«Людина – не Бог. У цьому, ймовірно, і є сенс Божої волі» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
«Людина – не Бог. У цьому, ймовірно, і є сенс Божої волі»
Станкович Євген Федорович
«Людина – не Бог. У цьому, ймовірно, і є сенс Божої волі»
Розмова з Євгеном Станковичем, композитором, однією із центральних фігур у музиці сучасної України
22 липня 2016, п'ятниця

Є люди, які своїми внутрішніми масштабами вражають. Їх навіть попередньо дещо побоюєшся, бо раптом забереш у них час, який вони могли би присвятити не тобі, а якимсь значно вагомішим справам. Особисто в моєму сприйнятті таким гіпермасштабним чоловіком є український композитор Євген Станкович, про якого кажуть, що він є чи не центральною фігурою у музиці сучасної України, принаймні однією із найцентральніших.

Урочистий ювілейний авторський концерт з нагоди 70-річчя з дня народження  Євгена СТАНКОВИЧА. Фото: Сергій Пірієв

Скажімо, його камерну симфонію №3 музична комісія ЮНЕСКО визнала одним із десяти найкращих творів світу за 1985 рік. Але навіть не про це зараз мова. Народний артист України, Герой України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, який написав значну кількість ораторіальних, камерно-вокальних та інструментальних творів, музику до більше ніж ста кінофільмів, а головне – опери, балети, симфонії, камерні симфонії, Євген Станкович є багатогранною особистістю − навіть не планета, а Всесвіт. А тому великим дарунком долі стала можливість поспілкуватися з цим композитором особисто.

− Французи – мудрі. Вони твердять, що кожна людина має працювати на те, щоб мати добрий настрій. З чого починається добрий настрій Євгена Станковича?

− Це залежить від усіх зовнішніх обставин і внутрішнього самовідчуття чи світовідчуття у кожну конкретну мить. Як людина творча, я на ідентичну ситуацію можу реагувати по-різному у різні моменти свого життя. Відповідно, й настрій буде різним.

− Філіжанка доброї кави на настрій впливає?

− Кава – це традиція, яка від настрою не залежить. І настрій від неї не залежить. Просто так має бути і все. Я міг би сказати, що добрий настрій залежить від самопочуття і від того, чи живі-здорові дорогі серцю люди, але насправді все значно ширше й глибше.

− Українці щедрі давати схвальні окреслення: «непересічний», «суперталановитий», «геніальний»… Попри те, що такі означення щодо Вас заслужені, як самі ставитеся, коли Вас називають, приміром, генієм сучасності?

− Ніяк не ставлюся. В Біблії сказано, що спочатку було слово, слово було в Бога і слово було Бог. З цього починається Старий Завіт. А коли Бог позичив людям душу, як це сказано в апокрифічному Євангелії від Іуди, людина взяла слово від Бога. Але вона − не Бог, тому все спотворилось і перемішалося. Хоча, ймовірно, в цьому і є сенс Божої волі. Адже, коли людина помирає, вона наче віддає Богові те, що позичала. Іншими словами, усі ці окреслення насправді не відіграють жодної ролі. Тільки майбутнє спроможне визначити вагомість доробку тієї чи іншої людини. Бо зараз можна говорити будь-що, а коли минає час, то про людину можуть і не згадати. Так часто буває. І шум піднімають там, де зазвичай − порожнеча. Тому я на це увагу майже ніколи не звертав. Тим більше, що моя професія настільки специфічна й складна, що відволікатися на якісь дурниці просто не було, та й немає сьогодні, ні бажання, ні сил.

«Для людини спасіння, якщо вона вважає себе значимою, бо це допомагає їй жити, витримати якісь житейські незгоди. Така людина собі каже: «Нехай мені зараз важко, але мене будуть знати потім». Це дає їй віру».


− Важка шапка Мономаха?

− Це, швидше, не шапка Мономаха, а хрест. Ми часто кажемо: кожен несе свій хрест. Принаймні мав би нести. Але люди того не хочуть. Вони хочуть тишком-нишком від того втекти, все мати і нічого не робити. Хоча робити в цьому житті щось та й доводиться, а без устремлінь чи, бодай, якихось намагань до чогось, фактично неможливо існувати. Тобто можливо, але це вже на життя мало схоже. Для людини спасіння, якщо вона вважає себе значимою, бо це допомагає їй жити, витримати якісь житейські незгоди. Така людина собі каже: «Нехай мені зараз важко, але мене будуть знати потім». Це дає їй віру. Я, на жаль, до таких не належу. Відчуваю себе значимим, як правило, тоді, коли не треба. Тобто якось складно живу.

