|
|
Хрестоматія надії
Роман Кофман про свою нову книжку: «Вигадка — від першого до останнього слова, але в ній, власне, більше правди, ніж в будь-якому протоколі або документальній стрічці...»
20 червня 2014, п'ятниця
Поширити у Facebook
Музика цієї прози — прекрасна, і тому писати про неї складно — її хочеться цитувати. Мабуть, у книжки «Так буде завжди» (видавництво Laurus, 2014) є один недолік — вона закінчується. І багато чудових особливостей, починаючи з обкладинки, з якої ллється світло, тонко окреслюючи профіль маестро на тлі космічної пітьми. Чисте фразування, блискучий гротеск, щемливі ліричні паузи. Склад — афористичний, повітряний, іронічний, довірчий, створює музичний простір тексту — життя, де чергуються епізоди драматичні, трагічні, анекдотичні. Тут зустрінуться особистості дуже відомі — Шостакович, Стравінський, Ростропович, Вірський, Рахлін, Бібік, Пярт, Сильвестров і навіть Горбачов. І — «так звані прості люди, хороші й різні, щасливі й не дуже». І золоті розсипи ексклюзивного кофмановского гумору, як, наприклад, у фіналі передмови: «На закінчення поділюся доброю новиною: книжку, яку ти, читачу, тримаєш у руках, можна починати читати з будь-якого розділу. Це вигідно відрізняє її від інших творів світової літератури»!
Книжка містить оповідання, написане 2004 року; воно називається «З хроніки колгоспу «Лень Путина» (колишній «Путь Ленина»)» й розповідає про неймовірні пригоди колгоспного симфонічного оркестру на зарубіжних гастролях. У кінці читач дізнається про рішення придумати колгоспу нову назву: «Пропозицій було багато, але брак коштів сковував політ фантазії. Адже треба було виготовити з фанери величезні букви, а грошей не було ні на фанеру, ні на тесляра. Тому вирішили обійтися колишніми буквами, але для новизни щоcь переставити». І ось один із героїв, Хома Лукич Айзенберг, вийшовши на прогулянку, побачив, як «на площі біля воріт замість звичного «Путь Ленина» громадилося незрозуміле «Лень Путина».
«Вигадка від першого до останнього слова, — уточнює автор, — але в ній, по суті, більше правди, ніж у будь-якому протоколі або документальній стрічці...».
«День» звернувся до Р.І. Кофмана з проханням підняти завісу над таємницями творчості.
«Я ПИШУ ОЛІВЦЕМ»
— Романе Ісааковичу, в передмові ви повідомляєте, що в дитинстві колекціонували марки, але, коли колекція потрапила до... каструлі з юшкою, яку варила ваша тітонька (не зберігайте альбоми на полиці над кухонною плитою!), ви перемкнулися на «закріплення в пам’яті безлічі строкатих картинок буття», які щедро дарувало життя. І результатом такого колекціонування стала книжка, яка читається на одному диханні.
— Вона писалася на двох диханнях: спочатку, майже вся, — на одному, потім була перерва. А потім сталося так, що рукопис зник. Мене втішало, що рукописи не горять, але я довго не міг його знайти, і коли мій зять його випадково виявив, я страшенно зрадів. Спасибі працівникам видавництва Laurus: вони чекали, квапили, заохочували, «загрожували» — і дуже допомогли мені, зокрема з набором. Я пишу олівцем, як писав Віктор Некрасов. І відчуваю олівець як щось тепле, рідне, шкільне, а ручка — це вже посередник. Комп’ютер я не опанував, це чужий для мене інструмент.
— У книжки красивий початок: на окремий аркуш винесено присвяту — «Моїй дружині Ірині». Про витоки біографії Ірини Миколаївни Сабліної, засновника всесвітньовідомого українського хору «Щедрик», ви пишете в розділах «Я, Мао Цзедун, Хрущов та інші» і «Донька диверсанта».
