У хаті, де жив маестро, збереглася поличка для книг, яку виготовив його батько, та письмовий набір із 12 предметів, що ним користувався композитор (ці безцінні експонати зберігаються в музеї Гніванської школи-гімназії №2). Леонтович створив у Тиврові хор та самодіяльний оркестр. Проте тут його вважали "неблагонадійним" через відсутність прихильності до царської влади, тому він переїздить до Вінниці.

М. Леонтович був педагогом-новатором. Він відмовився від традиційного церковного співу на користь української народної пісні, що викликало обурення, осуд і протест вищого керівництва та колег по училищу. Можна собі уявити, як замість "Боже, царя храни", він виконував "Боже, послухай благання, нищить недоля наш край, в єдності сила народу, Боже, нам єдність подай". Учень Тиврівського духовного училища Костянтин Бутковський називав Миколу Дмитровича своїм улюбленим учителем, згадував, як він, ідучи алеєю додому, щось тихо наспівував; яким був життєрадісним, одухотвореним, як скромно зодягався. До учнів ставився гуманно, заняття проводив спокійно, не нервував і не сердився, як це часто бувало з іншими вчителями. Бутковський твердив: "Я вважаю себе щасливим, що на мою долю випало бути учнем М. Д. Леонтовича". У Тиврівському костелі був унікальний на Правобережжі орган, який любив слухати Леонтович. Велике враження справив на молодого музиканта виступ кобзаря Пархоменка у Тиврові, особливо балада про смерть Тараса Шевченка "Зійшов місяць" у його виконанні.

Гнівань. Тут Леонтович часто бував у 1901‒1902 роках.

Стражгород (поблизу Теплика). Жив і працював деякий час у 1902 році.

Вінниця. Працював у 1902‒1903 роках. У 1903 році склав у Петербурзі іспит на звання регента другого класу придворної капели.

Летичів. Працював у 1904 році в церковно-парафіяльній школі.

Підлісці на Ізяславщині (Хмельницька область, на той час Волинська губернія). Побував на батьківщині своєї дружини до приїзду в Летичів.

Гришине (нині Покровське) на Донбасі. Тут є музей композитора, котрий працював у цьому селі в 1904‒1908 роках із невеликими перервами та брав участь у подіях 1905‒1907 років. Його називали "лагідним лідером революції": він підбадьорював учасників горлівського повстання піснями "Марсельєза", "Дубинушка". Його друзі, керівники повстання Денега та Лідія Доброва загинули. Леонтович із дружиною зазнали переслідувань, унаслідок яких помер їхній маленький син.

Тульчин. У Тульчині протягом 1908‒1918 років очолював "Просвіту", котра базувалася в кінотеатрі "Вік". Тут Леонтович здружився із двоюрідним братом Володимира Маяковського Яковом Лукичем, який викладав історію та мову (родина Маяковських походить від українських козаків). Микола Леонтович був членом Української Центральної Ради (реферантура релігії та мистецтва), працював у музичному відділі комітету Міністерства освіти України. Розбудовував Українську Автокефальну Православну Церкву. Працював завідувачем секції мистецтва Брацлавського повітового відділу освіти. Дбав про розвиток початкової, середньої та вищої освіти. На Поділлі був одним із духовних лідерів Української революції. Його учнів, котрі ставили драму "Назар Стодоля", більшовики розстріляли в 1920 році.

Сутиски. У тутешньому духовному училищі (будівля збереглася) в 1909-му викладав музику та російську мову полковий священик Гнат Васильович Яструбецький, друг Миколи Леонтовича по семінарії. Леонтович часто його навідував. Яструбецький першим дослідив життєвий шлях Миколи Леонтовича, проте записи зберігав у родинному архіві. Лише на початку 60-х років їх оприлюднила донька Гната Васильовича.

Вороновиця. У 1915 році в палаці Грохольських-Можайських відбувся семінар учителів, учасником якого був і Микола Леонтович, як учитель музики та хорового співу.

