| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Павло Гунька: «Я співаю як музикант-актор»
19 липня 2016, вівторок
Поширити у Facebook
Всесвітньовідомий британський українець Павло Гунька (бас-баритон) разом із німецько-британським піаністом Річардом Уайлдсом блискуче представили в Україні так звані «мистецькі пісні».
Концертна програма «Шевченко і Шекспір. Мрії, Прагнення, Відчай» з камерно-вокальних творів М. Лисенка, Я. Степового, С. Туркевич на поезію Т. Шевченка та цикл «12 сонетів Вільяма Шекспіра» О. Яковчука у виконанні П.Гуньки та Р.Уайлдса прозвучали у Лисенковому залі Національної філармонії 5 червня та в концертному залі ім.С.Людкевича Львівської філармонії 9 червня.
Зірка світової оперної сцени Павло Гунька, присвятив своє життя вивченню, запису і популяризації у світі вокальної творчості («мистецьких пісень», саме на такому визначенні наполягає митець) українських професійних композиторів. Авторський проект Ukrainian Art Song (Канада), який Павло Гунька заснував разом з українсько-канадським товариством любителів класичного мистецтва, був неодноразово анонсований в українських медіа.
До сьогоднішнього дня українсько-канадська діаспора активно підтримує співака у подальшому здійсненні високої мети Ukrainian Art Song – виконання і запису понад 1000 «мистецьких пісень» щонайменше 26-ти українських композиторів, а також відкриття «світової бібліотеки», що включатиме повне зібрання нотних джерел (клавірів, оригінальних текстів з латинською транслітерацією, перекладів, електронного Playback пісень з можливостями вибору тональності) українських «мистецьких пісень». Для створення вичерпної Антології української вокальної мініатюри Павло запрошує до співтворчості сучасних українських композиторів, вокалістів, музикознавців.
В інтерв'ю співак поділився секретами власної інтерпретації української класики і новими, оригінальними ідеями поєднання української вокальної інтонації та театральної гри.
Ваш процес роботи з творами перегукується з давньою західною традицією григоріанського співу. Віденський професор Кайнцбаеур, який пару років тому читав лекції в Українському католицькому університеті (я була перекладачем) пояснював сутність давнього літургійного співу подібним чином: «Григоріанській спів є не стільки музикою, як ми її розуміємо, скільки мистецтвом мовлення; фігурально висловлюючись, ніби мовним тілом тексту, що озвучує слово, при цьому прагне бути не гарним, а справжнім». Отже, у професійній музиці теж «Спочатку було Слово».
Абсолютно! Концепція концерту народилася в мене також зі слова Шевченка, а конкретно, з думи про невольника з лисенківської серії Музики до «Кобзаря». Микола Лисенко геніально відтворив текст Шевченка. Як британець я можливо інакше інтерпретую думу і мій підхід до інтонації вирізняється! Для мене У неділю вранці рано ‑ надзвичайно драматичний твір, один з моїх улюблених, в якому концентрація внутрішньої напруги нагадує мені монолог Яго з «Отелло» Верді. Дума відкриває концерт як історичне введення – сказання про битву з турками і отримує подальший розвиток у наступній пісні Якова Степового За думою дума роєм вилітає. Ідея поєднати ці дві пісні циклічно не випадкова. Для мене – це єдина сцена. У другій пісні йдеться про гордість козаків, їх зухвалу, нічим не обґрунтовану впевненість у перемозі. Але турки їх розбили і козак думає й не розуміє, чому так сталося, що пішло шкереберть. У цій пісні козак воює не з ворогом, а з самим собою. Вдумайтеся у фразу «За думою дума роєм вилітає, одна давить серце, друга роздирає….» яка зосередженість емоційної напруги. Для мене це пісня-реакція на історичну подію, про яку ми дізнаємося з думи про невольника (дивимося ноти).
Так, тут не просто рефлексія самотності, а безвихідь. Мова козака – це низка запитань: «І кому ж її покажу я, і хто тую мову привітає, угадає великеє слово?», або далі «а що вродить з того плачу?» Непочуте слово, невиважена дія і як результат – «Всі оглихли, похилились в кайданах… Байдуже…». Яке продовження чекає слухачів далі.
