| Стаття |
|
|
|
|
«Боже, крила, силу дай Петру»: бандурист і композитор Петро Деряжний відзначив своє 70-річчя
28 липня 2016, четвер
Поширити у Facebook
У липні 1691 року на землях історичної Полтавщини народився останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Це, мабуть, єдиний український діяч, який канонізований обома гілками сучасного українського православ’я – Київським Патріархатом як Петро Багатостраждальний у 2008 році та митрополією московської церкви у 2015 році як праведний Петро Калнишевський.
У відомій кобзарській думі про Петра Калнишевського співається:
«…Боже! Як на Україну хочеться,
Впасти в ноги сивому Дніпру,
Січчю возродитися на Хортиці –
Боже, крила, силу дай Петру!..»
У цьогорічному липні хочеться згадати й іншого Петра, який побачив світ 2 липня 1946 року, через 255 років після народження свого знаменитого тезки отамана Петра Калнишевського, який є отаманом вільних козаків, але вже у далекій Австралії. Це – бандурист і композитор Петро Федорович Деряжний, який народився через рік по закінченню останньої світової війни у родині Федора Деряжного, уродженця містечка Нові Санжари, що на тій же благословенній Полтавщині.
Батько Петра, будучи 16-річним юнаком, вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря та, не маючи грошей купити інструмент, заходився зробити подібну бандуру власними руками. Однак, лише через 10 років після початку свого захоплення кобзарством йому вдалося виготовити свою першу бандуру. Тоді Федір Деряжний почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого дідуся. Під час великого українського Голоду на початку 1930-х років він їздив велосипедом аж до Білорусі, де виступав зі своєю бандурою, щоб на зібрані пожертви купити хліб й врятувати родичів від страшного Голодомору, що тоді нищив українське селянство.
Інший український кобзар Єгор Хомич Мовчан, який також багато знав про жахіття Голодомору, згадував: «Біда мені була з цією думою у Харкові на базарі. Як заграв її, то мене якийсь агент ухопив за руку і почав тягти в міліцію. Дякувати людям, відбили. Хтось видер мене з його рук і швидко потяг з базару у город. Потім співав по селах у хатах, там свої, не видадуть. Плакали жінки, слухаючи думу, бо в ній свята правда».
Ось його, кобзаря Єгора Мовчана, дума про Великий Голод:
«…В тридцять третьому году
Їли люди лободу,
Пухли люди із голоду –
Помирали на ходу.
Отощали усі люди,
Падали, як мухи,
Кропивою-лободою
Не наповниш брюха…
Гей, гей! – не наповниш брюха…
Хліб качали-вимітали –
Весь народ сумує,
А «великий голова»,
Мовби, і не чує…»
…Батько ж Петра Деряжного, Федір, у Західній Німеччині виступав з бандурою на концертах перед українцями, що рятуючись від большевицької тиранії, також опинилися в таборах для переміщених осіб. Під час кількарічного періоду свого життя у таборах для переміщених осіб, DP, на території Західної Німеччини, чекаючи прийняття рішення іммігрувати до Австралії, пан Федір об’єднався з кількома іншими майстрами музичних інструментів, щоб зробити різні типи струнних інструментів, включаючи цимбали, бандури, гітари, домри й мандоліни. Там він познайомився з іншим моїм земляком, бандуристом Григорієм Бажулем, який народився у Полтаві 22 січня 1906 року.
Принагідно треба згадати, що пізніше якраз Григорій Бажул з Федором Деряжним й стали основоположниками знаменитої Школи гри на бандурі в австралійському місті Сідней. Там, на чужині, Г. Бажул разом із дружиною, як і родина Деряжних, стали меценатами Рідного шкільництва. Це якраз Григорій Бажул, Федір Деряжний, а згодом і наш ювіляр Петро Деряжний, разом з іншими українським патріотами, закликали активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпів тоді наш народ.
Федір же Деряжний у 1945 році одружився з Марією, яка до заміжжя мала прізвище Полікарпова, а вже наступного року народився у них спільний син Петро, тепер – визначний бандурист та громадський діяч в Австралії, який щойно відсвяткував своє 70-річчя, а в середині позаминулого року відвідав батьківські полтавські терени, які понад сторіччя тому дали життя його не менш знаменитому батькові.
До слова, 1950 року родина Деряжних на кораблі «Goya» з незначними пожитками та двома бандурами прибула до Австралії. Однак, доскіпливі австралійські митники конфіскували другу бандуру Ф. Деряжного. Після перебування у таборах Бонегілля та Нелсон Бай пан Федір з родиною поселився в Ньюкаслі. Заохочений дружиною Марією, пан Федір розпочав виготовляти свої знамениті бандури вже з австралійських порід дерев для потреб українських бандуристів у Мельбурні для Григорія Бажула у Сіднеї, як також для інших виконавців у країнах поселення. Заходами ж Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз з Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сіднею. У 1950-х роках на українських імпрезах та академіях маестро Федір Деряжний часто виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції «Круча» та «Гомоніла Україна», також наш земляк захоплювався поезією. Від 1966 року він почав працювати над бандурою нового типу, на якій поставив цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой, Морозе, Морозенку» Федір Деряжний заохотив свого сина Петра до пісні й бандури. З часом почала грати також й донька Ліда, і вже 1971 року тріо бандуристів Деряжних виступило на Ньюкасльському телебаченні під час проведення концерту, присвяченого 20-річчю поселення в Австралії емігрантів з Європи.
