Новина |
|
|
|
|
Враження від виставки «Україна. Геноцид культури. Пам’ять каменю»
8 вересня, понеділок
Поширити у Facebook
У галереї PORTAL 11 відбулося відкриття виставки головної художниці Національної опери України Марії Левитської під егідою Українського культурного фонду.
Невелика за обсягом, але глибока за змістом експозиція репрезентувала авторський проєкт «Козацьки хрести. Степові баби. Татарські кладовища Криму», який став образотворчою візуалізацією власних вражень художниці: від спогадів дитинства до вихоплених із сьогодення сюжетів. Справжній художник будь-яке враження воліє інтерпретувати засобами мистецтва. Потрібен лише слушний час, і з глибин пам’яті виринають сюжети, які вимагають втілення на полотні. Сьогодні саме той час, коли те, що у дитинстві здавалося непорушним і вічним, руйнується і зникає на очах. Через війну, через байдужість, через навмисне стирання з пам’яті поколінь глибинної давньої історії цілих народів. Україна нині переживає важкі часи варварської навали. Руйнуються не тільки людські життя, знищуються матеріальні свідоцтва існування їх як етносу з глибоким корінням. Найвища місія художника в усі часи полягала у закарбуванні таких свідоцтв, навіть у сучасному світі з миттєвими фото і відео. Об’єктив фіксує, митець інтерпретує, виявляє сенси, висловлює позицію.
У чому ж позиція Марії Левитської при зображенні каменю? Це – таке наче здивоване усвідомлення, що все не вічне. І ладно б через природні фактори: у Марії Сергіївни цілі серії робіт, написані меланхолійним мазком. Але коли це насильницьке цілеспрямоване дійство людоподібних істот, пензель Левитської перетворюється на зброю: коли оборонну, а коли і наступальну. Прикладом останньої є нещодавні серії «Маріуполь. Бестіарій війни» і «Азовсталь. Полонені. Заручники війни». Таке враження, що художниця зробила їх у трансі, послугувавши дієвим медіумом якихось вищих сил. Не знаючи, об’єктивно, ні поля бою, ні полону, так зобразити і те, й інше! Можна, звичайно, за фото з відкритих джерел добитися портретної подібності персонажів, але передати стан, викликати у глядача граничні емоції, спонукати навіть до дії – це схоже на бездротовий електричний струм.
У випадку ж нинішньої виставки, роботи Марії Левитської виглядають скоріше як щити, якими вона намагається закрити від зовнішнього втручання здавалося б міцні, але такі крихкі й беззахисні перед стихією речі. Завдяки пронизливо яскравим кольорам, які ми без заперечень сприймаємо, напевно, лише у дитинстві, художниця вприскує життя у мертве, зникле чи зникаюче. Вражають і окремі прийоми, які використовує вона, аби зробити зображення каменю кам’яним на дотик: завжди експеримент, авторські таємниці, приголомшливий ефект. А ще – квіти: майже завжди і всюди. Як метафора, як еманація, як альфа і омега життя, символ відродження…
Невтомна у пошуках, безупинна у пориваннях, імпульсивна до останнього мазка – такою нині постала багатогранна, а то й безгранична Марія Левитська.




Автор: Лариса Тарасенко
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
|