Після історичного міні-циклу я знову тематично об’єднав наступні три пісні. На перший погляд тема може здаватися «про любов». Перша пісня Якби зустрілися ми знову. Центральна пісня Серенада (Спів Яреми із поеми «Гайдамаки»). Третя пісня про косаря Понад полем іде. Щоб допомогти зрозуміти зміст пісень Річарду (він не знає української мови), я сказав: уяви собі, що ця історія про Дон Жуана. Для мене це людина, яка зневажає людство. З цієї точки зору абсолютно по-іншому сприймається характер першої пісні. Він легковажно запитує жінку: «Якби зустрілися ми знову, чи ти б злякалася, чи ні?» Я тут посміхаюся. Я відчуваю і репрезентую у співі неглибокі, нечесні почуття.
У Серенаді йдеться про любов на одну ніч, ніч перед битвою, ніч перед смертю. Насправді йдеться не про любов. Він каже, заграючи до дівчини «Вийди голубко, та поворкуєм». А з яким азартом Лисенко інтонує наступну фразу (дивимося ноти, Павло співає фрагмент «Виглянь же пташко, моє…»)! Я тут дуже злощуся і передаю зовсім інший колір почуття нетерплячість, настирливість, давай, хутко виходь на долину, щоб я тебе не чекав… Він хоче розважитися, на мить забутися, адже знає, що скоро помре. З цієї точки зору і пісня про косаря зазнає колосальної зміни. Як я інтерпретую цю пісню? Косарю Бог дав роботу: ходи, коси, збирай трупи. Косар ходить по землі і радіє, що його праця успішна, що він назбирав такий багатий врожай і від цього стає ще більш задоволений і тріумфує.
Прямо Полководець Мусоргського з Пісень і танців смерті!
Так, Ви звичайно знаєте, що Косар – це смерть. Але це зовсім не сумна пісня. Її сенс ‑ свято. Цю пісню не виконують, як хотів Шевченко, широко, ніби стоїш над полем, гордий своєю працею. Я не просто тут співаю, а граю на сцені образ Смерті-Косаря. З Річардом ми вирішили, що Косар – це Дон Жуан після смерті. Він помер і наказаний за гріхи.
Дуже цікаво. Я ще не зустрічалася з репрезентацією образу Дон Жуан/Косар. Він не є обтяжений такою роботою? Він же був таким життєлюбним! Ви кажете, справа збирати трупи його задовольняє? Бог його так наказав? Як невиправного грішника?
То ж це завжди була його робота! Дон Жуан руйнував долі людей на землі, коли жив, а після смерті продовжує збирати померлих людей ‑ зруйновані долі. Йому полишилася та сама справа. Це, так би мовити, його професія.
Ваша ідея концерту «мистецьких пісень» як циклічної композиції насичена яскравими ознаками оперної драматургії. Ви запропонували своєрідну міні-оперу про українського Дон-Жуана і нагадали про «Дон Жуан з Коломиї» ‑ балет Олександра Козаренка, створеного за мотивами однойменної повісті народженого у Львові Леопольда фон Захер Мазоха.
Дуже цікаво! Взагалі, я працюю над оперними партіями так само, як і над піснями ‑ надаю першочергового значення текстам. В мене завжди багато текстів в голові, я люблю їх упорядковувати, шукати смислові паралелі і сценічно інтерпретувати свої ідеї. Інакше неможливо. Недостатньо знати тексти напам’ять. Треба мати власну концепцію.
Як завершується Ваш цикл? Судячи з двох останніх пісень «Минають дні», вказаних у програмі – це філософська розв’язка драми?
Так, це ідея ‑ завершити перший відділ концерту піснями з однаковою назвою, але різними текстами ‑ Минають дні Стефанії Туркевич і Миколи Лисенка.
Завершити цикл, представивши різні точки зору на плинність життя?
Абсолютно, адже пісні, що представляють різні шевченківські тексти з третьої частини «Кобзаря», суттєво різняться і за емоційним настроєм. Але я їх виконую як один твір. Річард не робить паузи між піснями, щоб не дати публіці аплодувати. Пісню Лисенка я сприймаю як цілу рапсодія. Пісня Туркевич більш інтимно відтворює осінь. Це дуже песимістична річ, заспокоєння й примирення чується лише в останньому акорді.