— Цього року 29 квітня ми з Іриною Миколаївною відсвяткували 55-річчя нашого одруження, а до весілля сім років дружили і ходили за ручку. Крім того, у неї 7 травня був день народження, а вона народилася в хорошій компанії (одного дня з Чайковським і Брамсом). І я підніс їй дарунок — концерт. З розділу «Донька диверсанта» можна зробити роман, і, сподіваюся, я його напишу: життя її батьків заслуговує на окрему книгу. Микола Іванович Саблін, мій тесть, ніколи не розповідав про тортури, яким його піддавали під час слідства. Його звинувачували в тому, що він «японський шпигун» і переправляв золото, яке добували на копальні, де він працював, до Японії, а ще в тому, що він висадив у повітря п’ять мостів. Його врятував друг дитинства, який виявився слідчим НКВД. Він його допитував і, коли заходило начальство, страшно лаявся і бив газетою по щоках, щоб не дуже боляче було, а коли вони залишалися удвох, розмовляли і згадували дитинство. І він умовив Миколу Івановича підписати визнання, аби його залишили в живих. Так і вийшло, йому дали максимум, який тоді присуджували, — десять років без права листування. Такий, неначе не страшний максимум, але на практиці це було нескінченне ув’язнення, коли з різних приводів давалися строки. Посадили 1937-го, а реабілітували 1956 р., і лише через дев’ятнадцять років Микола Іванович зустрівся з дружиною і дочкою. Він прожив майже 90 років і був найвеселішою людиною в нашій сім’ї. Грав на гармоні, добре знав хори Березовського і Бортнянського (у дитинстві співав у церковному хорі: його дід улітку працював ковалем, а взимку служив регентом церковного хору в глухому селі в Омській області).
— Ще одна розповідь, вражаюча за етичним посиланням, — «Хор хлопчиків», герой якого Гарі, він же Герман Перельштейн (1923 — 1998 рр.), син репресованих батьків, дивом врятований від смерті у сталінських таборах, став у радянській Литві видатним диригентом і створив один із кращих дитячих хорів у світі.
— До Германа Годовича до Вільнюса, як до хорової Мекки, їздили хормейстери всієї країни — поспостерігати, як він працює з дітьми. Ірина Миколаївна теж їздила і говорила, що переживала особливе відчуття, коли він вів репетицію. До цього часу вона підтримує зв’язок з керівницею хору з Омська, з якою познайомилася у Вільнюсі, — Герман став модератором спілкування дуже багатьох людей. Великий майстер — і надзвичайна особистість. Він виїхав до Америки у 80-ті роки; я тоді працював у консерваторії, і він прилетів до Києва на декілька годин — попрощатися з нами. Його дуже цінували в Литві, і навіть прощання було безпрецедентним: візит до секретаря партії, який пообіцяв виконати будь-яке його прохання, аби він залишився. Герман відповів, що все одно виїде. А попросив нове піаніно для свого хору і килим у коридор, аби діти, бігаючи під час перерви, не розбивали коліна. І його прохання виконали. Створений Германом хор «Ажуолюкас» («Дубок»), у якому свято шанують його ім’я і заповіти, і зараз існує як відомий бренд, тим більше що Литва — незалежна країна з позитивним іміджем. Можливо, там і зараз стоїть це піаніно.
«МІЖ НАМИ, ЧАРІВНИКАМИ»
— На сторінках книжки живуть десятки персонажів, з якими у вас відбувалися швидкоплинні зустрічі в різних країнах. Валторніст-скрипаль-піаніст містер Фогельгезанг, чиє прізвище перекладається як «пташина пісня». Закоханий у музику канадський дідусь-мільйонер, який платив гроші за те, аби йому дозволили пограти на репетиціях. Адміністратор оркестру Семенич, упевнений, що життя артиста було б прекрасним, якби не репетиції і концерти. І, звичайно, цікаві дядько Василь і містер Бредлі...