− Хрестоматійний композитор, піаніст та диригент Сергій Рахманінов говорив, що митець потребує трьох речей: похвали, похвали і ще раз похвали. Що потребуєте Ви?

− Рахманінов перед смертю сказав ще одну дуже важливу річ: «Без Господа я ніщо». А це вже віра людини. Адже людина живе вірою. Ми є частиною чогось, що було до нас і, дай, Боже, буде після нас, того, що ми не розуміємо, як би не намагалися. Але маємо розуміти інше, що не можемо бути унікальними від народження і до кінця свого життя, що є лише маленькою часинкою великого ланцюга.

− Це розуміння було у Вас від початку чи прийшло згодом?

− Навіть коли я про це не говорив, то все одно завжди відчував. Ми дивимося на цей світ начебто кожен по-своєму. Але невипадково сказано, що людина – це божий храм. Отож і стоїть перед необхідністю постійно вирішувати ті чи інші морально-етичні проблеми. Бо це важливо, хоч начебто відійшло сьогодні далеко на задвірки. Може, це свідомо робиться. А може, так виглядає еволюція людства. Бо відбувається не лише у нас, а в усьому світі. Через це кожен має вибирати свій шлях за можливістю самостійно.

− Вам цей вибір легко дався?

− Я до нього свідомо йшов усе життя, але щоб легко, то не сказав би. Просто не хотів нічим іншим, окрім музики, займатися. Попри те, що увійти в цей фах, маючи певні традиції, можливості не мав. Моє дитинство легким не було. Мама вчителювала, і було нас у неї троє. Музичного інструмента в мене не було. Але було прагнення цим займатися. До речі, я, коли дивлюся на себе колишнього, то ніколи себе надмір не критикую, не знищую. Ніколи не жалів про свій вибір. Мені подобається займатися саме цією професією, а не іншою. Можливо, через мої лінощі, якусь замкнутість… Не знаю. Але я до цього йшов фактично сам. Ну і Бог усе-таки моєму поколінню допомагав. Ще не було катаклізмів, не було ще такого сильного роздвоєння, як сьогодні, у зв’язку з інтернетом і тими подіями, які відбуваються не лише в Україні, а й у світі загалом.


«Таку досконалість, як людина, світ , його зв’язки, інтуїція, духовне сприйняття світу просто так не створиш. Це має бути інша сила»


− Можливо, людина в усі часи однакова, просто змінюються декорації?

− Змінюється світогляд, бачення життя. Начебто генетично ми всі мали би бути більш-менш однаковими. Але кожен організм – унікум. З віком перестав вірити в теорію еволюції Дарвіна. Бо таку досконалість, як людина, світ , його зв’язки, інтуїція, духовне сприйняття світу просто так не створиш. Це має бути інша сила.

Урочистий ювілейний авторський концерт з нагоди 70-річчя з дня народження  Євгена СТАНКОВИЧА. Фото: Сергій Пірієв


− Чому так думаєте?

− Я дуже багато читаю, зокрема, про різні релігії. Вивчав цю тему. Очевидно, в мене якийсь патологічний нахил до таких речей. І я побачив, що фактично скрізь йдеться про одне й те ж. Про щось таке, що існує поза людиною і водночас разом з нею. Це вже навіть фізика довела. Квантова фізика допускає існування паралельних світів.

− Можливо, творчість – один із місточків у той паралельний світ, спроба людини до цього світу зазирнути?

− Може бути. І тут ще є великий парадокс. Від Дарвіна начебто говоримо про стадність, наслідування. І разом з тим, усвідомлюємо, що кожен в музиці, літературі, образотворчому мистецтві може створити власний унікальний, не схожий ні на що інше світ. Хай навіть це вдається одиницям.

− Вам комфортно у Вашому музичному світі?

