| Стаття |
|
|
|
|
Чому я катую своїх дітей класичною музикою?
За допомогою музики батьки відкрили мені дивовижний світ, який зробив моє життя кращим і повнішим. Тепер я хочу передати цей дар своїм дітям
4 серпня 2016, четвер
Поширити у Facebook
Останнім часом я замислився над цим питанням. Спочатку це було підсвідоме рішення. Я за інерцією слідував прикладу своїх батьків. Так робили вони, і так само мав робити я. Але нещодавно я збагнув, що я передароаую подарунок. Виховання любові до класичної музики стало одним з найкращих подарунків, отриманих мною від батьків.
Як прийнято в типових єврейських сім'ях, мої старші брати вистраждали кілька років музичної школи. Жодному з них не подобалося ходити на заняття фортепіано, але мусили ходити. Батьки зрозуміли натяк, коли старший брат відірвав від фортепіано кілька клавіш.
Мене щодо уроків гри на фортепіано пощадили, але з іншої причини: моя мати померла, коли мені було десять років. Батько раптово залишився один з трьома дітьми. Він записав мене на заняття, але коли я не виявив до них інтересу, у нього забракло енергії на те, щоб змушувати. Я кинув після декількох уроків.
Одинадцять років потому, коли мені виповнився двадцять один рік, цього разу цілком з власної волі, я пішов на курси фортепіано. Але не хотів починати з азів – це було дуже нудно, тому відразу взявся за гіганта: рахманіновський Концерт №3 для фортепіано, мій улюблений твір і, так вже склалося, один з найбільш технічно складних фортепіанних концертів. Чи варто говорити, що я ганебно провалився.
Обоє моїх старших дітей ходили на курси фортепіано, хоча жоден з них не виявив до них інтересу (моїй молодшій два роки, тож її це поки не торкнулося). Ми з дружиною пробували різних вчителів, але врешті зрозуміли, що наші старші не створені для фортепіано. Як батько, я повинен спонукати своїх дітей пробувати щось нове, а іноді навіть трохи змушувати (в достатній мірі, щоб подолати їхні природні лінощі – адже грати на вулиці значно веселіше, ніж займатися фортепіано). Але також мій батьківський обов'язок наказує мені визнати, коли настав час відступитися.
Мої батьки змушували нас грати на піаніно, але слухати класичну музику вони нас не змушували. Вони показували нам приклад. Вони слухали в нашій присутності класичну музику. Вони завжди говорили про неї в позитивному ключі. Вони захоплювалися людьми, які її слухали. Вони брали нас з собою на концерти. Я не особливо звертав уваги на музику, але з нетерпінням чекав антрактів – це були ті рідкісні моменти, коли батьки купували мені десерт (велика дивина в радянській Росії).
Цей постійний контакт з класичною музикою допоміг мені полюбити її в дорослому віці.
Класична музика складна. Я узагальнюю, але загалом класика набагато складніша, ніж поп-музика. У ній є одночасно безліч тем; вони як підводні течії, які не помітиш, поки не поплаваєш в річці досить довго. У деякі твори ми закохуємося миттєво, а деякі вимагають праці – нам доводиться послухати їх кілька разів, щоб «зрозуміти».
Ознайомивши мене з класичною музикою, батьки створили музичну основу. Моя мама любила рахманіновський Концерт №2 для фортепіано – вона ставила цю платівку безліч разів. У дитинстві я любив деякі уривки, але, коли прослухав цей концерт у вісімнадцять років, щось наче клацнуло – і я зрозумів його.
Батьки відкрили мені дивовижний світ, який, безумовно, зробив моє життя кращим і повнішим. Класична музика, як і будь-яке мистецтво, пробуджує в нас емоції, про які ми навіть не здогадувалися; емоції, визначення яких не знайдеш у тлумачних словниках. Вона змушує нас відчувати. Так, просто відчувати. Це дивовижний дар. Зараз я не в змозі уявити своє життя без нього; вона було би тьмяним, безглуздим і просто нудним. Тож тепер я знаю, чому катую своїх дітей. Мій батьківський обов'язок – передати їм цей дар, навіть якщо вони розпакують його тільки десятки років потому.
Автор: Віталій Каценельсон
Джерело: Новое Время
|