— Це справжні імена працівників сцени — нашої і американської. На гастролях Ансамблю народного танцю України в Америці, які тривали три місяці, так звані «супроводжуючі» пояснили Павлу Вірському, що диригенти — я і Ігор Іващенко — повинні диригувати по одному відділенню. Бо, якщо один із нас диригуватиме весь концерт, інший в цей час може піти гуляти, спілкуватися не з тим, з ким потрібно, поводитися не так, як слід. Я зазвичай диригував друге відділення, а в першому поводився по-різному: стояв біля бар’єру в оркестровій ямі, сидів у залі, виходив з будівлі і блукав біля театру, що не віталося супроводжуючими особами... За кулісами не раз спостерігав, як дядько Василь і містер Бредлі сиділи на дерев’яних ящиках для реквізиту і вели розмови. При цьому дядько Василь не знав жодного англійського слова, окрім «мані», а Бредлі — жодного російського, окрім «супутник»! Я й зараз бачу цю картинку — містер Бредлі довго про щось розповідає, а Василь киває головою. Коли Бредлі замовкає, дядько Василь виголошує: «Отож я й кажу!» і починає свою розповідь. Розмовляли, не знаючи мови співрозмовника, і прекрасно розуміли один одного на рівні, недоступному наймайстернішим лінгвістам. «Дуже розумна людина!» — сказав мені дядько Василь про містера Бредлі.
— Фантастична історія сталася в Чернівцях, коли під час виступу Вольфа Мессінга ви запропонували охороняти його в артистичній, аби він не підглядав, куди буде захований гребінець. Професію диригента не без підстав наділяють магічними властивостями, а Мессінг сам вам сказав про це?
— Так, я бачив, як він працював. Чарівник? Найімовірніше, Мессінг уловлював імпульси: тримав за руку жінку, яка заховала гребінець, і не просто йшов проходом, а робив спроби звернути у кожен ряд і з її реакції відчував, що йде не туди. Хто йому міг підказати? У нього була асистентка, але тоді мікропристроїв у вухах ще не існувало. Того вечора він був знервований і навіть похмурий. Я розумію поведінку людини на сцені і не можу сказати, що його енергія була позитивною, мені здавалося, він хоче, аби концерт швидше закінчився. Проте ми встигли поговорити, він запитав: «А ви хто за родом занять, вибачте?» — «Диригент». — «Ми займаємося одним і тим же». Я погодився з прославленим магом, але зазначив, що захований гребінець я б не знайшов. Мені і свій-бо вранці знайти нелегко!
— До книжки увійшло два розділи про Бетховена. Відомо, що завдяки вам Боннський симфонічний оркестр, яким ви керували п’ять років, отримав назву «Бетховенський».
— Текст «Граючи Бетховена» я написав, працюючи в Бонні, для німецької газети Bonner General-Anzeiger і одержав вдячного листа від її головного редактора. При цьому він зазначив, що моя думка не збігається з поглядом на Бетховена більшості німців. Річ у тім, що в Німеччині, та й у нас, існує розхожа думка про нього як про бунтаря і революціонера, вважається, що це його головна особливість. Але для мене він, перш за все, видатний лірик, і я про це пишу. Так, Бетховен — революціонер, в тому сенсі, що зламав багато музичних правил. Не соціальний, а музичний революціонер. Але кожен з видатних композиторів ламав багато чого, що було до нього, і в цьому суть новизни і величі музиканта, артиста, художника.
«МИ ЗАВЖДИ ЖИТИМЕМО В ОЧІКУВАННІ ЗАВТРАШНЬОГО КОНЦЕРТУ»
— Ви — головний диригент двох колективів: Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії України і Київського камерного оркестру. Цей музичний сезон проходив в умовах напруженої політичної ситуації в країні: частину концертів довелося відмінити або перенести, але колектив філармонії, перебуваючи в епіцентрі драматичних подій, прагнув підтримати людей високим мистецтвом, і всі ваші виступи збирали аншлаг. І, звичайно, кияни не забудуть ваш з симфонічним оркестром концерт Пам’яті загиблих героїв Майдану «Небесна сотня» 26 лютого — він прозвучав як молитва... Тривожної зими, коли філармонія цілий тиждень взагалі не працювала, першим після перерви став концерт, що відкриває ваш проект «Всі симфонії Чайковського. Пам’яті Натана Рахліна». А завершальний концерт проекту закриватиме філармонічний сезон. І, мабуть, вже є плани на осінь?