− Не думаю, що комфортно. Ймовірно, мене рятує те, що в мене коротка пам’ять. Я завжди забуваю те, що було. І, відповідно, кожне наступне для мене − максимально нове. А комфортно може бути тільки тому, хто не має розуму. А якщо ти трохи складніший, то комфорт оцінюється в порівнянні. Якщо зараз комфортно, то коли було некомфортно? Правда тоді правда, коли знаємо, що таке брехня. І навпаки. Це − складні питання. І для кожної людини надзвичайно індивідуалізовані. Але світ настільки широкий і людське світосприйняття настільки широке, що кожен спроможний робити зі себе, що хоче.

− Що Ви хотіли зі себе зробити?

− Чесно? Нічого. Може, якоюсь мірою це мені допомогло і допомагає. Кінцева химерна ціль – це дуже проблематично для самої людини. Людина має просто займатися своєю справою. І дай Боже, щоб у неї більш-менш виходило. І суспільство чи оточення, в якому вона живе, тому сприяло. Принаймні, щоб не заважало, не ганяло.

− Вам заважало?

− Щоб якось особливо, то ні. Я потрапляв у халепи, в які потрапляли інші люди. Але щоби хтось хворобливо мене переслідував, то ні. Це, як в анекдоті, коли два сини й батько вночі переходили рівчак. Сини перескочили, а батько в той рівчак упав. То старший син давай батька ганити, а той йому: «Ну перескочив, і чорт з тобою». Отож я якось із тих халеп вискакував, то на мене й рукою махали.

− Ван Гог вважав, що завдання творця − зламати залізну стіну між тим, що відчуває, і тим, що спроможний передати у творчості, продертися крізь неї.

− Для нього це було ідеєю фікс. І, думаю, що не тільки для нього. Якщо говоримо про музику, давайте згадаємо Бетховена. Ван Гог, очевидно, в силу своїх психологічних даних, власного розуміння світу, створив те, що згодом стали називати постімпресіонізмом. А Бетховен зробив величезний прорив у музиці. Те саме Шопен, який, маючи власне обличчя, постійно ламав стереотипні підходи до музики. Думаю, це місія всіх. І навіть не місія. Просто інакше не виходить.

− Ваші твори збігаються із Вашими попередніми відчуттями, які хотіли передати? Ви долаєте стіну у більшості випадків?

− Думаю, що ця стіна буде завжди. Інколи буває, що навіть навпаки все виходить. Але людина, яка тим займається, з тим змиряється і вважає, що так і треба було. Тобто кожен раз це по-іншому і в кожного по-різному. У мене теж коли як.


Цитата : «В один твір запхати всі думки і відчуття неможливо, бо музика − це не вінегрет»


− А коли пишете під конкретного виконавця, як, наприклад, Концерт №3 для скрипки з оркестром для молодої вітчизняної зірки світового масштабу Валерія Соколова? Чим Вас цей скрипаль зацікавив? І загалом з чого виходите, пишучи музику під конкретних людей?

− Валерій Соколов належить до музикантів, які свідчать, що в Україні маємо високе виконавське мистецтво. Це молода людина, яка вже всесвітньо відома, грає з усіма найкращими диригентами Європи. Його бажання, щоби я щось для нього написав, було для мене справді приємним. Звичайно, в один твір запхати всі думки і відчуття неможливо, бо музика − це не вінегрет . Але я намагався врахувати масштабність його виконання, силу звуку, його красу і головне – його інтелект. Зрозуміло, що підсвідомо. Бо виконати якісь норми композиторові просто неможливо.

− Для яких музикантів ще писали?

− Для багатьох, навіть не буду перелічувати. Але єдине, за чим шкодую, що не написав концерту для Мстислава Ростроповича (це було багато років тому), а мав це зробити. Не зробив. І він на мене дуже образився. Досі про це шкодую. Є така світова традиція, що композитори, як правило, пишуть на прохання виконавців. Так було колись, так є і тепер. Скажімо, Моцарт, Бетховен, Гайдн писали тільки на замовлення. Замовлення було вагомим стимулом для праці для Шостаковича, Прокоф’єва, Бартока. І це дуже добре, коли особистість виконавця спроможна настільки захопити, що в підсумку можна створити щось справді вагоме.

− Окрім усього іншого, Ви створили музику до більше ніж ста фільмів. А це купа режисерів зі своїми уявленнями та підходами до творчості. Вони намагалися впливати на те, що Ви пишете?

