| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Ольга Нагорна: «Мрію, щоб у кожному місті країни був оперний театр»
24 квітня 2019, середа
Поширити у Facebook
— Як виникла ідея провести ювілейний концерт у Національній філармонії України?
— Солісти Національної опери України проводять свої сольні концерти саме в Національній філармонії. У театрі ми співаємо вистави, а в філармонії виконуємо арії з опер, концертні арії, дуети, народні пісні.
У мене нещодавно був ювілей, і я в театрі співала партію Віолетти в опері Дж. Верді “Травіата”. Ювілейний концерт у філармонії — як продовження ювілейного сезону. Програму склала сама. Співала 12 номерів — сім арій і п’ять дуетів.
Уперше виконувала концертний вальс А. Візетті “Діва”, арію Луїзи з однойменної опери Г. Шарпантьє. Разом із заслуженою артисткою України Тетяною Піміновою виконували дует “Болеро” К. СенСанса. Крім цього співала арію Джульєтти з опери Ш. Гуно “Ромео і Джульєтта”. У театрі не співаю в опері С. ГулакаАртемовського “Запорожець за Дунаєм”, але в концерті разом із народним артистом України Сергієм Магерою виконали дует Одарки і Карася. Прозвучали також дует Адіни та Дулькамара з опери Г. Доніцетті “Любовний напій” (із лауреатом міжнародних конкурсів Андрієм Гонюковим), дует Іоланти та Водемона з опери П. Чайковського “Іоланта” (із заслуженим артистом України Дмитром Кузьміним) та дует Віолетти та Альфреда з опери Дж. Верді “Травіата” (з народним артистом України Ігорем Борком). Дуже вдячна своїм шановним колегам за участь у концерті, щиру підтримку і чудове виконання.
Задум концерту виник минулого літа. Національна філармонія планує програму на наступний сезон за рік-півтора. Щаслива, що заспівала з чудовим високопрофесійним колективом — Національним симфонічним оркестром України під орудою блискучого диригента Володимира Сіренка.
Це був мій перший сольний концерт у Національній філармонії. Дехто проводить такі концерти раз на один чи два роки. А мені все було не до того, весь час думала — потім, ще встигну, треба ще працювати. Було багато роботи в театрі, потім почала викладацьку діяльність. Нарешті відчула — треба! Задоволена насамперед тим, що мені вистачило сил, що я їх розрахувала. Хочу подякувати щиросердій публіці. Знаю, хтось узагалі вперше завітав до Національної філармонії. Але таке враження, що глядачі складали єдине ціле.
— Хто вплинув на Ваш вибір професії?
— Моя мама — заслужена артистка України Надія Куделя проспівала у столичній опері 30 років, виконувала провідні партії, має лірико-колоратурне сопрано. Я співала з мамою ще до свого народження. А з двох років мама брала мене з собою на репетиції. Я переміряла всі перуки, сукні, віяла, захоплено спостерігала, як мама гримується. Для мене це було природно, театр був для мене другою домівкою. Навіть іноді просила, щоб мама мені заспівала ту чи ту арію замість колискових. У 15—16 років остаточно вирішила, що вступатиму до консерваторії і вчитимуся співу.
Спершу бачила лише один бік цієї професії, а коли вступила до консерваторії (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського), то зрозуміла, що це дуже важка праця. У хвилини розпачу я навіть мамі казала: “Чому ти мене не відмовила, щоб я не обирала цю професію?”. Вона відповіла: “Я бачила, що ти дуже хотіла. Не могла тебе відмовити від того, чим ти горіла. Я можу тебе лише підтримати”.
— Пам’ятаєте свій перший вихід на професійну сцену?
— В оперній студії консерваторії вперше вийшла на сцену в партії Адіни (Г. Доніцетті “Любовний напій”). Це було на третьому курсі. Моїй донечці Катрусі тоді було 9 місяців, і моя мама вже принесла її на цю виставу. Коли закінчувала консерваторію, то в моїй скарбничці вже було 5 оперних партій: крім Адіни, Марфа (“Царева наречена” М. Римського-Корсакова), Розіна (“Севільський цирульник” Дж. Россіні), Джільда (“Ріголетто” Дж. Верді), Віолетта ( Дж. Верді “Травіата”).