— Наш оркестр виконав шість нумерованих симфоній Чайковського, а 24 червня прозвучить симфонія «Манфред». Байронівський Манфред — герой романтичний, і кому, як не Чайковському, було дано зануритися у цю сферу. Петро Ілліч був чудовим «формалістом», професором композиції, й у нього найбільш екстатичний і емоційний вміст вкладався в ідеально вивірену форму.
Восени, 19 листопада, відбудеться мій концерт з хором «Щедрик» — першим виконавцем твору Гії Канчелі «Ангели печалі» для двох інструментів — скрипки і віолончелі, що виконують соло, і дитячого хору. Вперше він прозвучав у виконанні хору «Щедрик», Ґідона Кремера і Гіедре Дірванаускайте в Німеччині, в Кронберзі на міжнародному віолончельному фестивалі і в Берліні, 7 жовтня 2013 р., в день убивства Анни Політковської. Ґідон Кремер хоче обов’язково зіграти «Ангели печалі» в Києві — на батьківщині хору, і в Грузії, і єдиний день, коли він може потрапити до Києва, — 19 листопада.
— У тому, що ви сказали, є перекличка з вашим оповіданням «Бенкет Платона». Поясню для читачів: Ґідон Кремер хотів виконати у Києві «Серенаду» Бернстайна за «Діалогами» Платона тільки з вами, хоча ви ще не перебували в штаті філармонії. А приїхати він міг лише певного дня, і вам, на щастя, вдалося вирватися з Кривого Рогу, де повинен був відбуватися святковий концерт за участю Ансамблю Вірського на честь задування домни № 9. Як ви пишете, «Наш з Ґідоном Кремером концерт відбувся: з того часу ми впродовж багатьох десятиліть не втрачаємо можливості разом помузичити». Ваша книга вселяє надію, зокрема, своєю кодовою назвою.
— Надія з’являється при правильному ставленні до життя. А назва виникла останньої миті — це цитата з останньої частини. До нас додому, на бульвар Дружби народів, де ми прожили 29 років, приходили музиканти і композитори. Ґідон у мене бував частіше, Арво Пярт — рідше, і бачити таку людину вдома здавалося неймовірним. Як і Альфреда Гаррійовича Шнітке. Ми тоді виконували його Кончерто гроссо для двох скрипок, клавесина, підготовленого фортепіано і струнного оркестру, і партію підготовленого фортепіано в моєму оркестрі грав Шнітке. У мене вдома він побував кілька разів. Альфред Гаррійович був уособленням інтелігента в широкому сенсі слова. Неймовірно освічена людина, дуже неговірка, скромна і надзвичайно елегантна. Це його суть — скромність і елегантність. Він ніколи не скаржився на утиски, недооцінку, умовчування. Перше «почесне» звання — лауреат премії імені Крупської за музику до мультфільмів (!) — отримав, коли всі його колеги вже були народними артистами і лауреатами всіляких премій. Незважаючи на те, що в цей час його ім’я було вже широко відоме у світі.
Повернімося в квартиру на бульвар Дружби народів: «У дитячій музикує Тетяна Грінденко, у спальні вправляється Ґідон Кремер, у вітальні розмовляють про вічний Шнітке і Пярт. Місце зустрічі — кухня. Ми говорили про все на світі, окрім одного: ніхто не позначав словами настрій, що володів кожним із нас. Тепер-то я знаю, яким він був: нам добре, так буде завжди, ми молоді, ми завжди житимемо в очікуванні завтрашнього концерту, і це ніколи не закінчиться».
Автор: Ольга Савицька
Диригенти: Роман Кофман
Джерело: Газета "День"
|