Проте при співставленні з Лисенком ця пісня стилістично надзвичайно інноваційна, дисонуюча, політональна. Ви знаєте, що унікальну особистість Стефанії Туркевич (Лукіянович, Лісовської) ‑ першої жінки-композитора українського авангарду, доктора філософії, учениці Василя Барвінського, Хибінського, Арнольда Шенберґа ‑ підняла із забуття Стефанія Павлишин, видавши у 2004 році монографію. Другий відділ концерту логічно представляє розвиток «мистецької пісні» у творчості сучасного українського композитора Володимира Яковчука.
Хочу сказати, що цикл «12 сонетів Шекспіра» дався мені не легко і, в першу чергу, через тексти. О. Тарнавський перекладав Шекспіра на чудову поетичну українську мову. Але для мене складно відкладався у пам’яті синтаксис, лексика, фонізм мови, інтонаційні нюанси. Шевченко мені близький і зрозумілий відразу, поезія Лесі Українки вже більше модернізована. Переклад Тарнавського надзвичайно виразний, але дуже складний стилістично і коштував мені багато годин праці. Мусив інколи навіть звертатися до словника. Адже українська мова – це моя друга рідна мова, а спілкуюся я більше англійською. Зверніть увагу на перший сонет (відкриваємо ноти).
Які мелодійні метафори: «не з зір зриваю я думок твоїх стебло» або «…я досвіду набув з очей твоїх, мов з вічних зір вичитує знання»! Очевидно, складність полягала для Вас зрозуміти і переосмислити цю метафоричність. А до кого звертається тут Шекспір?
Не тільки у цьому сонеті, а і у всіх інших з цього циклу Шекспір прославляє любов до чоловіка.
Я читала публікації різних, на мій погляд, спекулятивних науково-популярний дискусій про те, що під псевдонімом «Шекспір» творила жінка.
Про це не знаю, але читав, що Шекспір був людиною з бісексуальною орієнтацією.
Поділіться Вашими враженнями щодо змісту цих сонетів Шекспіра. Як відбувався творчий процес?
На репетиціях сонетів завжди була присутня Надя, дружина Яковчука, прекрасна піаністка. Вона мені надзвичайно допомогла, щось підказала, порадила, але Олександр ніколи не втручався у процес моєї роботи, так само, як я у його композицію. Як я вже казав, написати музику на сонети Шекспіра – це його ідея. Взагалі всі ідеї ‑ від вибору текстів, стилю, інтонаційних знахідок до драматургії циклу (адже Ви помітили, що використовуються і лейтмотиви) ‑ це оригінальні ідеї композитора. Моя справа ‑ виконання сонетів і інтерпретація твору. Олександр так мені і казав: я тобі віддаю твір, тепер це твій плід, твоє дитя.
Ваша інтерпретація сонетів також дуже сценічна і насичена яскравими образами. Запам’ятовується динаміка Ваших жестів, поглядів, міміки від самозаглиблення і туги, від злоби, іронії і ненависті до просвітлення і заспокоєння. Ваш концерт мені хотілося б назвати театром української «мистецької пісні». Якщо спочатку було слово, то потім був театр?
Ви вірно відчули корінь і етос моєї праці. Бравіссімо! Я співаю як музикант-актор. Важливо до цього додати, що я хочу залучити до співпраці музикантів не-українців. Для них ця музика невідома, їх виконання позбавлене виконавських штампів. Мій концертмейстер Річард Уайлдс не тільки піаніст, а і композитор, аранжувальник, титулований німецькими преміями. Я навмисне не пояснював йому свою концепцію, і не хотів, щоб він над нею надто замислився. Для мене важливим було безпосереднє музичне сприйняття української «мистецької пісні» з досвіду європейця. Я хотів, щоб наша музика, інтерпретована іноземцями, розкрилася у поєднанні нових оригінальних ідей. І дійсно, це дало свої результаті. У процесі роботи і з піснями на поезії Шевченка, і з сонетами Шекспіра він звертав мою увагу на оригінальні мелодичні звороти, гармонічні та артикуляційні знахідки. Ми часто дискутували і обмінювалися думками.
У Вашому виконанні «12 сонетів Шекспіра» я могла слідкувати не тільки за чіткою драматургічною лінією, а за переплетенням різних ліній. В якийсь момент я подумала «це геніально!» ( дивимося ноти ). У шостому сонеті несподівано відбувається сильний емоційний і стилістичний зрив після неоромантичних хвиль широкого мелодичного розгортання, що пізніше виявляється лейтмотивним і нагадує про себе у різних сонетах (ще я давалася подиву, як органічно Ви тримаєте на одному диханні ці нескінченні здіймання та сходження). Катастрофа застає зненацька. Ви неперевершено відтворили образ збочення свідомості. Мурашки забігали по спині, коли Ви артикулювали всім своїм єством «У голову мою заходять гості…», «Самоцвітів зблиск у темній ночі цю ніч страшну перемінив в нову…».