Коли навчалася на четвертому курсі консерваторії, директор Національної опери України Анатолій Юрійович Мокренко та головний режисер Дмитро Михайлович Гнатюк запропонували мені заспівати виставу на сцені Національної опери України. Спочатку я дуже здивувалася і злякалася, але… це ж була моя мрія. Отже, відбувся мій дебют 13 квітня 1993 р., партією Марфи з опери М. Римського-Корсакова “Царева наречена”. Партію Грязного виконував сам А. Ю. Мокренко, народний артист СРСР, блискучий оперний співак і приголомшливий актор. Цей день став знаковим у моєму житті. Після цього мене зарахували в групу стажистів, а через рік перевели у солісти. За роки служіння в театрі я заспівала близько двадцяти оперних партій світового репертуару.
— Чи важливо для оперного співака мати талант драматичного актора?
— Коли тільки започатковувалась опера, то людина просто виходила на сцену і співала. Звичайно, оперне мистецтво це передусім голос. Але сьогодні такі стандарти, що треба не просто стояти. Це вже не цікаво. Або бути як Монсеррат Кабальє, щоб ти просто стояла і люди захоплювались твоїм співом. Однак таких одиниці. Тому треба підкріплювати спів драматичною грою.
Для мене на цьому етапі всі емоції, всі почуття мають бути відтворені голосом. Можна бігати по сцені, розмахувати руками, але публіці це буде не цікаво. А можна так опанувати вокальне мистецтво, щоб передати або щастя, або горе, або розпач, або сльози та інші емоції за допомогою голосу.
— Коли Ви стали лауреатом Шевченківської премії?
— Спочатку розповім передісторію. У консерваторії я навчалася у видатної співачки, народної артистки України і Радянського Союзу Євгенії Мірошниченко. Дуже їй вдячна, бо якби не вона, — я б не співала. У мене було багато вокальних проблем і лише завдяки Євгенії Семенівні я їх позбулася. На третьому курсі вона вже дозволила мені співати вистави в оперній студії консерваторії. Це був поступовий, але дуже потужний крок для набуття впевненості в собі та опанування мистецтвом оперного співу.
З Євгенію Семенівною у нас були теплі стосунки. Якось вона зателефонувала мені і каже: “Олю, завтра тобі телефонуватимуть з Шевченківського комітету, будь розумницею, поводься достойно”. Справді, подзвонили наступного дня і сказали, що висувають на Шевченківську премію. В Національній опері України щойно відбулася прем’єра вистави Дж. Верді “Ріголетто”. Михайло Дідик співав у цій опері Герцога, а я — Джільду. Нас нагородили Малою Шевченківською премією (зараз такої номінації вже немає). Це був 1998 рік.
Це було дуже несподівано. Бо вважала, що мені ще треба дуже багато працювати. Часом траплялися бонуси, на які я навіть не чекала. Єдине, що від мене залежало — це щоденна праця над удосконаленням своєї майстерності. За рік стала заслуженою артисткою України. Дуже вдячна всім, хто допомагає мені йти життєвим шляхом.
— Часто виступали за кордоном?
— Багато їздили з театром, були й особисті гастролі. Кожна країна, кожна публіка різні. Приміром, Японія. Тут дуже поважають класичну музику. Співаєш — тиша, потім оплески. Щойно починається музика — відразу все затихає, всі дивляться на сцену, ніхто не повертається до сусідів. А в Іспанії можуть аплодувати і водночас тупати ногами.
Пам’ятаю свій сольний концерт у Каїрській опері під час “Днів культури України в Єгипті”. Виконала сім чи вісім творів. А в кінці заспівала “Соловейка” Марка Кропивницького. Сприйняли дуже добре, хоча, звичайно, не розуміли мови, якою співала. Тоді я вперше зрозуміла, що, якщо співаєш душею, можливо, й слова не потрібні, тому що публіка сприймає передусім емоцію.
Сьогодні за кордоном переважно контрактна система. У багатьох театрах Європи і Америки у штаті лише хор і оркестр, а солістів запрошують. Кажу своїм студентам: “У вас зараз стільки можливостей. Ви можете поїхати і взяти участь у будь-якому конкурсі. Приїздять агенти і сюди, роблять прослуховування. Не чекайте, поки вас покличуть, таке трапляється рідко, самі куйте своє щастя”. Зараз значно більше можливостей показати себе, ніж було раніше.