− По-різному було. Юрій Іллєнко, скажімо, коли був у гарному настрої, то казав: «Якщо Ви мені погано напишете, я Вас уб’ю». Щось мені вдавалося гірше, щось краще. Наприклад, за музику до фільму «Ізгой» Володимира Савельєва я навіть здобув гран-прі на одному з фестивалів. Мені якось таланило на режисерів, які позитивно сприймали мою роботу. Той же Іллєнко, Григорій Кохан, Володимир Шевченко, Юрій Ткаченко, інші. Не всі,щоправда, виходили з того, що музика є дуже важливою частиною духовного простору фільму. Це в Італії так сприймають, у Голлівуді. А наші режисери подекуди вставляли музику як бонус. І це вимагало специфічного підходу.

− Зараз змінюється ситуація?

− Ситуації не існує, бо кіно фактично немає. Те, що знімають, це якісь поодинокі випадки. Знаю цю проблему. Бо 20 років пропрацював незалежним композитором на кіностудії імені Довженка. Різні фільми виходили, але це був постійний процес. Це була робота. А зараз мова про постійний процес не йде. Є тільки розмови політичного порядку, демагогія і пусте базікання.

«Про душу музики нічого не можна знати. Можна знати про той період, в якому живеш, або тобі здається, що ти щось про це знаєш. Тому що кожна душа має свою музику і своє прагнення чути музику»


− Ви довгий час очолювали Спілку композиторів України, є завкафедри композиції в Національній музичній академії у Києві. Чи можете сказати, що про душу музики знаєте все?

− Про душу музики нічого не можна знати. Можна знати про той період, в якому живеш, або тобі здається, що ти щось про це знаєш. Тому що кожна душа має свою музику і своє прагнення чути музику. У Всесвіті існують мільярди галактик, то що тоді про нас говорити, коли кожен має свою душу, бачення, відчуття і бажання щось почути. Тепер що стосується спілки. На превеликий жаль, спілка зараз руйнується. Звучить теза, що такі спілки – пережиток радянської системи. Хоча так не є. Адже аналогічні спілки є в Канаді, Швейцарії, інших країнах, просто форми підтримки їх є іншими. Я свого часу жив у тих країнах, і знаю, як там. Спілка чому важлива для композитора? Бо це − як клуб, куди людина приходить поспілкуватися з такими ж, як вона сама, вирішити свої тематичні проблеми. А зараз це глупство з ліквідацією спілок відбувається за інерцією. Хоча, як казав Христос, хай проростає все на землі, а Господь буде відділяти зерно від полови. Ймовірно, певний період маємо пережити, щоб зрозуміти, як має бути і що. Я був головою спілки і сам собі достроково сказав, що більше ніколи не буду займатися адміністративною роботою, бо це забирає купу часу. Адже я вже немолодий. Якби був молодий, то ще би міг розпорошуватися. Але час вичерпано. Мої можливості і бажання бути суспільним зникли.

− А які бажання залишилися?

− Жити хочеться, бо життя люблю. Хочу бути здоровим і щоб рідні були здоровими. Тобто бажання дуже скромні і які є в кожної нормальної людини. А ще є прагнення пізнати людську сутність, для чого людина приходить у цей світ. Бо якусь велику загадку в цьому закладено. Але знаю, що цього вже не зрозумію, тому з миром буду писати музику. Якщо вдасться…


«Людина має вибрати свій шлях сама, і сама має відсікти зайве чи шкідливе»



− Ви працюєте з молоддю. Якби Вам треба було застерегти молодих композиторів від чогось, що би це було? Сократ радив стерегтися юрби.

− Я нічого не радив би. Я і зараз нічого не раджу. Сократ думав, що світ більший і послідовніший. А ми бачимо, що світ – це великий бардак. Тому будь-яка порада може стати шкідливою. Людина має вибрати свій шлях сама, і сама має відсікти зайве чи шкідливе. А в музиці це особливо важливо… А якщо говорити про якісь суто людські речі, то порадив би згадати про десять Божих заповідей. Хоча у світі воно по-різному виходить. Хто міг подумати, що в Україні щодня вбиватимуть людей, а якийсь іноземний маніяк вперто проголошуватиме біле чорним і навпаки, і йому будуть вірити? А так, на превеликий жаль, зараз є…

− Можете писати в таких умовах?