Київ. У Києві Родина Миколи Леонтовича мешкала спочатку на Лук'янівці по вулиці Багговутівській, 2; у 1919‒1920 роках по вулиці Пугачова, 12/2 (тепер Національна академія управління при Президентові України). Працював Микола Дмитрович діловодом секції музичного відділу народної освіти Української Народної Республіки. Головою секції був Кирило Стеценко. Від 1917 року Микола Леонтович – активний учасник творення Української Автокефальної Православної Церкви, в якій служба велась українською мовою. Леонтович захоплювався січовими стрільцями, як борцями за волю України. Працював викладачем музики в музично-драматичному інституті, народній консерваторії та на курсах дошкільного виховання, заснував Першу українську хорову капелу. Разом із Григорієм Верьовкою розвивав українську культуру.

Теплик. Побував тут 31 грудня – 8 січня 1921 року у своїх друзів.

Марківка. 23 січня 1921 року тут, у батьківській хаті, Миколу Дмитровича підступно застрелив енкаведист Грищенко, який попросився нібито переночувати. Місцеві мешканці розповідають, що в 60-х роках він приїздив у село, де на семінарі для кагебістів вихвалявся, як знищував українських націоналістів. Влада ж упродовж десятиліть цинічно поширювала чутки, що Леонтович став жертвою "куркульських націоналістичних банд".

Із листа байкаря Микити Годованця до вінницького краєзнавця Івана Карповича Фурдика від 1957 року дізнаємося про сумну долю будинку Леонтовичів у Марківці. Будинок на той час належав колгоспу. У ньому зберігали добрива, від чого він руйнувався, і його згодом знесли, а неподалік побудували новий – під музей.

Та все-таки один свідок життя родини Леонтовичів зберігся. Це старий млин. У 2016 році у збудованому в сучасному стилі приміщенні відкрили музей. У Марківці ж знаходиться й могила композитора, навколо якої встановлено ноти "Щедрика".

Ушанування. 1 лютого 1921 року було створено Комітет пам'яті Леонтовича (перший голова Юхим Михайлів), який згодом назвали Товариством імені Миколи Леонтовича. Товариство діяло до 2 лютого 1928 року, створивши 1014 музичних організацій, у тому числі у Вінниці, Гнівані, Сутисках та інших населених пунктах. 25 квітня 1921 року члени Комітету звернулися до батька Миколи Леонтовича: "Вельмишановний отче Дмитре. Президія пам'яти Миколи Леонтовича, повідомляючи Вас про заснування Всеукраїнського комітету пам'яти покійного, з метою вшанування його пам'яти, видання його творів і сприяння розвиткові української музкультури, – висловлює Вам сердечне співчуття з приводу смерти Вашого сина і вкупі з Вами тужить за одним з найкращих синів українського народу, і запрошує Вас до участи і в праці в Комітеті як члена його. Нехай же дочасна смерть Миколи Дмитровича послужить справі відродження і розвитку національної культури".

Більшовики ж, починаючи з 20-х років минулого століття, намагалися знищити все, що нагадувало про Леонтовича: спалювали рукописи та видання, оскверняли та доводили до руйнування будинки, в яких він проживав. Метою було знищення української культури і духовності, найяскравішим втіленням яких був саме Микола Леонтович.

Та попри все, твори великого українця ширилися світом. Леонтовича вже за життя знали за кордоном, тому запрошували працювати диригентом. У США його назвали "Українським Бахом". Він входить до числа 100 кращих композиторів Європи. 100-літній ювілей відзначали у 120 країнах світу. Будівничий нових світів у душах людських, різьбяр у музиці, ювелір української пісні – таким він залишиться в наших серцях. Він міг маленьку мелодію перетворити на велику картину.

Володимир Івасюк розпочав свій творчий шлях у чотирирічному віці (1953 рік) із композицій Миколи Леонтовича, у перекладі для фортеп'яно. Можливо, завдяки цьому Івасюк став усесвітньо відомим композитором, співаком і виконавцем. Перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк взяв із собою записи Державного Славня України та "Щедрика", які лунали в Космосі.

2000 року в Нідерландах хор із 700 співаків виконав нашого "Щедрика". Ведучий оголосив, що це національний етнографічний гімн Нідерландів. Швидко хапають наше! Громадяни США також вважають цю пісню своєю. У Великій Британії "Щедрик" назвали "Новорічною серенадою", в Латинській Америці – "Піснею великого чару". Нумерологи передбачають, що у 2019 році українська пісня врятує світ від усіх негараздів.