Так, цей сонет неперевершений. Герой шаленіє, втрачає психічну опору, стає божевільним. В нотах після завершення цього сонету я написав Річардові позначку «пити воду». Я мушу взяти коротку паузу, а він грає далі. Що стосується стилістичних змін, то саме так я знаю і розумію композиції Олександра Яковчука. Здається він веде Вас традиційним шляхом, але таким чином, що Ви навіть не помічаєте, що опинилися зовсім не там, де очікували.
Після божевілля героя, коли ніби досягнута точку неповернення, конфлікт підсилюється у сьомому сонеті через введення жанрової пародії. Як Ви змістовно потрактували, наступний розвиток подій? Про що тут йдеться, про любов, зраду, розчарування, смерть ‑ типовий проблемний вузол вокальних циклічних композицій романтиків? Але що вносить композитор нового? Наприклад, у сьомому сонеті для мене очевидний оксюморон. Текст сприймається як сповідь («Коли прибитий долею й людьми, оплакую самотньо мій талант»), проте композитор ′одягає′ сенс слів у легковажну жанрову танцювальність. І остання хроматична фраза вистрибцем «Твого кохання спомин як Едем, я стан свій не заміню з королем» видає іронію, блюзнірство, нагадуючи постать Ріголетто. Мені здається, композитор приховав у своєму циклі ще багато іншого сенсу, над яким треба думати. Очевидно завдяки Вашому виконанню, я помітила, наприклад, у кожній пісні інтонаційне виділення ключових слів. Ви так виразно інтонуєте ці слова, що не можливо пропустити повз увагу? Наприклад, «провіщувати», «думки», «очі», «краса», після шостого сонету настрій міняється, наголошуються «ніч», «темрява», «неспокій», «зло», «злість». Запам’яталася і ціла фраза – «повзає хробацтво по бруньках».
Отже Ви помітили, що ключовим слово ніде не є «любов»? Тобто слово «любов» зустрічається але воно по-іншому колороване. На початку циклу – це любов до краси юності, яка є миттю, потім до творчості, до натхнення, яке дає любов. У восьмому сонеті, в якому поет радить зрадникові зберегти пісні («збережи їх не за зграбність рим, а за любов, що вкладена у них»), зверніть увагу на таку фразу: «в ненависті його любові рад». Настрій драматизується, герой переживає біль і розчарування «цю допомогу я тобі даю, тому хто крав у мене, злодію» (дев’ятий Сонет).
Проте у десятому сонеті настає просвітлення, тема звучить спокійно, піднесено, як гімн радості, хоч і затамованої розчаруванням. Як Ви трактуєте підсумок драми?
Десятий сонет звучить дуже філософічно. Це мій улюблений сонет. Герой прагне всепрощення, видається задоволеним. Музика насичена позитивним настроєм, конфлікт вичерпано, залишається лише спогад, але ніби осягнутий з гори («Як літній батько рад від насолоди, що бачить сина юного діла»). У цих словах і мудрість, і відголосок пережитих драм, і заспокоєння. Як мудро сказано у Шекспіра «Що краще, хай залишиться тобі і це бажання радість шле мені». Прекрасний текст: «я в твоїх достатках на увазі, у твоїй славі часткою живу». В одинадцятому сонеті знову емоції вибухають. Інтонаційно я наголошую і відтворюю тут слова «біль», «злість», «ненависть». Мені важливо донести вершину страждання героя, озвучити її у його драматичних апеляціях на межі ненависті, засудження і благородства. (Павло показує фрагменти по нотах). Зверніть увагу, як критично висловлюється поет «Візьми, мій любий всі мої кохання, що матимеш ти більше, ніж ти мав?». Він прощає коханого – «Твої гріхи я хочу оправдати», «Мій злодій, прощу тобі цю крадіжку», але при цьому знову рефлексує, засуджує і страждає ‑ «Хаплива світлосте, все зло в тобі, мене вбий злістю, врагом не роби!»