− А є інший вихід? І в моїх колег іншого виходу також нема. Попри все зло, з яким зараз вимушена боротися Україна, тим, хто не є безпосередньо на війні зі зброєю в руках, потрібно добросовісно працювати на своїх місцях. Бо ця добросовісна праця є водночас і зброєю проти ворога.

− Як рятуєте себе?

− Напевно, це страшно звучить, але людина до всього звикає. Інакше б вона просто не змогла жити. З одного боку, наче говоримо про коротку пам’ять, а з іншого − коли було би інакше, то всі би вішалися від розпачу Людина має сама себе рятувати. Це − парадокс, що хтось святкує, п’є, їсть, а інший в той момент гине. Але таким є життя, і той його відрізок в масштабах держави, який вимушені ми пережити.

− Ви − оптиміст?

− Принаймні не є песимістом. Але як кожна творча й, відповідно, емоційно мінлива людина, завтра на це питання міг би відповісти інакше.

Урочистий ювілейний авторський концерт з нагоди 70-річчя з дня народження  Євгена СТАНКОВИЧА. Фото: Сергій Пірієв



Автор: Ярина Коваль
Фото: Сергій Пірієв
Композитори:Євген Станкович
Джерело: Львівська Газета



Додати: Share on Facebook В Контакте

Інші:

Барочна одіссея Роландо Війясона
«Ми змінюватимемо і музичний, і режисерський почерки»
Музичну граматику мені пояснив Шопен
Конкурсу молодих піаністів пам’яті Горовиця бути!
Директор полтавського музучилища: «У Польщі - Шопен, у Норвегії – Гріг, у нас- це Лисенко»
Дмитрий Логвин: "У меня есть вторая семья — мой оркестр в Днепре"
Італієць популяризує творчість українського композитора Борткевича в Україні
Оксана Линів: «Якщо ти опановуєш професійні критерії на високому рівні, то диригування не залежить від статі»
Культура в пріоритеті
«Ми готові заявити про себе в Європі...»
Як співали волиняни у середньовіччі
Віктор Косенко — український композитор європейського рівня, — піаністка
Музичний критик Анна Ставиченко: Третій рейх використовував культуру, аби демонструвати всім велич. Росія діє за тією ж схемою
ОКСАНА ЛИНІВ: Розмова з головною диригенткою Опери австрійського Ґраца
Від симфоній до флешмоба: як диригент-американець залучає українців до мистецтва
Найзатребуваніший хореограф у світі про успіх, стереотипи та Україну
Три «золота» у «Гран-прі націй 2017» українського дівочого хору
Варіації на... одній струні
«Той, хто співає у підвалі»: віолончеліст Золтан Алмаші дасть у Києві сольний концерт
Роман Кофман: «Те, що я займаюсь диригуванням, це — диво»
Аніко Рехвіашвілі, художній керівник балету Національної опери
Наталія Степаняк: Якщо вранці мій голос не звучить, то ховайся, хто може
Королівський оперний театр Маскат
Прима-балерина Екатерина Кухар: " Жить с примой непросто, мужчина, женатый на прима-балерине, должен понимать, что вся его жизнь теперь принесена на алтарь любимой женщине."
Я не хочу побудувати новий театр, тому що я знаю, що це нереально в цій країні. Я хочу отримати хоча б статус для театру "КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ"
Музика, що стала життям
Шкодую, що раніше не їздили на Донбас, — хормейстер капели «Дніпро»
Жінки-диригенти - це нове явище в симфонічній музиці, - Наталія Пономарчук
Олександр Цимбалюк, оперний бас
Кирило КАРАБИЦЬ: «Коли виконую українську музику, дізнаюся щось нове про себе»
За смичок батько відомої віолончелістки Ольги Шутко продав автомобіль
«Мрію зіграти з усіма оркестрами України»
«Це була виняткова подія»
Кирилл Карабиц: "Могу позволить себе не гнаться за количеством концертов, а работать над их качеством"
Музичний стрій: Марко Топчій
Диригент Оксана Линів: Ми досі страждаємо комплексом, що українська культура абсолютно маргінальна
Унікальний київський ансамбль Alter Ratio готує новий вокальний проект
Ермонела Яхо: "Коли опера стає терапією..."
Харизма і аристократизм музиканта
Музика, що дарує гармонію
      © 2008-2017 Music-review Ukraine. Усі права застережено. При цитуванні інформації посилання на Music-review Ukraine обов'язкове