А тим часом на батьківщині продовжується нищення пам'яті про українського генія. 13 січня 2018 року будинок Леонтовичів у Шершнях освятив священик Іллінської церкви Київського патріархату міста Гнівань отець Микола. Були присутні парафіяни, двоє котиків і двоє песиків. Несподівано сірий кіт почав пити з чаші свячену воду. Усі побачили в цьому якийсь знак. І не помилилися, бо саме на Різдвяні свята суперечки навколо хати Леонтовичів досягли апогею. Світлі сили – за збереження, темні – за знищення. Сільська, районна та обласна влада проявили та проявляють злочинну бездіяльність щодо збереження пам'яті про Миколу Леонтовича та його родину. Усе, що відбувається в цьому напрямку позитивного, – завдяки зусиллям і на кошти активістів та небайдужих людей. Зокрема талановитий юний скрипаль Ілля Бондаренко подарував на ремонт будинку Леонтовичів у Шершнях свій гонорар за концерт на Олімпійських іграх у Кореї.

Наразі ж справа захисту пам'ятки від привладних вандалів потребує широкого розголосу та підтримки. Бо, як казав Микола Леонтович, "досить малювати казки, треба показати, як ті мрії торкаються життя".


Автор: Наталія Заболотна
Джерело: 24 канал



Додати: Share on Facebook


Інші:

Три несчастливые любви «отца украинской музыки» Николая Лысенко
Музыкальная терапия: полезные свойства классической музыки
Сила 100-літньої "ДУМКИ"
Захоплююча історія Віоли Сміт – 106-річної барабанщиці, яка досі продовжує грати і пити вино
У Львові демонізували Вагнера...
Чи розкриється знову скринька Пандори?
Левко Ревуцький: геній, який знищив свій талант, щоб не танцювати під кремлівську дудку
Як впливає музика на мозок і чи розумнішають від Моцарта?
Священик УГКЦ протягом життя записав понад 4 тис. українських народних мелодій
«Святий Франциск Ассізький» Олів’є Мессіана як духовний досвід
“У селі немає жодної сім’ї, де б хтось не грав у сопілку”. Іван П’ятничук і його сопілкарі
«День» надихає на шедеври
Слова іноді потребують музики, але музика не потребує слів...
Спадщина Січинського: Станіславський «Боян» та українські пісні за крону
Галицька додекафонія: Юзеф Кофлер і Тадеуш Маєрський
Звуки – живі: вони можуть бути цілющими або вбивчими…
Музичні столиці Європи: де послухати академічну музику в Гамбурзі
Методика Сузукі, або Як навчають музики з трьох років
"Кантус" – хор, який дарує крила
Композитор, що вмів дружити
Той, що відкрив світові музику української бандури
Як Ліст захворів Україною, а світ — Лістом
Заспівала ''Щедрик'' українською і підкорила світ: британська співачка розповіла, як це вийшло
Аккомпанемент искусству дирижера - музыка
Леонтович-ґейт: чи буде щасливий фінал в історії про нищення будинку легендарного композитора?
Рік під знаком «Мелодії»
Час сміливих, зухвалих, талановитих...
Музикант і громадянин на всі часи
«Травіата» — подорож у часі
Viva, Пуччіні!
Магічна трембіта, дзвінка зозулька та інші українські музичні інструменти, які мають особливий характер та колорит
Бетховен присвятив коханій "Місячну сонату"
Класична музика покращує серцебиття
Сміливі ініціативи Одеської опери
МАЙСТЕР ТРИ РОКИ ШУКАВ У КАРПАТАХ ЯЛИНУ, ЩОБ ЗРОБИТИ З НЕЇ СКРИПКУ
Уроки доброти
Легенды и были Одесской филармонии
Композитори пишуть спеціально для неї
Учитель Давида Ойстраха: "Деточка, сыграй мне эту фразу, как вкусный борщ"
Соломія Крушельницька в образі Аїди на фото 1900 року
      © 2008-2018 Music-review Ukraine