Цей сонет геніально вирішений також у стильовому плані. На мою думку, тут відбувається стильовий злам через трактування акорду як сонору, шквал дисонансів, на фоні якого особливо виразно звучить афектована декламація соліста. Що означає для Вашої авторської концепції фінальний сонет?
Для мене це високий підсумок сенсу митця. Дванадцятий сонет називається «Муза». Тут важлива кожна фраза, фактично кожна строфа є ключовим смислом мудрості. Особливо підкреслю думку «Буть Музою десятою більш варт за дев’ять тих». У грецькій міфології є дев’ять артистичних муз. А тут з’являється десята, яка найкраща і вартісна за всіх. Хто вона? Поет каже: «Хвала тобі, а біль залиш мені». Він пережив драму, зробив висновки і заспокоївся тому, що не втратив своєї самоцінності митця. І він все ще відчуває біль, адже був часткою існування іншої людини і увічнив її образ. Але – це його твір.
Підсумок з ключовим словом «Муза» сприймається як уособлення творчості, народженої з життєвої драми і досвіду?
Так і є. Муза веде героя правильним шляхом, через біль і страждання пізнається сенс творчості.
І тому, для кого муза – шлях до слави, не дано пізнати вічності, піднестися до неї?
У тому, що поет викриває нечесність людини, яку любить, але продовжує її славити, хоча й наголошує, що «світ не знає вірного кохання», я бачу смислові паралелі шевченківського і шекспірівського циклів. Шевченко у своїх поезіях нетерпеливо ставиться до людей, що блукають світом і ні до чого не здатні, нічого не роблять. У пісні Лисенка «Минають дні» герой просить іншої долі, бо хоче діяти. Згадайте, після фрази «Страшно впасти у кайдани, вмирати в неволі, але ще гірше спати, спати і спати на волі і заснути навіки, і сліду не кинуть ніякого…» герой звертається до Бога «Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, то дай злої!». Але я іду далі цього тексту. Текст Шевченка «За думою дума» ‑ це лист до Гоголя. Поет сам дає назву «Гоголю», яка не афішується. Може дехто зі мною не погодиться, але я вважаю, що Шевченко тут незадоволений Гоголем. Він каже: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже». Як українець Гоголь писав по-російськи, щоб дістатися гори слави. А Шевченко закликає його «…будем сміятись і плакать», тобто будемо разом. З іншого боку, це, водночас, і реакція на першу пісню, що відкриває концерт. Шевченко викриває історичну легковажність України. А чому ми навчилися з історії? Ті самі блуди. І не тільки в Україні, а і в усьому світі.
Прослідковуєте Ви такі ж самі ідеї в Шекспіра?
Обов’язково, країна, що шукає долі і людина, що шукає долі взаємопов’язані. Те, що відбувається в країні, впливає на внутрішній світ особистості. Шекспір не випадково промовляє про сенс любові як краси.
Коротко підсумуємо смисловий розвиток «12 сонетів Шекспіра» і спробуємо визначити квінтесенцію зв’язку обох циклів.
Отже, з першого сонету «…якщо умреш, красі прийде кінець», об’єктивною є краса юності, але вона швидкоплинна. Шекспір наголошує «юність цінна річ», тобто, шануйте цей час, але вважайте, що у коханої людини немає віку. Людина, яку по-справжньому любиш, має на відміну від усіх «більше лагідних прикрас». У цьому сонеті головна ідея ‑ «твоє ж не знає вічне літо тліні, не втратиш ти краси своєї теж». Адже Шекспір інспірує ідею, що кохана людина з часом стає кращою і кращою. Це одні з найбільш улюблених сонетів Шекспіра. Всі британці знають його напам’ять. Інша ідея ‑ юність є «довершеність на мить», а поет, як і кожний митець, який «з очей як з ніжних зір вичитує знання про правду і красу», «затримує її для перетворення». Іншими словами, «коли помреш, красі прийде кінець», але поезія і мистецтво зберігає красу навічно: «Як довго люди дишуть, бачать очі, так довго жить тобі цей вірш дасть почин». Шекспір визначає подібно Шевченку призначення любові, поета, творчості як «війни з часом, що нищити гряде» і підсумовує у своїх прекрасних метафорах («з любови знов розписую тебе», «любови око, як маляр», «панно душі») позачасову сутність творчості, високу цінність почуттів любові до людини, любові до рідного краю, які надихають поета і залишаються у мистецтві вічними.
Автор: Аделіна Єфіменко
Джерело: Культура
|