Я вже писав раніше, що 2013 року українські бандуристи Ніла та Петро Деряжний, нинішній ювіляр, зі Сіднея, відвідали північну Полтавщину, як тоді збентежила нас до глибини душі чудова гра цих видатних бандуристів українського роду при вшануванні нашого земляка, легендарного командира Кінного полку Чорних Запорожців св. пам. полковника Петра Гавриловича Дяченка, як щиро раділи та тепло сприйняли мешканці зі села Березова Лука, Гадяцького району, на Полтавщині, та гості цього заходу виконання козацьких пісень Нілою та Петром. Було просто неймовірно. Тоді мені подумалось: а живе таки українська душа й у нашій, полтавській провінції. Петрові ж та Нілі Деряжним аплодували дорослі й діти, а з-поміж них і моя маленька доня Марійка Панченко. Ми тоді всі дякували любим нашим землякам-українцям з далекої Австралії. Й натепер ми не забуваємо їх обох і їхню направду зворушливу й професійну гру на своїх прекрасних бандурах, творцем особливої конструкції яких був незабутній український патріот, уродженець полтавського містечка Нові Санжари Федір Деряжний.
Прикметно, що Петро Федорович Деряжний позаминулий день свого народження, що припав на початок липня, тоді відсвяткував разом зі своєю співтоваришкою долі та дружиною Нілою, також українкою, з дому – Бабченко, батько якої, Григорій Іванович, походить з північних районів Слобожанщини, у колі своїх земляків-полтавців. Ми тоді згадували, як уже тепер далекого 1968 року в Сіднеї, йдучи непростим творчим шляхом свого тата Федора Деряжного, пан Петро став членом Ансамблю бандуристів імені Гната Хоткевича, керівником якого був згаданий мною у цьому дописі уродженець Полтави бандурист Григорій Бажул.
За короткий час Деряжний-молодший услід за батьком опанував харківський спосіб гри на бандурі та з батьком і сестрою виступав у тріо бандуристів, відтак, став заступником керівника ансамблю сіднейських бандуристів і навчав нових членів ансамблю хоровому співу та гри на бандурі. В ансамблі пан Петро підпорядкував усі бандури до належного звуку так, як навчився від свого знаменитого батька.
У 1969 році за його ініціативою ансамбль дав свій перший самостійний кобзарський концерт у Воллонгонгу на честь Тараса Шевченка. У програмі концерту ансамбль виконав пісню «Край козачий», і це була одна з перших його композицій, яку він, до речі, позаминулого року разом з пані Нілою виконав спочатку у Конотопі, на Сумщині, згодом у Києві, а потім у Березовій Луці та Лохвиці, на Полтавщині.
Наприкінці 1960-х, як я вже зазначав вище, пан Петро з батьком та сестрою досить успішно виступив у тріо бандуристів на Ньюкасльському телебаченні у концерті, присвяченому 20-річчю поселення європейських емігрантів після Другої світової війни, а від 1971 року став керівником ансамблю. Петро та Ніла Деряжні були учасниками численних виступів на радіо, телебаченні, брали участь у фестивалях та концертах.
На музичному відтинку своєї праці П. Деряжний опрацював велику кількість українських пісень для голосу, харківський і чернігівський стилі гри на бандурі. Серед нового покоління бандуристів наш земляк-полтавець став першим в Австралії, хто виконав старовинні козацькі думи, як також написав музику для поеми «Про Симона Петлюру», головного отамана військ УНР, нашого славного земляка, на слова Кучугури Кучуренка й кілька пісень на слова українських поетів в Австралії.
Дещо пізніше пан Петро разом із дружиною співав у хорі «Боян», а 1983 року на прохання членів хору став диригентом хору «Бояна», у 5-у ж річницю смерті Володимира Івасюка (1984) він взяв участь у заснуванні Українського народного ансамблю імені В. Івасюка в Сіднеї та став його диригентом.
За короткий час ансамбль П. Деряжного записав на платівку кілька пісень В. Івасюка у його хоровій обробці та оркеструванні, уклав та згармонізував кілька музично-хореографічних монтажів на українську народну тематику та багато сучасних українських пісень для молодих голосів у супроводі народних і класичних інструментів. У 1986 році він став диригентом жіночого ансамблю «Суцвіття», з яким дав кілька концертів у Канберрі, Воллонгонгу, Ньюкаслі та мав численні виступи на Сіднейському фольклорному фестивалі та українських імпрезах та академіях…
…День апостолів Петра і Павла, по-народному якраз Петрів день, – християнське свято на честь апостолів Петра та Павла. У народі воно знаменує завершення купальських святкувань «маківки літа» і літніх весіль, прощання з весною та підготовку до сінокосу. Православні християни святкують цей день щорічно 12 липня. Цьогорічного липня мій земляк Петро Деряжний у переддень православного празника святого Петра і Павла відсвяткував своє 70-річчя.
Думається, що дух і вчинки святого Петра у цей час є особливо вимовними, світлими, гордими й непереможними, як і неперевершені українські гомери – лірники, кобзарі та бандуристи, до яких ми з гордістю зараховуємо і нашого знаменитого земляка Петра Федоровича Деряжного.
…Й знову і знову ми згадуємо відому кобзарську думу, в якій співається:
«…Боже! Як на Україну хочеться,
Впасти в ноги сивому Дніпру,
Січчю возродитися на Хортиці –
Боже, крила, силу дай Петру!..»
«…Боже, крила, силу дай… на многії літа Петрові Федоровичу Деряжному, бандуристові й композитору, нашому земляку-полтавцеві!» – гучно й мелодійно лунає з полтавських теренів! – З роси й води вам, любий Земляче!
Автор: Олександр Панченко
Джерело: Час і події
|