— Вам доводилося виступати разом з Національною заслуженою капелою бандуристів України ім. Георгія Майбороди…
— Певний час була солісткою цього колективу. Досить незвичні відчуття, коли ти стоїш на сцені, а за тобою шістдесят чоловіків з бандурами. Разом виконували українські пісні. Один з наших концертів відбувся в Національному палаці мистецтв “Україна”. Це дуже цікавий досвід.
Я до кожної своєї концертної програми включаю українські пісні. Є в моєму оперному репертуарі головна партія в опері Антіна Рудницького “Анна Ярославна — королева Франції”, яка була поставлена на сцені Національної опери України.
— Що додає Вашій душі викладацька діяльність?
— Ніколи не думала, що почну викладати так рано. Здавалось, не раніше, ніж у 60 років. Але так сталося, що почала викладати в 44. Спочатку відмовлялася, здавалося, нема того досвіду, який я вже можу передавати. Ще й хвилювалася, що це буде заважати мені як співачці, адже коли ми слухаємо спів, то наші зв’язки теж працюють.
А вмовила мене моя матуся. Вона викладати почала, коли ще виступала на оперній сцені. І сьогодні викладає у Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Саме там почала і я. Через рік почала викладати у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, а ще через два — в Київській дитячій академії мистецтв, ректором якої був Михайло Іванович Чембержі.
Вже зараз розумію, що можна навчатися і в своїх студенток. Даючи їм завдання, аналізую, як би ці завдання виконала я. Буває, сиджу ночами і шукаю дівчатам нову програму з власного репертуару або в інтернеті. Найважче — дібрати таку програму, яка якнайкраще розкриє всі барви голосу та його індивідуальні особливості.
Ми часто їздимо з концертами в інші міста, робимо концертні програми в Києві. Постійно кажу своїм студенткам: “Вам потрібно не тільки розвиватися по вокалу, ви повинні розвиватися як особистості. Читайте книжки, ходіть на вистави, концерти, виставки. Ви зобов’язані знати 2—3 іноземні мови. Без цього ніяк. Якщо хочете співати на кращих світових сценах, треба бути справжнім професіоналом”.
Наступного року буде перший випуск. Дві мої студентки вже співають у хорі Національної опери України.
— Як Ви оцінюєте стан оперного мистецтва в Україні?
— Сьогодні воно активно розвивається. Насамперед маю на увазі Національну оперу України, яка є провідним театром країни. У нас дуже потужний колектив. Оперні вистави — це спільна важка праця співаків, оркестру, диригента, хору, балету. Потрібно задіяти багато людей, щоб створити високоякісний продукт. Потужно розвиваються Львівська і Одеська опери, є цікаві напрацювання в оперних театрах Харкова і Дніпра.
Приємно, що на наші вистави приходять не лише люди старшого віку, а й молодь. У нас кожна вистава не схожа на іншу. Проспівана сьогодні “Травіата” через місяць буде зовсім іншою, навіть якщо її виконуватимуть ті самі артисти.
Але для такої держави, як Україна, у нас дуже мало оперних театрів. Ось у Польщі вони є навіть у невеликих містах. А в кожному районі Токіо є зали, де можуть йти концерти і оперні вистави. Хочеться, щоб у нас теж було більше таких можливостей.
У Києві крім Національної опери є Муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва, студенти Національної музичної академії мають можливість робити перші професійні кроки в оперній студії Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Євгенія Семенівна Мірошниченко мала плани відкрити в столиці Малу оперу, навіть були підготовлені документи. Але вона пішла з життя і не встигла цього зробити. Сьогодні стан будівлі, де мала бути Мала опера, критичний.
— Про що мріє Ольга Нагорна?
— Хочеться далі працювати, нових партій. Щоб до театру приходили люди і насичувалися енергетикою живого зв’язку. Я відчуваю в собі ще багато можливостей, знаю, що сьогодні вмію більше, ніж у молодому віці. Прагну і далі розвиватися не лише для самої себе, а й заради глядача.
Раніше у місті було багато афіш, а зараз їх немає. Інформацію про вистави та концерти можна знайти в Інтернеті, але багато людей старшого віку ним не користуються. Потрібно активніше пропагувати мистецтво через радіо, телебачення, друковані ЗМІ, інтернет-видання. Багато речей швидко минають, а класична музика живе століття, служить людству і надихає.
Автор: Едуард Овчаренко
Джерело: Слово Просвіти
|